Мати все - Дашвар Люко (читать книги онлайн бесплатно регистрация txt) 📗
Ліда ввійшла до вітальні й побачила розтрощене дитяче ліжечко. «Бідний Стас… — заплакала подумки. — Бідна я… Бідні ми, нещасні…» Притулилася до стіни, та застигнути надовго не вийшло — слабкі ще ноги тремтіли. Опустилася в крісло. Навіщо він розбив ліжечко і лишив посеред кімнати? Він… не змирився з утратою? Не простив? Покине?
Стас замкнувся у ванній, — довгу годину все товкся, шукав діла. Поголився. Заліз під душ. Дер жорсткою мочалкою тіло, наче до кісток треба. Він хоче… Хоче зберегти Ліду! І всі ці дні, поки її не було поруч, поки сам по собі… Так чітко уявив: він забере й додому, вони поплачуть разом — він і до ванної зараз ускочив, бо раптом відчув, як сльози підступають! — а потім обніме і скаже, що готовий боротися за них обох. Хай Ліда просто довіриться йому. І все вийде. Та коли на лікарняному дворі побачив Іветту — плани хитнулися під її холодним поглядом і завалилися, коли Ліда побігла не до нього — до матері. «Усе марно, марно…» — дратувався і все дер мочалкою голе тіло.
Урешті сів на унітаз і закурив.
«Чого я з нею панькаюся? — ухопився за злу думку. — Нащо її обнімати, умовляти і щось доводити? Надто розумна і делікатна? Маячня! Силу всі поважають. — Став перед нею… Категорично: — Я зможу забути про те втрачене дитя, якщо ти забудеш, що в тебе є мати. Тому що твоя мати — божевільний упир, і я не збираюся й далі спостерігати, як вона смокче з нас кров! І повір, Лідо: я більше не дозволю навіть згадувати про Іветту Андріївну Вербицьку!»
Збадьорився. Покинув прихисток у ванній. Зачинився на кухні — подумати, подумати, зосередитися, слова добрати… До вітальні зайшов, як вечір із ніччю перестрілися.
Ліда сиділа у кріслі, все дивилася на розтрощене дитяче ліжечко.
Стас пройшовся вітальнею, скосив очі — не помічає! Витріщається на те ліжечко, ніби можна час назад прокрутити! Визирнув у вікно і кинувся до гардеробної в передпокій. Викидав коробки із взуттям, поки не знайшов велику валізу. Струсив із неї пилюку, побіг до спальні. Кинув валізу на ліжко. У неї — сорочки, светри, костюми, краватки. Що не влізло — по підлозі розкидав. Розлютився — під три чорти все! Дістали ви, Вербицькі!
Потяг валізу до передпокою.
Ліда відвела погляд від ліжечка, опустила голову й прошепотіла:
— Стасику…
Він кинув валізу на підлогу і закричав:
— Усе, Лідо! Усе! І мовчи! Я йду від тебе!
Ухопився за валізу й чкурнув із дому.
Несподіване рішення — завжди пожежа. Стас прихопив не найголовніше. Забув ключі від «тойоти». Кейс із діловими паперами. Багато чого: обжився ж за чотири роки. Вискочив із під’їзду, до автівки.
— Дідько…
Пішки пішов. Валіза теліпається. І де ті аргументи — люблю, врятую, збережу… Так роз’ярило — посеред ночі вискочив. Дістали! Набридло вдавати з себе вихованого нікчему.
Він нормальний, мать вашу, хлопець. З Троєщини! Йому ці китайські церемонії — на язику бантик. Усе прямо сунув. Був би натовп — розступився б. Але — ніч! — нікого.
— Стасе… Стасе, — за спиною.
Зупинився. Через плече скоса. «І куди ти пнешся, Лідо Вербицька?! Чого оце трясешся? І не знаєш, що з тими руками вдіяти — то жакетик на грудях запнеш, то до мене простягнеш, то сльозу втираєш, то в кулачки… Смішна, їй-богу!»
— Стасе… Благаю… — плакала. — Тільки не покидай мене. Не покидай…
Він ухопив її за руку.
— Не йди за мною! — прошепотів так люто, що в душі спалахнула радістю пиха. — Я не повернуся до тебе. Ніколи. Ти мене почула?!
Перехопив валізу й упевнено повернув за ріг, у темний подільський провулок.
— Усе клас! Усе клас! — шепотів збуджено.
Засміявся тихо. А він крутий! Це — щось із підсвідомості. Реакція на «час X»! Хронічних алкашів вивертає від горілки, смердючі тхори категорично пропонують левам поступитися місцем біля водопою, а Стас Скакун кидає Ліду Вербицьку! Яке приємне відчуття! А на що вона сподівалася? Що любов приспить його гордість аж до самої смерті? Наївна! Треба було трахнути її напослідок по-справжньому.
Збудився. Пішов швидше.
— Е, Василь… Куди поспішаєш? — З темряви йому назустріч випірнули двоє тих самих смердючих тхорів. Порожніх очей не видно — бейсболки до носів, підборіддя догори — ніби їм хто ті носи закапав від нежитю.
Стас зупинився й озирнувся: куди це його занесло? Сміттєві баки, темні вікна, ліхтар метрів за тридцять за курсом: у його світлі видно — сміттєві баки, темні вікна…
— Так, мужики… Відпочивайте, — буркнув насторожено. Виставив руку вперед, мовляв, спокійно, хлопці, мене вже тут нема, не переймайтеся…
Тхори перезирнулися, розійшлися і з двох боків пішли на Стаса. Він напружився, відступив назад, щоби бачити обох одразу. Прекрасна тактика. Коли б ще час зупинити, щоби тхори завмерли, і Стас устиг подумати, як відбитися від одного і не підставити спину другому. Але тхори рухалися… Стас крутив головою — то до одного, то до другого.
— Пацани… Які проблеми? На пиво не вистачає? — відступав і говорив. Йому здавалося, вони реагують, вони люди і розуміють слова.
— Василь… Ти, бля, дістав, — прохрипів один із тхорів і вони разом кинулися до Стаса.
Прекрасна тактика візуального контролю за двома нападниками дала несподівані результати. Стас упав на землю і прикрився валізою. Скрутився під нею, і як тхори не намагалися, не могли відірвати валізу від Стаса. Тваринки оскаженіли, буцали черевиками… По ребрах, по голові, по руках. Один клацнув запальничкою, підніс до Стасових рук. Стас зойкнув і відпустив.
— Козли болотні… Сволота! Виродки недороблені! — кричав із землі. Дриґав ногами, намагаючись дістати хоч до одного. Руками прикривав голову, бо тхори не кинулися на валізу. Відштовхнули її далі й знову до Стаса.
Він перелякався: «Капець!» Спробував підхопитися, рвонути — хоч би до того ліхтаря, але тхори не дрімали. Навалилися на Стаса. Один душив смердючою ганчіркою, другий нишпорив по кишенях. Стас хрипів, безпорадно хапав руками повітря, перед очима — німі дзвіночки тріпотять, не дзвонять. Козли… Козли… Сво… Темно.
Раптом ганчірка ослабла. Чужі руки забралися з кишень. Просто клац — і абсолютний спокій. Стас судомно смикнувся, хапонув ротом повітря і за мить почув пронизливий вереск. Кричала жінка.
— Уб’ю! Уб’ю вас усіх! Усіх! Він мій… Мій…
Стас спробував підвестися, та не зумів. Примружився, щоб роздивитися бодай щось, і не повірив власним очам. Тхорам було вже не до нього. Тхори відбивалися від тендітної фурії з довгими чорними косами. Певно, вона напала зненацька, коли тхори зосередилися на ньому. По обличчю одного з тхорів текла кров, та фурія не зупинялася — затисла в руках туфлі на підборах, лупила тими підборами направо-наліво, і було в ній стільки незбагненої сили, що тхори й не думали оборонятися. Задки, задки… Підхопили валізу — і нема.
Жінка опустила руки — туфлі впали на землю, нервово закусила губку, наче здивувалася. Тремтіла — войовниче збудження по венах. Обмацувала поглядом простір: хто ще хоче? Хто?! Провела рукою по чолу — та досить уже! Прибрала з лиця розпатлане волосся, ноги підломилися, і вона якось кумедно — так стільці складаються — сіла на голу землю.
…Ліда? Стас ошелешено дивися на жінку, із якою прожив чотири непрості роки. Спробував підвестися, та лише сів. Ліда?.. Його витончена, вихована, розумна, делікатна Ліда?.. Звідки ця дика пристрасть і лють? Хіба вона вміє кричати? І вона тільки-но… урятувала його?.. Ляпас?..
Приголомшені несподіваною пригодою, вони сиділи на землі за метр одне від одного. Мовчали. Стас дивися на Ліду і думав, що, мабуть, треба було піти від неї, щоб побачити її такою… природною і звабною. Ліда дивилася на понівечені туфлі з поламаними підборами і не могла вгамувати нищівну лють, що сповнила тіло, знесилила його і тепер вирувала в думках, вбиваючи будь-які альтернативи, що могли забрати в неї… Стаса.
Він дотягнувся до її руки. Торкнувся і прошепотів:
— Ходімо додому…
Зіпсовані туфлі лишилися посеред провулку пам’ятником Лідиній відчайдушності. Босоніж по осінній землі. Це вже не збудження, Лідо. Не лють і розпач. Ти ж лікар, зосередься! Щічки почервоніли, очі блищать… Вустам — води. Потріскалися, розтулилися, а з боку глянеш — поцілунку жадають.
