Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) (версия книг .TXT) 📗

Привчена обходити всі гострі кути в характері клієнтів, Танечка миттєво підсунула їй своє ручне дзеркало і догідливо посміхнулася, заглядаючи Каті через плече:

– Якщо мені не вірите, самі подивіться.

Катя роздратовано розворушила своє коротке волосся, енергійно вертячи шиєю та прискіпливо вглядаючись у кожен жмут.

– Чорт, – здивовано видихнула вона нарешті. – От чорт!

– Чорне, як вороняче крило, – негайно знайшлася Танечка. – Ось бачите тепер, яка суміш у мене чарівна?

«Метро» Марійка назвала просто так, тому що слово було коротким і не потребувало додаткового роз’яснення.

Спускаючись по ескалатору вниз, вона відчужено порахувала рекламні мильниці ламп, які освітлювали вхід до підземного тунелю (їх було рівно дев’ятнадцять). Потім сіла на дерев’яну лаву і мужньо спробувала опанувати себе. Незнайомі люди лякали її. Ну а знайомих, якщо не брати до уваги власних родичів і сім’ї старшого брата, у неї просто не було. Але зазвичай Марійка досить швидко приходила до тями, варто було їй залишитися наодинці з самою собою.

Ворон!

Такий самий сидів уранці на підвіконні їхньої кухні.

«Я мушу віддати це вам? Трьом!!! Не хочу! Ні!!!»

«А здорово це було! Як у справжньому жахливчику!»

А якщо не «як»?

Якщо…

Коли вона нарешті вибралася на землю і підійшла до кінцевої зупинки на площі Толстого, де вже очікував її відданий маршрут, у Місті несподівано стемніло. Грозово-яскраво-червоний захід заплутався в гілках університетського ботанічного саду. Маршрутне таксі, що його тіснило стадо інших машин, повільно спускалося з гори. Київ увесь складався з гір і пагорбів – великих, малих і безрозмірних, які вміщували на собі численні вулиці, квартали і навіть цілі міста.

Хрещатик вважався Верхнім Містом, під яким розташовувався Нижній Поділ. Але, скоріше, його слід було вважати Середнім, позаяк і сам він був стиснутий двома вищими горами, на одній із яких височів крутий президентський київський Капітолій-Печерськ, на другій – київський Акрополь: Михайлівська та Софіївська площі, Андріївська церква, Золоті ворота і Ярославів Вал…

І зараз, з’їжджаючи, напевно, вмільйонне у своєму житті по колишньому бульвару Бібиковському, Марійка вмільйонне ж і дивувалась, яким високим вигином іде дорога вниз, аби, пригальмувавши в улоговинці майдану Перемоги, знову рвонути в піднебесся звитяжним проспектом.

Вогні проспекту Перемоги на далекій горі, наполовину червоні від численних задніх фар, наполовину зеленувато-білі, поступово сходилися в одній високій точці, що так близько сусідила із зірками, що звідси, здалеку, здавалося: цей шлях веде просто в небо…

Марійка вкотре упіймала себе на думці, що намагається згадати нинішнє ім’я Бульвару, який на початку свого життя звався просто Бульвар. Але не змогла.

Зазвичай віддана і слухняна, її історична пам’ять виявляла дивовижну впертість, норовисто викидаючи в «кошик» усе, що стосувалося дня нинішнього. І Ковальова їздила по бульвару безрукого Бібикова [4], повз червоно-чорний університет Святого Володимира, де навчався на медичному її Михайло Булгаков…

Повз Алею Гімназистів, що ділила бульвар навпіл, Першу імператорську гімназію в 14-му і Другу – в 18-му будинку, куди ходив Мишко-гімназист…

І лише іноді, короткозоро мружачись, вдивлялася в таблички, що прикрашали їх нині, тут же забуваючи їхній зміст.

«Якщо вже на те пішло, треба назвати бульвар Булгаковським! Він обходив його вздовж і впоперек!»

«Він…»

Вона нараз отямилася, відчувши, що знову здатна мислити і міркувати розсудливо.

І дивлячись на аскетичне обличчя Марійки Ковальової в темному, мірно тремтячому склі, в подробицях прокрутила в голові кіноплівку Андріївської пори свого життя.

Її тіло колов адреналіновий дрож збудження, сцени, яскраві та красиві, змінювали одна одну. Вона почувалася так, немов підійшла до найбільш захоплюючої частини книжки, і заковтувала її жадібно й уводночас повільно, двічі перечитуючи особливо вподобані рядки.

Зараз вона повернеться додому і ретельно згадає все, кожну подробицю, складе їх у цілісну картину й остаточно переконається в тому, що…

«Я завжди знала, що це можливо! Я знала: він писав правду! Я знала це!!!»

– Це все дігери, – відчинивши двері, почула вона втомлений голос батька. (Він, як завжди, обурювався чимось: урядом, мером, цінами на транспорт.) – Коля казав, а я ще не вірив! А цим печерам тисяча років, напевно, там тільки крикни, все к бісу завалиться… От, видно, стіна якась і полетіла, а від поштовху труби полопались. Добре, що самих цих дурнів не завалило. У-у, пацанва безголова!

– Ну що ти сам себе заводиш? – спробувала урезонити його мати.

Дочка нечутно причинила за собою двері, сподіваючись навшпиньки прокрастися до своєї кімнати. Не зводячи очей із золотого прямокутника кухні, з-за краю якого висувався стоптаний батьків капець, що підстрибував на його знервованій нозі, Марійка зробила декілька акуратних кроків і з гуркотом наштовхнулася на триклятущий велосипед.

«Ну чому я ввесь час про нього забуваю?!» – жалібно схлипнула вона подумки, хоча давно вже помітила за собою цю дивну здатність: повністю викидати з голови тьмяні реалії свого життя і щиро дивуватися щоразу, побачивши їх знову.

Учепившись у скривджене велосипедом коліно, Марійка квапливо прошкандибала до кімнати і блискавично замкнулася ізсередини. У двері тої ж миті постукали.

– Донечко, ну що? – почувся підлесливий і водночас вимогливий мамин голос. – Ти була там?

– Так, – озвалася дочка.

– І що, зняли з тебе вінець?

– Не знаю.

Скільки себе пам’ятала, вона ніколи не брехала старшим. Але зараз Марійка раптом виразно зрозуміла, що вперше в житті просто не здатна сказати матері СПРАВЖНЮ правду.

– І причину зняли? І пристріт? Усе познімали? Нічого не залишили? – не вгамовувалася мама.

– Ма, потім… Я втомилася, – проканючила Марійка, чудово знаючи, яку реакцію викличе у матері цей аргумент.

І не помилилась.

– І від чого це ти так утомилася?! – вмить вибухнула та. – От попрацювала б, як батько, знала б. Гадаєш, вчитися – це робота? Он у Тетяни Петрівни дочка вже всю сім’ю утримує: і матір, і батька, і бабусю, й сина народила, не те що… Втомилася вона, бачте! – Роздратування завжди перехльостувало в ній цікавість, і, вибухнувши, мама відразу забувала, що ще три секунди тому збиралася бути ввічливою й терплячою.

Жінка обурено зачовгала геть.

А Марійка з полегшенням видихнула повітря – за інших обставин вона ні за що б не стала викликати цей вогонь на себе, але зараз сприйняла докори мами як небесну манну.

Підскочивши до своєї переповненої книжками шафи, Ковальова нетерпляче витягла звідти відразу три різномасті видання й почала спішно перегортати сторінки.

– Ага… – Її палець уткнувся в жаданий абзац.

«В усіх слов’янських джерелах, включаючи роботу знаменитого Володимира Даля “Про повір’я, марновірства та забобони руського народу”, існують згадки про те, що відьми народжуються саме на Україні…» – патріотично заявив їй маловідомий автор А.А. Чуб.

– Правильно, – радісно погодилася з ним Марійка, що мала звичку розмовляти зі своїми книжками вголос, не замислюючись над тим, як дивно виглядає це збоку.

Вона загнула потрібну сторінку, звично шпурнула схвалену книжку на ліжко і, витягнувши з-під пахви В.І. Даля, що вже очікував на неї, розгорнула розділ «Відьма»:

«Відьма відома, я гадаю, всякому, хоча вона й водиться, власне, на Україні, а Лиса гора під Києвом служить збіговиськом усіх відьом, які тут ночами відправляють свій шабаш…» – барвисто почав свою розповідь член-кореспондент імператорської Академії наук і завідувач особливої канцелярії міністра внутрішніх справ.

– Глибоке вам мерсі, вельмишановний. – Володимир Іванович полетів услід за Чубом. – А що у вас, колего? – Марійка незграбно розкрила «Малу енциклопедію київської старовини» А. Макарова і зашурувала пальцями по сторінках.