Зброя вогню - Завітайло Тарас (список книг .TXT) 📗
— Битися не треба, треба відвести їх куди-небудь.
— Куди?
— Верст за десять звідси — козацьке сторожове поселення, там їх зазвичай буває чоловік двадцять — двадцять п’ять… Якщо переконати татар, що хуторяни пішли туди…
— Молодець, Мефодію! — Андрій зрозумів задум упиря. — Так і зробимо.
— Що значить — «переконати»? — тривожно перепитала Гапка, підійшовши до хлопців.
— Це значить, — втрутився дід Явтух, — що один з нас повинен залишитися тут і зустріти татар.
— Саме так, — пристав до ради й дід Свирид.
— Я залишуся, — сказав дід Явтух.
— А фігу тобі! — вигукнув дід Свирид і скрутив під носом Явтуха здоровенну дулю. Великий палець цієї нехитрої конструкції через постійне куріння люльки, з яким не розлучалися ні той, ні другий, був чорним, як вугілля. — Я залишуся!
— А може, я… — почав було мельник, але обидва діди гаркнули в один голос:
— Цить, мірошнику! Це справа козацька!
— Так, — діловито сказав Андрій, — Будемо жереб тягти.
— Оце діло! — вигукнув Никодим, який досі мовчав. — Я — за!
— А я проти, — заперечив Мефодій. — Тобі, Андрію, зараз не можна тут залишатися, водяник брехати складно не вміє, з мельником вони швидко розправляться, а ви, Явтуше й Свириде, свого вже сьорбнули, досить з вас…
— Хто ж тоді залишиться? — Гапка прямо подивилася на упиря.
— Я залишуся, — твердо сказав той. — Я ризикую менше за всіх. Ну, не додумаються ж вони вбити мені в груди осиковий кіл!
Ніхто не засміявся. Усі знали, що татари, так само, як і козаки, швидкі на розправу і знають безліч способів, щоб змусити людину заговорити.
— Оскільки кінь у нас один, ти, Андрію, поїдеш до козаків… Поїдеш негайно, часу в нас обмаль…
Андрій кивнув Івасеві, той хутко осідлав і підвів коня. Мить — і козак уже сидів на ньому верхи.
— Тримайся, Мефодію, на тебе вся надія! — сказав він і пришпорив коня.
Мефодій стурбовано потер долонею чоло.
— Давай, Гапко, забирай усіх — і в землянку…
Гапка підійшла і поцілувала упиря в щоку.
— З Богом, Мефодію… Я буду молитися за тебе…
Усі пішли, а Мефодій відразу ж узявся за досить-таки дивну справу: він пішов у сарай, узяв величезний мішок, затим зайшов у хату і накидав у той мішок усякого начиння. Потім сів на порозі й закурив люльку. Чекати довелося недовго. Дико гигочучи, в хутір увірвалися татари й відразу ж розсипалися по хатах. Мефодій, удаючи розгубленість, зробив наївну спробу втекти. Але в повітрі свиснув аркан, і упир звалився, задерши ноги. Його відразу оточили татари.
— Він, здається, тут один, — по-татарськи сказав худий нукер, який упіймав Мефодія, маленькому товстому татарину, котрий трохи згодом під’їхав і, мабуть, був за верховоду.
— Точно, один, хутір порожній, — підтвердив інший.
— Що там? — товстий татарин вказав на мішок.
Один з вершників спішився і вивернув мішок, з нього висипалося хатнє начиння.
— Злодій, — коротко сказав товстун, — повісити.
Мефодій весь цей час тільки злякано дивився то на одного бусурмана, то на іншого, а коли зрозумів, що з ним хочуть зробити, впав на коліна і завив по-татарськи:
— Вельможні пани татари! Не вішайте мене, я вам пригоджуся.
Товстий татарин здивовано звів брову.
— Говориш по-нашому? Хто такий?
— Чумак я, не раз у Перекопі бував, багатьох татарських лицарів знаю, — злякано затараторив Мефодій, — пощадіть, прислужуся я вам!
Свиснув нагай. На спині упиря лопнула сорочка. Мефодій скрикнув. Нагай ще раз свиснув, і ще раз…
— І як же ти, сину суки й осла, нам прислужишся?
Мефодій хапав повітря ротом, як викинута на берег риба. Сорочка на спині перетворилася на криваве шмаття.
— Гляньте-но, що я знайшов, — крикнув молодий татарин, виходячи з однієї хати, — їхнє пійло!
Худий нукер, той, що заарканив Мефодія, огидно заіржав, вишкіривши жовті зуби.
— Ану, дай-но мені!
Взявши з рук свого товариша бутель, він відкоркував його і обдав горілкою спину Мефодія. Упир несамовито закричав, очі його закотилися, здавалося, він от-от знепритомніє.
— Досить, досить, — прохрипів він, — я скажу, куди пішли хуторяни… Ваш ясир буде… Багато жінок молодих і красивих є… Діти є…
Товстий татарин презирливо скривився.
— І що ти за це хочеш?
— Життя… — прохрипів Мефодій.
— Ну, говори.
— Верст за десять звідси, догори яром, схованка… — Упир ковтнув слину. — Одні жінки й діти… Пощадіть… Даруйте життя!
— Життя? — зловісно розсміявся товстий татарин. — Навіщо воно тобі? Ні, ми дамо тобі більше: ми возвеличимо тебе, вознесемо! Ану, — звернувся він до своїх нукерів, — вознесіть-но його над цією місциною!
Уся зграя дико розреготалася.
Гриміло вже зовсім близько. Буря насувалася з заходу. Низькі, важкі хмари у спалахах блискавиць відбивали жовтизною димового варива.
Гапка чула, як прискакали татари, чула лемент Мефодія, але вийти і допомогти йому не могла. Вийти — означало ризикнути життями інших. Вона чула, як тріщать, палаючи, хати, як шумить вітер…
Нарешті Гапка не витримала і відкрила двері землянки. Зовні було темно, хоча сонце ще не сіло. Над хутором вітер розносив хмари іскор: це догоряли хати і дерева. «Освітлення» було воістину пекельне, а посеред двору…
Гапка не помітила, як Пташка вислизнула в неї з-під руки, лише почула, як її тоненький пронизливий крик раптом прорізав непроглядний морок відчаєм і болем.
Серед двору стояла вбита в землю гостра паля, а зверху на неї був насаджений Мефодій. Кривава піна застигла на губах упиря, паля простромила майже половину його тіла, вітер розвівав його чуприну, а застиглі вирячені очі відбивали криваві відблиски пожежі.
— Мефодію!!! — зненацька несамовито закричала дівчинка і вп’ялася тоненькими пальчиками в палю. — Що вони зробили з тобою?!
Картина була жахливою. Мельник схопився руками за голову і впав долілиць на землю. Никодим, дико завивши, вихопив топір, що був у нього за поясом, і в чотири удари повалив палю на землю. Дід Явтух і дід Свирид підхопили упиря під руки і рвонули, що було сил.
— Ще раз! Ще разок! Давай, Свириде! — запекло кричав Явтух.
Пролунав жахний звук, схожий на чвакання: упиря стягли з палі. Гапка кинулася до Мефодія, по її щоках струмками текли сльози.
— Він відійде, він не людина, — запевняла вона саму себе.
І раптом хвиля розпачу й безсилля накотилася на неї: паля була осикова… Але Мефодій був ще живий. Упир то дрібно тремтів, то час від часу конвульсивно здригався, то зовсім затихав. Явтух безнадійно зітхнув:
— Ех, якби тільки до заходу дотягнув…
Пташка знову заговорила:
— Він дотягне… сонечко майже сіло… Не кидай мене, Мефодію!
Її личко було всуціль вимазане сажею, що носилася по хутору чорними роями. Дівчинка розмазувала її по щоках, по губах, раз у раз витираючи очка брудним кулачками.
Раптом вітер на якусь мить ущух, і до хуторян долинув стукіт копит. Усі прислухалися. Але цієї ж миті небо розітнула сліпуча блискавка і грянув оглушливий грім. Крізь невеличкий розрив у суцільному вариві хмар призахідне сонце кинуло на землю кілька прощальних променів, і тієї ж миті з неба хлинуло, як з відра.
Мефодій раптом стих. Тіло його обважніло, обличчя зробилося блаженним…
— Не дотягнув… — прошепотіла Гапка, і губи її здригнулися.
Никодим, що стояв навколішках поруч, раптом рвучко схопився на ноги і круто розвернувся.
— Повернулися, гади! — скрикнув він так несамовито, що всі сахнулися від нього вбік.
Схопивши топір, Никодим закрутив ним над головою.
— Підходьте! — кричав він. — Усіх порішу!
— Заспокійся, Никодиме, це ми! Це я, Андрій!
У долину вступив загін козаків на чолі якого вигарцьовували двоє. Одним із них і справді був Андрій, а другий — стрункий широкоплечий козак на вороному огирі.
Водяник дико витріщив очі.
— Андрій? — він якось механічно опустив топір. — Андрій, Дорош…
