Не вурдалаки - Талан Светлана (читать онлайн полную книгу txt) 📗

– О Господи! – У мами покотилися сльози. – Як так можна? Не знаючи куди і як? А якщо там не приймуть тебе на роботу?

– Кілька днів я зможу пожити у знайомої жінки, потім влаштуюся на роботу, мені дадуть кімнату в гуртожитку, а потім і свою, окрему квартиру.

– Гарна казка, – зітхнув батько. – Але завжди гарно там, де нас нема. Можливо, хоча б Наталію залиш у нас, доки сама влаштуєшся?

– Ні! – скрикнула Наталія. – Я поїду з мамою!

Наступного дня ми проводжали їх усією родиною. Материна сестра вклонилася рідному подвір’ю, ніби відчуваючи, що вже ніколи сюди не повернеться.

А в новій хаті залишилися лише наші мати з батьком та нас троє. Мені залишалося пожити в батьківській оселі лише рік. По тому я закінчу школу та поїду вчитися…

Зараз нас називають дітьми війни. Якось це неправильно. Війна вмивається людськими слізьми, живиться тисячами загиблих людей, запиває їх людською кров’ю, йде по кістках, руйнує не лише міста та села, але й душі. Вона жорстока, вона – вбивця, вона – розлучниця, вона відібрала, вкрала та зжерла, нещадно проковтнула наше дитинство. Війна не може мати дітей, але нас чомусь називають дітьми війни…

Частина друга

Із мого щоденника 

…серпня 1954 р.

Один з товстих загальних зошитів, що я купила для навчання, залишила для щоденника. Підписала «Зошит номер 1», бо попереду таке цікаве та довжелезне життя! Скільки ж буде списано мною таких зошитів? Один? Два? Ні, їх буде багато, бо стільки всього цікавого попереду! Зараз спробую вгадати, що на мене чекає. Спочатку я вступлю до педагогічного інституту, закінчу його, піду працювати вчителем. Нам, молодому поколінню, доведеться зробити багато справ, щоб наша держава стала ще кращою. І я буду працювати на благо країни там, де буде потрібно. Колись я зустріну хлопця, з яким одружуся, і у нас буде… Про що я думаю?! Сором та й годі! Потрібно думати про іспити, які вже на носі! І взагалі, навіщо писати здогадки? Попереду прекрасне і довге життя! І я сповнена лише чудових мрій!

…серпня 1954 р

Як добре Петрусеві! Він на рік старший за мене з Валею і вже рік навчається в інституті. А ми трусимося на кожному іспиті, як кролики, боїмося не здати. Валя якось простіше дивиться на життєві речі.

– Не вступлю цього року – приїду наступного! – сказала і сміється собі.

– А мені потрібно лише зараз! – вперто кажу я їй.

– І що зміниться за цей рік? Ще все життя попереду! Звичайно, мені теж хочеться швидше з гордістю сказати: «Я – студентка!» Але, якщо цього не станеться, то плакати не буду.

– А я буду, – кажу я. – Якби ти знала, як мої батьки мріють, щоб я вступила до педінституту, вивчилася, стала вчителькою. Я не можу. Не маю морального права не справдити їхні надії.

– А якщо не вийде? Що тоді?

– Повинно вийти! – твердо кажу я їй. – До того ж, я сама мріяла стати вчителькою з першого класу.

– Як наша Надія Іванівна?

– Так! Як вона. А тепер не заважай мені вчити, бо точно не складу іспити.

Ми з Валею подали заяви до педінституту. Для мене, для моїх батьків це було дуже важливо. Змучені тяжкою працею в колгоспі, неграмотні, вони хочуть для мене, найстаршої дочки, іншої долі. Тому і не забрали мене зі школи після четвертого класу, щоб я йшла в колгосп на роботу. Вони зробили все, щоб я закінчила школу, стала інтелігенцією, щоб не гнула спину за трудодні, а могла ходити до школи в новеньких туфельках, у чистому одязі. Я навіть не допускаю думки, що може бути, якщо я провалюся. Ні, я повинна вступити до інституту. І це має статися цього року, зараз, а не потім.

…серпня 1954 р

Не можу навіть повірити у своє щастя! Сьогодні я знайшла своє прізвище у списку тих, хто вступив до інституту! Спочатку я не повірила, хоча була майже впевнена, що буду зарахована. Я навіть очі протерла і прочитала своє прізвище ще раз. Серце шалено калатає у грудях, готове їх розірвати, а мені хочеться і сміятися, і плакати водночас від такого щастя. Хіба це не справжнє щастя?! Про цей день я мріяла десять років! Десять років я наполегливо, терпляче та вперто йшла до цього дня. Здійснилося! Збулося! Тепер я справжня студентка! Я буду жити у місті, ходити на лекції до поважних викладачів. Кожен день буде мене наближати до заповітної мрії – стати вчителькою.

Валя теж вступила. Тепер ми проведемо разом з нею ще п’ять років.

Як же гарно на душі! Вона радіє, співає, готова обійняти весь світ, цей прекрасний світ, щасливе майбутнє і все-все-все! Валя буде чекати вечірнього потяга, щоб поїхати додому. А я не можу так довго чекати. Вийду за місто, зніму туфельки та босоніж побіжу швидше додому. Що зараз для мене п’ятнадцять кілометрів?! Я не пройду їх, пролечу, щоб швидше сповістити батькам радісну новину. Шкода, що Тьотя не дожила до цього щасливого дня. Вона також раділа б зі мною.

…вересня 1954 р

Сьогодні я з Валею знайшла будинок, де можна винайняти кімнату. Адресу нам десь роздобув Петрусь.

– Там добра господиня, – сказав він. – Не буде лаятися, бо у неї завжди квартирують студентки.

– А якщо ми їй не сподобаємося? – завагалася я.

– Щоб ми та не сподобалися? – розсміялася Валя. – Та такі дівчата, як ми, на дорозі не валяються! Чи не так, Петю?

– Звичайно! – сказав той і подивився на мене якось по-іншому, не так, як завжди.

Його погляд був повний ніжності та захоплення. Я зовсім знітилася, зашарілася, опустила очі та почервоніла. «Ну, Валюшко, начувайся! – думаю про себе. – Завжди ти ставиш мене у незручне становище».

– А Ніна? – запитала Валя.

– Що Ніна?

– Вона ж твоя сусідка.

– Ну то й що?

– Вона прохала знайти житло, щоб жити з нами разом.

– Якщо вона стала студенткою цього ж інституту, то це ще не означає, що вона повинна жити разом з нами, – сказала я невдоволено, бо чомусь не дуже хотілося жити з Ніною під одним дахом.

– Дівчата, – Петрусь втрутився у нашу розмову, – не сперечайтеся. Господиня гарна, але вона може прийняти на квартиру лишу двох студенток.

– Ось і добре! – задоволено сказала я, і настрій у мене одразу поліпшився.

Дійсно, господиня будинку виявилася доброю старенькою. Лідія Максимівна займала одну кімнатку, а нас провела до іншої. Старенька шафа, стіл для занять, покритий чистою вишиваною скатертиною, полиця для книжок, на якій у порядку зростання стояли слоники, одне ліжко – ось і все, що могло поміститися в цій невеличкій кімнатці. Все чистеньке, акуратненьке, прикрашене вишиваними серветками.

– А тут наша з вами кухня, – сказала Лідія Максимівна. – Можете на плиті готувати їжу. Подобається чи ні?

Звичайно ж, сподобалося.

– Ми залишаємося, Лідіє Максимівно, – відповіла за двох Валя. – Коли можна привезти речі?

– Та хоч зараз!

Ми перевезли свої речі того ж дня. А ввечері вже спали з Валею на одному ліжку під однією ковдрою.

…вересня 1954 р

Вранці Валя заправляла ліжко, коли покликала мене:

– Марійко! – зашепотіла вона. – Йди-но швидше сюди!

Я підійшла.

– Дивися! Що це? – тикнула вона пальцем на простирадло.

Там, на ліжку, в тому місці, де вночі знаходилися наші ноги, було безліч маленьких цяток крові.

– І дійсно, що це?

– Давай запитаємо Лідію Максимівну, – запропонувала подруга.

– Чи й не дивину побачили! – посміхнулась господарка. – Це ж ви блощиць натовкли ногами.

– Блощиць?! – перепитали ми в один голос.

– А то ж кого?! Вам у селі комарі та мухи надокучають, а в нас, у кого дерев’яні будинки, всюди живуть блощиці. Та ви не бійтеся, великої шкоди вони вам не завдадуть, – заспокоїла Лідія Максимівна.

Коли господарка пішла, Валя запропонувала: