В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич (бесплатные онлайн книги читаем полные версии txt) 📗

“Ви живі?” — гукнула я.

Думчев поворухнувся. Розстібнувши ремені, ми допомогли йому вилізти з-під снаряда, що вгруз у сипучому піску.

Підбігли люди. Підходили обережно і мовчки, неначе боялися потурбувати Думчева. Навіть дітлахи, босі, вихрясті, перебігаючи від натовпу до снаряда і від снаряда до натовпу, розмовляли поміж себе пошепки.

Брат попросив усіх розійтись.

Принесли глек води, і я намочила Думчеву лоба. Брат побіг по візника.

Думчев опритомнів. Але він не помічав нікого. Час ішов. Люди почали розходитися. Раптом він спробував підвестись.

Я допомогла йому. Він встав, обернувся і побачив свій розбитий апарат.

“Я ще полечу! Полечу!” — проказав він тихо і вперто.

Низько над нами легко промайнула чайка.

“Як оцей птах?” — я показала на чайку.

“Птах?” — перепитав він.

“Як оця чайка?” — мовила я.

Він довго мовчав, немов радився з якимись своїми думками.

“Ні! Ні! — раптом різко вигукнув він. — Краще від птаха! Як муха! Не лише літати, але й стояти в небі! Стояти в повітрі, так само впевнено, як і на землі!”

Я злякалася: чи не з’їхав він з глузду? І спитала:

“Яка муха? Що ви! Хіба муха стоїть у повітрі?”

Він нічого не відповів. Потім стиха додав:

“Я навчусь усього цього не тут! А там… лише там!”

“Де?”

Та він нічого не відповів.

Мені стало страшно. Брата з візником і досі не було.

Повільно, спираючись на мою руку, Думчев пішов до міста.

Біля моря залишився розбитий апарат. Уже темніло. Я допомагала йти цій дивній людині.

Поряд з Думчевим я по-іншому, по-новому тепер почула шум моря, по-новому побачила, які навскісні бувають промені в призахідного сонця.

А він ішов поруч мене, похиливши голову. На мене він ні разу не глянув. І весь час шепотів:

“Виходу немає! Виходу немає! Тільки в них! У них вчитися”.

Я чула ці слова, але нічого не розуміла і ні про що не питала. А сонце сідало в море.

ЛИСТ АНДРІЯ БУЛАЯ

Десь далеко в коридорі то стукотів, то шурхотів віничок сусідки.

Від самого початку розповіді Поліни Олександрівни я думав: “Швидше б перевірити, чи писав лікар Думчев мікрозаписки. Чи то його рука? Звірити почерк! Це головне!”

Але розповідь тривала, і поступово душа моя повнилася іншими думками й почуттями. Я відчув рвучкий подув вітру, почув гострий порив повітря, що рвонулося під крилами перших літаків. Яка ясна, сповнена дерзання була мрія тих людей, що вперше зважилися підкорити собі повітряний простір!

Дивне становище: сидіти в зуболікарському кріслі, дивитися на стару ножну бормашину та на блискучі металеві інструменти, але нічого цього не бачити, а приймати серцем теплоту й світло тієї мрії, що володіла Думчевим, коли на саморобному апараті він піднявся в повітря і полетів над галасливим ярмарком.

Але що ж означають слова Думчева після невдалого польоту: “Я навчусь усього цього не тут! А там… лише там!” Зрозуміти б цю фразу, розкрити б її справжній зміст!

Шурхотів, стукотів сусідчин віничок у коридорі. Поліна Олександрівна вела далі:

— Я вже казала вам, що політ Думчева спостерігав і мій брат, який вчився в Петербурзі у Політехнічному інституті. Після того польоту брат часто відвідував Думчева. Бував він у Сергія Сергійовича й кожного разу, як приїздив у Ченськ в наступні роки.

Ось що написав мені брат, коли дізнався про зникнення Сергія Сергійовича.

Я взяв у Поліни Олександрівни листа і прочитав:

“Люба Полю!

Я схвильований, приголомшений твоїм повідомленням про Думчева. Ти пишеш, що його одяг знайшли на березі моря. Невже він потонув? З цим я не можу примиритися. Із клаптиків, мозаїчно створюю образ цієї людини. Вже ніколи-ніколи більше його не побачу. Що найбільше дивувало в ньому? Різноманітність інтересів, наукових пошуків і дослідів. Одного разу, спостерігаючи його досліди, я подумав: “Це неможливо! Як уміщуються в голові однієї людини наукові інтереси, такі різні й далекі один від одного? А якщо все — лише порив, захоплення?” Не стримався, сказав Думчеву про це. Він не розсердився: “Еге ж, розумію! Так збоку може здатися… Кого наслідую? В кого вчуся?”

З незвичайною жвавістю він кинувся до книжкової полиці, дістав Пушкіна і прочитав:

“Історик, ритор, механік, хімік, мінералог, художник і віршописець, він усе дослідив і все збагнув…”

Про кого це сказано? Про Ломоносова! Його треба наслідувати, в нього вчитися, як розуміти різні галузі науки”.

“Так було колись… — мовив я. — Далеке вісімнадцяте століття!”

“Колись? А я доведу, покажу, що природознавчі науки й техніка переплітаються. І в мухи, що стоїть у повітрі, треба вчитися, як будувати літак. Різні науки — зовсім не різні. І навіть математика і поезія єдині!”

Тут уже я не витримав:

“А ви самі що, справді вірите, ніби математики писали вірші, а поети…”

“Лобачевський писав вірші так само, як улюблений мій Тютчев. Обидва вони поети! І близькі один одному за духом і за стилем”.

“Що ж, — сказав я, — прочитайте мені вірша Лобачевського”.

“Прочитаю Тютчева, а потім Лобачевського, — відповів він. —

А зараз послухайте, як у Лобачевського:

“Але ви, чиє існування несправедливий випадок перетворив на тяжкий обов’язок для інших, ви, чий розум потьмянів і почуття замовкло, ви не втішаєтеся життям! Для вас природа мертва, вам чужі красоти поезії, позбавлена чарівності й пишноти архітектура, нецікава історія віків…”

Думчев читав ці рядки якось урочисто. Але я так і не зрозумів, що є спільного між Тютчевим і Лобачевським.

І ось тепер, коли Думчева немає, я взяв у руки томик Тютчева і праці Лобачевського, знову прочитав ті самі уривки й кажу: “Так, Думчев мав рацію. В ті дні я не розумів його. Тепер картаю себе за це”.

Чогось зараз пригадав одну розмову із Сергієм Сергійовичем. Це було вранці в день мого від’їзду з Ченська, коли я прийшов до нього попрощатися. Я сказав:

“Ось ви ведете пошуки в різних галузях науки. Але де ж мета? В чому провідне завдання?”

“В тому, щоб стати мікроскопом, живим мікроскопом!”.

“Ви смієтеся, Сергію Сергійовичу”.

“Анітрохи, — вів Думчев далі серйозно й просто. — Чому ви не хочете припустити, уявити собі: людина робить різноманітні досліди й знаходити відкриває найдивовижніші ферменти. Припускаєте?”

“Припускаю”, — відповів я.

“А чи припускаєте ви, що такі самі ферменти лежать зараз тут перед вами на столі, у вигляді порошку? Людина приймає цей порошок. І ось…”

Думчев замислився.

“…і ось, — підказав я, — людина бачить світ ніби крізь скельця мікроскопа”.

“Чому — ніби? Світ перед цією людиною справді почне збільшуватись у масштабах, бо людина почне… — Думчев не закінчив фрази і весело розсміявся: — А здорово я з вас пожартував? Людина-мікроскоп… могутні ферменти… Адже яка безглузда, смішна вигадка! — Думчев сміявся дедалі дужче й веселіше. — А ви от взяли та й повірили б мені”.

Він схопив скрипку й заграв мазурку Венявського…

Люба Полю! Я знаю, що всі гроші Сергій Сергійович витратив на досліди або на купівлю ліків для хворих. При мені до Думчева приходив власник будинку й казав:

“Вам, лікарю, нічого не залишається, як кинутися в море, — орендну плату ви мені не заплатили ще за минулий рік”.

Заплати ж, Поліно, коли одержиш мого листа, все, що належить власникові. Оселіться з мамою в цьому будиночку. Замкни на замок лабораторію. Приїду, розберусь у записках, роботах, дослідах Думчева.