Божі воїни - Сапковский Анджей (прочитать книгу TXT) 📗

Клариски з Білого Костелу дотримувалися — принаймні про людське око — суворого чернечого уставу. Пости були строгі, м’ясо в монастирському меню не з’являлося. Зберігали мовчання під час трапез, велика тиша була обов’язковою від комплети до конвентуальної меси [292]. Весь їхній день займали робота, молитва, покута і медитація, на власні справи та відпочинок відводилася тільки одна година, за винятком п’ятниці, коли відпочинку не було взагалі. Конверси (крім Ютти, їх у монастирі було чотири, усі — панни зі знатних родів) мали дуже полегшений устав, їхні обов’язки зводилися, в принципі, до участі в месі та до навчання, від них не вимагали навіть участі в молитвах.

Однак чим довше Рейневан перебував у монастирі, тим більше помічав відхилень від уставу. Що впадало в очі одразу й перш за все, то це досить вільне ставлення до клаузури. Абсолютно недоступна ззовні, клаузура не становила перешкоди зсередини — черниці ходили по всій території монастиря. Навіть присутність у монастирі двох чоловіків, Рейневана та Самсона, не впливала на свободу пересування. Належало лише дотримуватися своєрідного церемоніалу — черниці вдавали, що чоловіків немає, чоловіки вдавали, що не помічають черниць. Абатиси це не стосувалося, вона робила, що хотіла і як хотіла. Повну свободу контактів мали також сестра-шафарка та сестра-інфірмерка.

Чим краще черниці ставилися до Рейневана, вважаючи його особою, якій можна довіряти, тим більше йому дозволялося бачити. І він бачив, що приписані уставом покуту та медитації в Білому Костелі заміняли навчання, читання книг, писань та постил, і навіть диспути. Одначе на ці заборонені території його не допускали. Хоча Ютта мала туди доступ, та він не мав.

Проте шоком для нього виявилася допіру меса. Рейневан не відвідував меси. Атмосфера Бліого Костелу давала йому почуття захищеності, тож він і не думав приховувати того факту, що як калікстин та утраквіст не визнає ні папістської меси, ні причастя.

Проте одного разу він відчув потребу й пішов-таки на месу, вирішивши, після деяких роздумів, що навряд чи Бог має час розбиратися в літургійних деталях та бажання перейматися ними. Він пішов до костелу — і був шокований. Месу відправляла абатиса.

Жінка.

Через кілька днів абатиса несподівано покликала Рейневана до себе. Йдучи, він усвідомлював як те, що це честь, так і той факт, що він вступає на заборонену територію. Зрештою, він очікував цього вже давно.

Коли він зайшов, абатиса читала розкладену на пюпітрі інкунабулу. Рейневан, який був бібліофілом та бібліоманом, тут-таки, за ілюмінаціями та дереворитами, упізнав “Psalterium Decem Condarum” Йоахима Флорського. Від його уваги не приховалися й інші книги, що лежали під рукою: “Liber Divinorum Operum” Хільдегарди Бінгенської, “De amore Dei” Святого Бернарда, “Theogonia” Гесіода, “De ruina exxlesiae” Ніколя Клеманжі [293]. Не знати чому, його зовсім не здивував у цьому оточенні дещо понищений примірник “Некрономікону”.

Абатиса якийсь час дивилася на нього з-над шліфованих скелець окулярів, немовби перевіряла, чи довго він зможе витримувати погляд.

— Небувала річ, — нарешті озвалася вона, а гримаса на її губах з однаковим успіхом могла як бути усмішкою, так і не бути нею. — Небувала річ. Мало того, що я лікую у своєму монастирі гусита, мало того, що переховую єретика. Мало того, що я терплю тут чорнокнижника, а хтозна, чи й не некроманта. Мало того, що я толерую його й доглядаю, ба, я ще й дозволяю йому віддаватися любовним забавам із довіреною моїй опіці конверсою. Шляхетною панною, за яку я відповідаю.

— Ми кохаємо одне одного… — почав був він.

Вона не дала йому закінчити

— Це правда. І ви робите це навіть доволі часто. А про можливі наслідки, цікаво мені знати, вам часом випадає подумати? Бодай хвилинку?

— Я лікар…

— По-перше, не забувай про це. По-друге, мені йшлося аж ніяк не тільки про контрацепцію.

Якийсь час вона мовчала, бавлячись лляним шнуром, який опоясував рясу. Шнур був зав’язаний на чотири вузли, що символізували чотири обітниці святої Клари, патронки й засновниці ордену Убогих Леді.

— Мені йшлося про майбутнє, - вона торкнулася долонею чола. — Річ, вельми непевну в теперішні тяжкі часи. Мене цікавить, чи ви думаєте про майбутнє. Чи ти думаєш про майбутнє. Ні, ні, подробиці мене не цікавлять. Сам факт.

— Я думаю про майбутнє, шановна мати.

Вона прямо подивилася йому в очі. Райдужки в неї були сіро-блакитні, світлі. Риси її обличчя когось йому нагадували, непереборно викликали в пам’яті спогад про когось. Однак він не міг з’ясувати, про кого саме.

— Думаєш, кажеш, — вона нахилила голову набік. — А що, цікаво мені знати, у твоїх думках переважає? Чого в них більше? Ютти й того, що для неї добре? Чи, може, війни? Боротьби за праве діло? Прагнення позмінювати світ? А якби, припустімо, стався конфлікт, якби ідеали зійшлися один супроти одного… що ти вибереш? І від чого відмовишся?

Він мовчав.

— Загальновідомо, — продовжила вона, — що коли йдеться про благо великих і важливих справ, індивіди не мають значення. Індивідами жертвують. Ютта — індивід. Що з нею буде? Кинеш її, наче камінь на шанець?

— Не знаю, — він через силу ковтнув слину. — Я не можу й не хочу перед тобою прикидатися, достойна. Я справді не знаю.

Вона довго дивилася йому в очі.

— Я знаю, що ти не знаєш, — сказала вона врешті-решт. — Я не чекала відповіді. Просто хотіла, щоб ти трохи над цим замислився.

Невдовзі після Петра й Павла [294], коли всі луги вже голубіли від волошок, настала неприємна затяжна сльота. Затишні місцинки, де Рейневан і Ютта звикли були віддаватися любовним утіхам, перетворилися на багнисті баюри. Абатиса якийсь час дивилася, як закохані кружляють під аркадами віридарію, як заглядають одне одному в очі — щоби врешті-решт попрощатися й розійтись. Якось увечері, здійснивши в абатстві деяку реорганізацію щодо розквартирування, вона викликала їх до себе. І відвела до келії, прибраної і прикрашеної квітами.

— Тут ви будете жити, — сухо повідомила вона. — І спати. Обоє. Від зараз. Від цієї ночі.

— Дякуємо, мати.

— Не дякуйте. І не марнуйте часу. Hora ruit, redimite tempus [295].

Надійшло літо. Гаряче, спекотне літо 1428 року.

Невтомний городник невтомно приносив усе нові й нові чутки. Капітуляція Яна Колди та втрата шленжанського анклаву, розповів він, розтоптуючи викопаних з гнізд голих мишенят, розлютили гуситів. У середині липня, у четвер після святої Маргарити [296], Сирітки в рамках помсти швидкою вилазкою атакували та захопили Єленю Гуру, спаливши місто до голої землі.

Хоч це зайняло йому трохи більше часу, городник доставив також плітки з Чехії, новини, на які Рейневан і Самсон чекали з нетерпінням. Гейтман Празького Нового Міста, Велек Коудельник з Бржезниці, розповідав городник, зшкрябуючи гній із вил, близько Святого Урбана вдарив по країні баварців. Гусити спалили Мосбах, резиденцію фальцграфа Отто, долиною ріки Нааб дійшли аж під Регенсбург. Дощенту сплюндрували й повністю зруйнували цистерціанське абатство у Вальдербаху. З повними возами здобичі повернулися до Чехії, залишивши за собою згарище.

Приблизно в цей самий час, розповідав городник, колупаючись у носі й уважно розглядаючи виколупані знахідки, Табор, щоб навчити герцога Альбрехта добрим манерам, вдерся з диким рейдом у Ракуси. Палячи, спустошуючи, грабуючи й не зустрічаючи опору, таборити дійшли аж до Дунаю. Та хоча від Відня їх відділяв лише шматочок дороги, форсувати велику ріку вони не могли. Для демонстрації тільки трохи погримотіли гарматами з лівого берега, після чого забралися геть.