Війна світів - Уэллс Герберт Джордж (лучшие книги онлайн .TXT) 📗
— Ви маєте на думці…
— Я маю на думці, що такі люди, як я, мусять вижити, аби рід людський не загинув. Кажу вам — я рішуче заповзявся жити. І коли не помиляюся, ви також невдовзі покажете свій дух. Нас не знищать. Ні! Я не дамся, щоб мене впіймали, приручили, відгодували, як бика. Бр-р… Уявити лише тих брунатних плазунів!
— Ви хочете сказати…
— Авжеж! Я житиму! Під їхньою п’ятою. Я все розрахував і обміркував. Нас, людей, розбито. Мало у нас знань. Нам треба ще довго вчитися, щоб на щось зважитись. Ми мусимо жити й зберігати незалежність, доки будемо вчитися. Зрозуміло? Ось що потрібно!
Я здивовано втупився в солдата, глибоко вражений його рішучістю.
— Боже мій, — вихопилося в мене, — та ви ж справжня людина! — Я стиснув йому руку.
— Ну? — мовив він, і очі його заблищали. — Добре я все обдумав, га?
— Кажіть далі, - нетерпляче вигукнув я.
— Так ось, хто не хоче потрапити їм до рук, мусить бути готовий на все. Я готуюся. Але не забувайте, що не всякий же з нас спроможеться жити по-звірячому, хоч саме про те йдеться. Тому я й стежив за вами. Я мав певні сумніви. Бачу, якийсь тонкий, худющий. Адже ж я не знав, що ви були живцем поховані. Все тутешнє населення, всі оці нікчемні конторники, звиклі до затишку, — з них пуття не буде. В них нема ні духу, ні гордощів, ні пристрасних бажань, лише страх і нерішучість. Вони тільки й звикли, що квапливо бігти на роботу; я бачив їх сотнями, як вони із сніданками в руках мчать щодуху і тільки й думають, щоб не пропустити поїзда, щоб їх не вигнали з роботи за спізнення. Настільки вони залякані, що навіть бояться зрозуміти ту роботу, яку роблять. Додому знову спішать, боячись запізнитись на обід. А вечорами сидять по хатах, бо їх лякають глухі вулички. Сплять із дружинами, до яких привело їх не почуття, а гроші, якими вони сподівалися забезпечити собі нікчемне існування. Своє життя вони страхують, боячись нещасних випадків. По неділях — страх перед “тим світом”. Так наче пекло існує задля кроликів! Марсіян для таких — наче сам Бог послав. Гарненькі просторі клітки, поживний корм, дбайливий догляд і ніяких турбот. Отак із тиждень погасавши на порожній шлунок полями та лугами, вони самі прийдуть і з великою охотою віддадуться в руки. Ще й будуть дуже вдоволені. І ще дивуватимуться, як ото люди могли жити без марсіянського корита. Уявляю собі цих гультяїв, цих чепурунів, цих співаків! Я уявляю! — наголосив він з якоюсь злісною радістю. — Між іншим, з’являться всілякі секти. Багато з того, що я бачив раніше, стало мені зрозумілим тільки тепер. Знайдеться багато відгодованих дурнів, які примиряться з новим становищем, інші нарікатимуть, що це несправедливо, вважатимуть, що вони мусять щось робити. А відомо, коли люди відчувають, що треба на щось зважитися, то слабодухі — чи від того, що зовсім не думають, чи від того, що думають забагато, — ці слабодухі вигадують собі Якусь благочестиву релігію і заспокоюються, поклавшись на волю Божу. Щось подібне, певне, ви й самі бачили. Це — викривлена енергія, породжена страхом. У тих клітках будуть побожно співати псалми й гімни, воздавати хвалу Всевишньому. Ну, а мудріші, - ті займуться… — як воно зветься?.. — еротикою.
Він помовчав.
— Може, марсіяни знайдуть собі між ними кількох мазунчиків, научать їх різних штук — хто зна? Може, їм стане шкода якого хлопчини, що виріс і ось його вже треба вбивати. Деяких, можливо, научать полювати на нас.
— Ні! — скрикнув я. — Цього не може бути. Жодна людська істота…
— Навіщо себе дурити? — мовив артилерист. — Знайдуться люди, які з радістю підуть на це. Сумніви тут ні до чого.
Я мусив погодитися з ним.
— Хай-но спробують вони взяти мене! Господи Боже! Нехай-но тільки спробують! — сказав він і поринув у важкі роздуми.
Я сидів, замислившись над його словами. Я не міг нічого знайти, щоб заперечити йому. До нападу марсіян ніхто б і не сумнівався, що я інтелектуально вищий за цього артилериста: я — відомий письменник з філософської тематики, він — звичайний солдат. А тепер — я ледве починав усвідомлювати становище, як він уже чітко все визначив.
— Що ж ви думаєте робити? — запитав я згодом. — Які у вас наміри?
Він повагався.
— Ось мої плани, — озвався він. — Що нам діяти? Треба так улаштуватися, щоб люди могли жити, плодитися та безпечно вирощувати дітей. Зараз я скажу ясніше, що маю на увазі. Кого марсіяни підкорять, ті стануть просто свійськими тваринами. Через кілька поколінь це вже будуть великі, гарні, породисті дурні. А ми, ті, хто вирішив залишитися вільними, ризикуємо здичавіти, перетворитись на щось подібне до великих щурів… Знаєте, я маю на увазі життя під землею. Я багато думав про каналізаційну систему. Звичайно, тим, хто не знав каналізації, вона видається жахливою. Тільки під самим Лондоном вона тягнеться на сотні миль. Але кілька днів дощу, і під спорожнілим містом труби стануть просторі, й повітря там вистачить на всіх. До того ж є погреби, підвали, склепи, які можна сполучити з каналізацією. А залізничні тунелі й метрополітен? Га? Уявляєте?
Згуртуємо цілу ватагу дужих і кмітливих людей. Усяких слимаків нам не треба. Немічних будемо відкидати.
- І мене також?
— Ні, хіба ж я не кажу…
— Не будемо сперечатися. Говоріть далі.
— Всі прийняті мусять дотримуватись дисципліни. Нам будуть так само потрібні здорові, розважливі жінки — матері й виховательки. Не ті розніжені манірні леді, що тільки грають очима. Ми не можемо приймати слабосилих і вбогих на розум. Життя знову стає первісним, і той, хто ні на що не здатний, хто тільки заважає і шкодить, мусить померти. Всі вони мусять померти і навіть охоче. Бо це ж злочин супроти всіх — жити й псувати весь рід. Все одно ж вони не можуть бути щасливі. Та й смерть не така вже страшна, — це боягузтво робить її страшною. Отже, ми будемо сходитися в таких місцях. Нашим осередком буде Лондон. Ми зможемо висилати дозорців і, коли марсіяни будуть далеко, виходити на свіже повітря і навіть грати в крикет. Ось як ми зможемо зберегти людський рід. Ну? Можливе це? Але зберегти рід — діло не хитре. Для цього досить, як я казав, стати щурами. А ми повинні зберегти людські знання і навіть збагатити їх — це головне. Ось для цього й потрібні такі люди, як ви. Є книги, є всілякі моделі. Нам треба спорудити під землею велике безпечне сховище і зібрати туди всі книги, які тільки можна. Але не романи, не віршовану квашу, а ділові, наукові книжки. Отут і потрібна ваша допомога. Ми повинні забратися до Британського музею і захопити всі цінні книги. Нам треба не забувати нашої науки, треба ще більше вчитися. Ми мусимо стежити за марсіянами. Деяким нашим людям доведеться стати шпигунами. Коли все зорганізується, може, навіть і я піду в шпигуни. Тобто — здамся в полон. І щонайважливіше — необхідно дати марсіянам спокій. Не треба в них нічого красти. Якби довелося де натрапити на них, краще непомітно зійти з їхнього шляху. Хай вони впевняться, що ми не шкідливі. Авжеж. Вони розумні істоти й не будуть нищити нас, коли матимуть усе необхідне і впевняться, що ми всього лише безневинні слимаки.
Артилерист знову замовк і поклав мені на плече засмаглу руку. Потім вів далі:
— Зрештою, може, нам і не так довго доведеться вчитися… Уявіть лише: чотири-п’ять їхніх бойових триніг раптом рушили… Тепловий промінь ковзнув туди, сюди… І на триногах не марсіяни, а люди, люди, що опанували їхню зброю. Може, знайдуться такі люди ще за мого життя. Уявіть собі, що ми навчилися керувати однією з таких чудових машин з її тепловим променем і можемо косити ним на всі боки! Уявіть її в наших руках! Ну й що з того, коли б, знищивши їх, і сам розлетівся на шматки? О, як би марсіяни витріщили свої прекрасні баньки! Ви собі уявляєте їх, чоловіче? Бачите, як вони сопуть, хекають, гугукають, поспішають до інших машин? А всі механізми несправні — торохтять, свищуть, гуркотять, але — ані руш! Тільки вони кинуться обмацувати їх, а ми по них тепловим променем, і — дивіться! — людина знову стане володарем Землі!
