Звіробій - Купер Джеймс Фенимор (книга читать онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗
— Для лісу випадок цілком незвичайний, і то коли зважити, що дівчина не сповна розуму, — озвався він з виразною шотландською вимовою до Ворлі й прапорщика, котрі саме зайшли в кімнату. — Сподіваюся, джентльмени, коли настане наша остання година, ми так само покірно згодимось піти на потойбічну пенсію, як ця бідолашна недоумкувата дівчина.
— Чи є яка надія, що вона виживе? — запитав Ворлі, позираючи на сполотнілу Джудіт. Щойно він увійшов, на щоках дівчині виступили дві великі червоні плями.
— Не більше, ніж у Карла Стюарта стати королем Англії. Підступіть-но ближче і зважте самі, джентльмени. Дівчина ця є втілена віра. В душі їй точиться своєрідне змагання між життям та смертю, що робить її достойною уваги філософа. Містере Торнтоне, тепер — я до ваших послуг: ми оглянемо вашу руку в сусідній кімнаті й водночас поміркуємо над тим, як дивно влаштовано розум людини.
Хірург з прапорщиком вийшли, і Ворлі дістав нагоду уважніше розгледітися й придивитися до людей, що зібралися в каюті. Бідолашну Гетті поклали на власному ліжкові, вона напівсиділа, і на обличчі їй уже проступала печать смерті, хоч її приховував осяйний вираз, який, здавалося, випромінювала вся її істота. Біля неї були Джудіт і Уа-та-Уа; перша сиділа, пойнята глибоким горем, друга стояла, готова подати вмираючій будь-яку допомогу. Звіробій стояв, спираючись на свою рушницю, біля ніг постелі. Змій виднів ся на задньому плані картини, прямий і непорушний, мов статуя, але пильний — від його ока не міг приховатися найменший рух. Непосида доповнював групу, сидячи біля дверей, наче відчував недоречність своєї присутності, але соромився вийти.
— Хто це такий у червоному? — спитала Гетті, коли капітанський мундир впав їй в око. — Скажи мені, Джудіт, це друг Непосиди?
— Це офіцер, він командує загоном, який нас урятував з рук гуронів, — тихо відповіла сестра.
— То мене теж урятовано? Мені здалося, наче тут казали, що мене застрелено і я маю померти. Мати померла, батько теж, але ти жива, Джудіт, і Непосида теж живий. Я боялася, що Непосиду вб'ють, коли почула, як він кричить серед солдатів.
— Нічого, нічого, мила Гетті,— перебила її Джудіт, прагнучи зараз дужче, аніж будь-коли, зберегти сестрину таємницю. — Непосида живий-здоровий, і Звіробій живий-здоровий, і делавар теж живий-здоровий.
— Як це вони застрелили бідолашну дівчину, а чоловіків не зайняли? Я не знала, що гурони такі лихі, Джудіт.
— То була випадковість, бідолашна Гетті, то була сумна випадковість. Ніхто б не зважився зайняти тебе зумисне.
— Я рада, що то випадковість. Мені те здалося дивним: я недоумкувата, і червоношкірі ще ніколи не заподіяли мені нічого лихого. Мені було б дуже прикро гадати, що вони почали ставитися до мене інакше. А ще я рада, Джудіт, що вони не заподіяли шкоди Непосиді. Знаєте, Звіробою, я вважаю, бог оборонить нас від лиха. Проте вам пощастило, що солдати прийшли вчасно, бо вогонь пекучий.
— Атож, і справді пощастило, сестро. Дяка богові, пощастило.
— Ти, Джудіт, мабуть, знаєш декого з цих офіцерів: у тебе ж було серед них чимало знайомих.
Джудіт не відповіла; вона сховала обличчя в долоні й застогнала. Гетті подивилася на неї здивовано і, вважаючи, що сестра журиться через неї, заходилася її втішати.
— Не турбуйся, люба Джудіт, — сказала добра, щиросерда дівчина. — Хоч я й умираю, але мені не боляче. Таж батько з матір'ю померли, а те, що сталося з ними, може статися і зі мною. Ти знаєш, у нашій родині я важила найменше; отож мало хто згадає мене, коли я пропаду в озері.
— Ні, ні, ні, бідна, люба Гетті! — вигукнула Джудіт, що їй серце нестримно рвалося з скорботи. — Принаймні я завжди тебе згадуватиму. І з радістю, — ой, з якою радістю! — я помінялася б з тобою, аби бути таким чистим, безгрішним створінням, як ти!
Досі капітан Ворлі стояв, прихилившися до дверей каюти, але коли ці сповнені жалю, а може, й каяття слова вирвались у вродливої дівчини, він повільно вийшов, замислившись, і, минаючи стражденного прапорщика, якому хірург саме робив перев'язку, не звернув на нього ніякої уваги.
— Моя біблія тут, зі мною, Джудіт! — сказала Гетті радісно. — Щоправда, я її вже не вчитаю: щось діється з моїми очима, — ти наче в тумані й десь далеко, і Непосида теж, коли я дивлюся на нього. Ніколи б я не повірила, що Гаррі Марч виглядатиме так тьмяно. Чого це, Джудіт, мені так кепсько видно сьогодні? А мати казала, що з усієї нашої родини в мене зір найкращий. Еге ж, саме так: розум у мене був слабкий, — люди називали мене недоумкуватою, — а от зір добрий.
Джудіт застогнала знову; цього разу не з себелюбства, не з спогаду про минуле, а з чистого душевного жалю й любові до покірної щирої сестри. Цієї хвилини вона б радо віддала своє життя, аби врятувати Гетті. Та зробити це було не до снаги жодній людині, отож їй лишалося тільки побиватися. На ту мить до каюти повернувся Ворлі; його привів сюди якийсь дивний потяг, якому він не міг опиратися, хоч і почував, що волів би втекти назавжди з американського суходолу, Не спинившися цього разу біля дверей, він так близько підступив до ліжка страдниці, що впав їй в око. Гетті ще могла розрізняти великі речі, і її погляд спинився на ньому.
— Це ви той офіцер, що прибув сюди з Непосидою? — спитала вона. — Коли так, то ми всі маємо вам дякувати, бо, хоч мене й поранено, решта врятувалися. Отож, Гаррі Марч розповів вам, де знайти нас і як дуже ми потребуємо вашої допомоги?
— Звістку про загін гуронів приніс нам гінець дружнього племені,— відповів капітан, зрадівши, що має нагоду розважити свої почуття подобою приязної балачки. — І мене зразу відрядили, аби їх перейняти. Звичайно, то був щасливий випадок, що ми зустріли Гаррі Непосиду, як ви його прозиваєте; він правив нам за провідника; пощастило нам і в тому, що ми почули стрілянину, — тепер я довідався, що індіяни просто змагалися, хто краще влучить, — бо стрілянина та не тільки примусила нас піти швидше, а й привела куди треба. Делавар побачив нас на березі, здається, крізь прозорну трубу, він і Уа-та-Уа, як звуть його скво, зробили нам велику послугу. То був справді щасливий збіг обставин, Джудіт.
— Не кажіть мені, сер, про щастя, — хрипко відмовила дівчина, знову ховаючи обличчя. — Для мене світ сповнений горя. Не хочу я більше чути ані про влучну стрілянину, ані про рушниці, ані про солдатів, ані взагалі про людей!
— То ви знаєте мою сестру? — спитала Гетті, перш ніж збентежений воїн зібрався відповісти. — Звідкіля ви довідалися, що вона зветься Джудіт? Ваша правда, саме так вона й зветься. А я Гетті, Томасова Гаттерова донька.
— Заради бога, люба сестро, заради мене, мила Гетті,— перебила її благально Джудіт, — годі про це говорити.
Гетті, очевидячки, здивувалася, але вона звикла була до послуху і вже більше не бентежила Ворлі болісними для нього запитаннями. Дівчина звернула очі до біблії, і розум її полинув у майбутнє, втративши значною мірою інтерес до подій минулого.
— Ми розлучимося не надовго, Джудіт, — сказала вона. — Коли ти помреш, тебе теж принесуть і поховають в озері поряд з матір'ю.
— Хотіла б я, Гетті, уже там лежати!
— Ні, це неможливо, Джудіт: до смерті людей не вільно ховати. То був би гріх, аби тебе поховали, чи ти сама себе поховала живцем. Колись я хотіла поховати себе, але бог стримав мене від гріха.
— Ти!.. Ти, Гетті Гаттер, обмірковувала таке діло? — вигукнула Джудіт, дивуючися великим дивом: вона ж бо добре знала, що її сумлінна сестра зроду не споганила свої уста жодним словом неправди.
— Так, Джудіт, але бог простив мене, — відповіла вмираюча дівчина покірливим тоном, наче дитина, котра відчуває свою провину. — То було, коли вмерла мати. Я зрозуміла, що втратила свого найближчого друга на землі, може, навіть єдиного друга. Правда, ви з батьком ставились до мене дуже ласкаво, але ж я недоумкувата. Я знала, що завдам вам клопоту; до того ж ви надто часто соромилися такої сестри й дочки. Важко жити на світі, де всі позирають на тебе згорда. Отож я подумала, що коли поховаю себе поряд з матір'ю, то мені краще буде в озері, аніж у хатині.
