Полтава - Лепкий Богдан (библиотека книг бесплатно без регистрации .txt) 📗
Левенгавпт довгу хвилину не міг відірвати очей від свого-короля, озареного рожево-золотим сяєвом сходячого українського сонця. Аж холодний розум старого вожда переміг захоплення людини. Він під'їхав до короля і товариським тоном сказав йому:
— Ваша величносте! Не годиться губити звичайного вояка, а не то старого генерала. Я вертаю.
Король зніяковів. Тут уже був натяк не на нього, а на те, що він не дбає про своїх людей і… поїхав за Левенгавптом.
Назустріч їм їхав відділ трабантів, котрих вислали з табору в розшуках за королем. Король не сердився і не дивувався. Це лучалося не раз. Навіть не звітався з ними і не питався, що під Полтавою чувати. Їхав, не поспішаючись, хоч кулі перелітали через Ворсклу і, здавалося, шукали його.
Нараз став. Здавалося йому, що москалі переходять Ворсклу.
— Спинимо їх! — гукнув на трабантів і почвалав туди, де щось копошилося в корчах. Глянув, не було нікого. Привид розбурханої уяви — нерви, — і завернув коня.
Та в ту хвилину свиснуло кілька куль. Одна з них попалакоролеві в ліву п'яту, перебила зап'яток, пройшла підошвою і застрягла між пальцями.
Король навіть не дриґнув. Закусив зуби і правою ногою торкнув коня. Але з лівої стала капати кров.
Побачив це оден з трабантів і сказав Левенгавптові. Левенгавпт глянув. Король був блідий, але кріпко тримався в сідлі.
— Ах, ваша величносте! — крикнув Левенгавпт. — Сталося те, чого я так боявся.
— Пустяки! Це тільки в ногу. Куля між пальцями застрягла, але я скажу її вирізати.
Окружили його і спішили в табор. «Скорше, скорше!» — наглили в душі, щоб багато крові не сплило.
Так король не зважав на це. Переїжджаючи попри траншеї, оглянув їх, прикликав до себе Гілленкрока і Шпаррого і посинілими устами давав їм ради і прикази.
— Ваша королівська милосте!.. — почав Левенгавпт, але король перебив йому:
— Пустяки, генерале, пустяки! Хірург виріже кулю… — і похилився.
Левенгавпт підбіг і підтримав короля.
Його занесли до квартири, в дімку під самими окопами Полтави.
— Тая куля рішить про долю східної Європи, — сказав Піпер до Левенгавпта, замикаючи двері за хірургом, що лишився сам на сам з королем.
XLVI
— Ріжте! — кликав король, простягаючи ногу. — Чого ви чекаєте? Кажу вам: ріжте!
Хірург піддожив під ногу подушку і прібував скинути чобіт. Але нога напухла і чобіт був повний крові. Хірург відрізав зразу халяву, а коли все-таки годі було увільнити ногу, протяв і пришву. Натиск на пухлину спричинював королеві страшний біль, але він не стогнав і не пручався, тільки закусив зуби і заохочував хірурга:
— Ріжте, ріжте, це ніщо!
Показалося, що ціла стопа була почарашана, множество дрібних відскалків кості прийшлося вишукувати й вибирати. Хірург аж потився, а король не хотів жадного асистента, тільки сам підтримував закервавлену ногу.
Тривала ця операція добру годину, аж обв'язано ногу, і король дозволив увійти до себе Піперові і Реншільдові.
Стояли біля постелі, і навіть Піпер, якого в Європі вважали одним із найкращих дипломатів, не міг підшукати відповідного слова. Тільки сердечне спочуття пробивалося на обличчях людей, котрі останніми часами відзивалися про свого короля так, буцімто з цілої душі ненавиділи його.
Король глянув на них.
— Панове тривожаться мною? Це дрібниця. Рана не страшна. За кілька днів я знов буду їздити конем.
— Ви чули? — питався Реншільд Піпера, виходячи з королівської квартири. — Він за кілька днів знов хоче їздити так, як нинішньої ночі. Що за непоправний молодий чоловік!
— Геній! — здвигнув раменами Піпер. Реншільд тим разом не перечив.
— Дійсно, звичайний чоловік не годен так побороти болю. Наш король незвичайна людина.
Хвилину йшли мовчки, хильцем, попри вал, бо кулі літали, як чмелі.
— Зайдім на хвилину в траншею, — відізвався Піпер. — Я утомився.
— Ексцеленціє! Від кулі не втечеш, вона, як хоче, то й у постелі тебе знайде, все одно, чи боїшся її, чи ні. От наш король який смільчак, а все ж таки знайшла його тая, котру вилили для нього.
— І в саму п'яту влучила, — завважив Піпер. — Як Ахілла.
— Як Ахілла! — не повторив, а свиснув Реншільд.
— І до Трої тут не дуже-то далеко, лиш через море.
— Через море крові, пане графе, — повторив Піпер і присів, бо попри голову перелетіла йому куля.
— Фу, чорт! — закляв Реншільд. — Навіть побалакати спокійно не дадуть.
XLVII
В Жуках з тої пори, як прийшла вість про збурення Січі, панував похоронний настрій.
Усякий робив своє діло, але видно було, що в душі щось його мулять.
Важко було погодитися з гадкою, що не стало того гнізда, з котрого вилітали степові вірли.
В порівнянню з утратою Батурина, Переволочної або хоч би й Старих Санжарів страти в людях на Січі не були великі, але ж все-таки — це була Січ! Не оден провів там свої молода літа, а їх не забувається ніколи.
Гетьман відхорував вість про упадок Січі, і тепер при нім не починали розмови на тую тему.
Зате серед козаків ходили найвсілякіші вісті. Але як воно справді було, ніхто не знав.
Аж одного вечера на квартиру до Чуйкевичів зайшов Мручко.
Звичайно веселий і навіть у теперішні важкі часи жартов-ивий, а нині був, як осіння днина.
— Сотнику, я вас таким не люблю, — почала Обидовська.
— Я сам себе таким не люблю, — відповів Мручко, шарпаючи свій сивавий вус. — Та нічого, ласкава пані, не вдієш, бо і Мручко має не лиш губу, а й серце.
— Влюбився сотник? — зажартувала собі Ганна. Мручко з докором подивився на неї.
— Запорожця стрінув, що зі збуреної Січі до Гордієнка втік, — відрубав.
В хаті зробилося, хоч мак сій. Всі присунулися ближче до Мручка і очима просили, щоб розказував. І він почав:
— Яковлєв, збуривши Старий і Новий Кодак, післав в оден бік підполковника Баріна і нашого полковника Кандабу, а в другий царського війська підполковника Башмакова, щоб ловили й мордували де якого лиш стрінуть запорожця, мазепинця, одним словом, українця. Сам він неділь тому п'ять до Кам'яного Затону біля Січі човнами приплив. В городку була зараза, і Яковлєв розложився у полі, а на Січ післав письмо князя Меншикова, щоб запорожці здалися…
— А запорожці? — спитало кілька голосів нараз.
— Кинули письмо разом з післанцем у Дніпро. Дніпрові води розлилися широко, до Січі годі було приступити. Яковлєв висипав шанці і з гармат став обстрілювати Січу. Гадаючи, що досить її дошкулив, на лодках припустив штурм.
— А запорожці? — спитали знов ті самі голоси.
— Оборонялися хоробро. Кількасот москалів у завзятім бою лягло, більше, ніж було всіх запорожців у Січі, бо було їх там душ триста з лишком, інші з Гордієнком пішли.
— І що, і що? — питалися, очима повисаючи на устах оповідача.
— І була б Січ відперла Москву, коли б не зрада.
— Зра-а-да?..
— Зрадив наш таки чоловік, Гнат Ґалаґан, бодай би його сира земля не прийняла, бодай би його ім'я разом з Носовим вовіки прокляте було! Ґалаґан надтягнув зі своїм полком і з драгунами князя Волконського. Запорожці, побачивши далеко в степу куряву, думали, що це надходять татари, котрих їм хан у допомогу прислати обіцяв, і врадувалися дуже. Аж незабаром виявилося, що це за пособники прийшли! Гнат Ґалаґан добре знав Січ, бо й сам колись пробував у ній, знав план фортеці, всі її входи й переходи, всі тайни, яких Яковлєв знати не міг. Під'їхавши до Січі, гукнув: «Піддайтеся і покоріться. Вас помилують. Я на це хрест святий цілую!» Скажіть, як же було не повірити колишньому кошовому? — спитав Мручко і глянув по зібраних. Та ніхто й пари з уст не пустив. — Запорожців під тую пору обмаль було на Січі. Як кажу, душ живих сотень три з лишком, а ворога сила! Так повірили Ґалаґанові і — здалися.
