Вежа блазнів - Сапковский Анджей (книги онлайн бесплатно TXT) 📗

— Кепсько. Проте регулярно.

— Це непогано. Останньою дуркою, яку я бачив, була флорентійська Паццерія при Санта-Марія-Нуова. Треба було бачити тамтешніх пацієнтів! Виголоднілі, завошивлені, зарослі, брудні… А тут? Вас, як бачу, хоч зараз до двору. Ну, може, не до імператорського, не у Вавель… Але вже у такому собі Вільні, гарантую, ви могли б з'явитися так, як ото стоїте, не дуже б і вирізнялися. Та-а-ак… Міг, міг я потрапити гірше… Якби ж то ще тут не було цих ненормальних… Буйних, сподіваюся, серед них немає? Або, Боже борони, содомітів?

— Нема, — заспокоїв Шарлей. — Збавила нас свята Димпна. Лише ці, оно. Лежать, бурмочуть, бавляться своїми когутиками. Нічого особливого.

— От і прекрасно. Ну що ж, побудемо трохи разом. А може, й довше, ніж трохи.

— Може, й коротше, ніж ви думаєте, — кривувато посміхнувся демерит. — Ми сидимо тут уже від дня святого Корнелія. І з дня на день чекаємо інквізитора. Хтозна, може, це вже сьогодні?

— Сьогодні — ні, — спокійно запевнив Урбан Горн. — Завтра — також ні. Інквізиція зараз має інші заняття.

Хоч на нього й тиснули, до пояснень Горн приступив лише після обіду. І, до речі, з'їв його з апетитом. І не погидував решткою, якої не доїв Рейневан, котрий останнім часом почував себе не найкраще і втрачав апетит.

— Його пресвітлість єпископ вроцлавський Конрад, — пояснив Горн, пальцем вибираючи з дна миски останні крупинки, — ударив на гуситську Чехію. Разом із паном Путою з Частоловиць напав на Находсько і Трутновсько.

— Хрестовий похід?

— Ні. Грабіжницький рейд.

— Та це ж, — посміхнувся Шарлей, — точнісінько одне і те ж.

— Ого, — фиркнув Горн. — Я мав запитати, за що шановний пан сидить, але тепер уже не запитаю.

— І добре. То що там з тим рейдом?

— Приводом, якщо взагалі був потрібен привід, було буцімто пограбування гуситами збирача податків, скоєне начебто тринадцятого вересня. Тоді заграбастали нібито аж півтори тисячі з гаком гривень.

— Скільки?

— Я ж сказав: буцімто, начебто, нібито… Ніхто в це не вірить. Але як привід єпископові це підійшло. А час він вибрав старанно. Ударив за відсутності гуситських польових військ із Градця-Кралове. Тамтешній гетьман, Ян Чапек із Сан, на той час саме пішов на Під'єштеддя, аж під лужицький кордон. Звідси випливає, що єпископ має непоганих шпигунів.

— Ну звісно, що має, — Шарлей навіть оком не повів. — Говоріть далі, пане Горн. Говоріть, не звертайте уваги на божевільних. Ще встигнете надивитися.

Урбан Горн відірвав погляд від Нормального, який з ентузіазмом займався рукоблудством. І від одного з дебілів, який зосереджено ліпив із власних відходів малесенький зіккурат.

— Та-а-а-ак… На чому це я… Ага. Єпископ Конрад і пан Пута ввійшли в Чехію дорогою через Левін і Гомоле. Спустошили й пограбували місцевості біля Находа, Трутнова і Візмбурка, спалили села. Грабували, вбивали всіх, хто потрапив під руку, — чоловіків, жінок, без різниці. Милували дітей, які поміщалися під животом у коня. Деяких.

— А потім?

— Потім…

Вогнище догоряло, полум'я вже не стугоніло і не тріскотіло, ще тільки повзало по купі дров. Дрова не згоріли повністю, бо, по-перше, день був сльотавий, а по-друге, дрова взяли вогкі, щоб єретик не згорів занадто швидко, щоби пошкварчав і як слід відчув передсмак кари, яка чекала на нього в пеклі. Однак все ж таки дещо перестаралися, не подбали про дотримання золотої середини, помірності й компромісу — надлишок мокрих дров призвів до того, що злочинець не згорів, зате дуже швидко задихнувся від диму. Навіть не встиг особливо покричати. І згорів не до кінця — прив'язаний ланцюгом до палі труп загалом зберіг людські риси. Криваве, недосмажене м'ясо в багатьох місцях ще трималося на кістяку, шкіра звисала поскручуваними пасмами, а оголена там і сям кістка була більше червоною, ніж чорною. Голова спеклася досить рівно, обвуглена шкіра відпала від черепа. Зуби ж, які біліли у роті, розкритому в передсмертному воланні, надавали загальній картині досить моторошного вигляду.

Цей вигляд, парадоксально, компенсував розчарування від занадто швидкої і недостатньо мученицької страти. Він давав, що вже тут довго говорити, кращий психологічний ефект. Зігнаних на місце автодафе чехів із прилеглого села видовище якого-небудь безформного шкварка на вогнищі напевно би не вжахнуло. Однак, вгадуючи в недопеченому трупі з вищиреними зубами свого недавнього проповідника, чехи надламувалися остаточно.

Чоловіки тряслися, заплющивши очі, жінки вили й ридали, диким вереском заходилися діти.

Конрад з Олесниці, єпископ Вроцлава, випростався в сідлі, гордо й енергійно, аж дзенькнули обладунки. Спочатку він мав намір виголосити перед полоненими промову, проповідь, яка повинна була донести до свідомості цих покидьків усе зло єресі та застерегти перед суворою карою, яка спіткає віровідступників. Однак він передумав, і тільки дивився, закопиливши губу. Навіщо дарма язиком молоти? Слов'янська голота однаково погано розуміла по-німецькому. А про кару за єретицтво краще і виразніше, ніж слова, промовляв спалений труп під стовпом. Порубані, покалічені до невпізнання останки, звалені на багаття посеред житньої стерні. Вогонь, що розгулявся стріхами селища. Стовпи диму, що здіймалися в небо з інших підпалених сіл над Метуєю. Пронизливі зойки молодиць, яких потягли на потіху до стодоли клодзькі кнехти пана Пути із Частоловиць.

У юрбі чехів шалів і лютував отець Мегерлін. Зі збройним супроводом, у товаристві кількох домініканців священик полював на гуситів та їхніх прихильників. У полюванні йому допомагав список імен, що його Мегерлін одержав від Біркарта Грелленорта. Однак священик не вважав Грелленорта оракулом, а його список — святинею. Стверджуючи, що він впізнає єретика по очах, вухах та за загальним виразом обличчя, ксьондзик за час усього походу переловив уже вп'ятеро більше людей, ніж було в переліку. Частину вбивали на місці. Частину — зв'язували.

— Що з цими? — запитав, під'їжджаючи, єпископський маршал Лаврентій фон Рорау. — Ваша достойність? Що накажете з ними зробити?

— Те саме, — Конрад Олесницький суворо подивився на нього, — що й із попередніми.

Бачачи, як навпроти них стають арбалетники і кнехти з пищалями, юрба чехів здійняла страшенний лемент. Кільканадцять чоловіків вирвалися з натовпу і вдарили навтьоки, за ними кинулися вершники, які наздоганяли, рубали і сікли мечами. Решта чехів тісно збилися, ставали на коліна, падали на землю. Чоловіки тілами затуляли жінок. Матері — дітей.

Арбалетники крутили корбами.

«Що ж, — подумав Кантнер, — у цій юрбі, мабуть, є якісь невинні, може, й добрі католики. Але Бог розпізнає своїх овечок.

Як розпізнавав у Лангедоку. У Безьє, в Каркассоні, в Тулузі. У Монсегюрі.

Я ввійду в історію, — подумав він, — як захисник істинної віри, переможець єресі, шльонський Симон де Монфор. Нащадки згадуватимуть моє ім'я з повагою. Так само, як Симона, як Швенкефельда, як Бернара Гі. Але це — нащадки. А щодо сьогодення, то, може, мене нарешті оцінять у Римі? Може, нарешті Вроцлав буде піднесений до рівня архідієцезії, а я стану архієпископом Шльонська й електором Імперії? Може, закінчиться той фарс, що дієцезія формально є частиною польської церковної провінції та підпорядковується — певно, на посміховисько — польському митрополиту, архієпископу Гнєзна? Звичайно, що швидше мене чорти візьмуть, ніж я визнаю полячка начальником, але яке ж це приниження — підпорядковуватися такому собі Ястшембцеві! Який — Господи, і як Ти на це дивишся? — нахабно домагається прийняти його пастирську візитацію! У Вроцлаві! Поляк — у Вроцлаві! Ніколи! Nimmermehr! [486]»

Гримнули перші постріли, дзенькнули тятиви арбалетів, полягли від мечів ті, хто знов намагався вирватися з котловини. Крик мордованих піднявся до неба. «Цього, — думав єпископ Конрад, стримуючи наляканого румака, — не можуть у Римі не зауважити, цього не можуть не оцінити. Не можуть не оцінити, що тут, у Шльонську, на прикордонні Європи і християнської цивілізації, — я, Конрад П'яст з Олесниці, високо тримаю хреста. Що я — істинний bellator Christi, defensor [487] і поборник католицизму. А на єретиків і апостатів [488] — кара і бич Божий, flagellum Dei».