Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер (читать книги онлайн бесплатно полные версии .txt) 📗
Десь на півдорозі вгору маленькі вусики почали відриватись від каменя, якщо Вершник надто сильно на них налягав. Тоді він поліз обережніше, хапаючись тільки за головне стебло та деякі бокові паростки. А біля самісінької вершина Ерагон узагалі ледь знаходив щось, за що можна було вчепитися,— ця вершина була гола. Її утворювала квадратна пласка поверхня, достатня лиш для того, щоб на ній сидіти.
Нарешті Вершник опинився нагорі. Відчуваючи просто шалену виснаженість, він схрестив ноги й поклав руки на коліна догори долонями, щоб свіже повітря обдало холодом його подерту шкіру.
Під ним лежало зруйноване місто — лабіринт розкиданих шкаралупок-будівель, звідки час від часу долинали якісь незвичні звуки. У кількох місцях біля водоймищ він помітив тьмяні осяйні вогники-принади жабо-биків. Вони світили далеко-далеко, мов ліхтарі.
«Жаби-вудильники,— подумав раптом Ерагон прадавньою мовою.— Ось як вони називаються: жаби-вудильники». Вершник знав, що так воно і є, бо ця назва підходила, немов ключ до замка.
Потім він перевів погляд на всіяне зорями небо, став дихати повільніше, намагаючись зробити так, щоб легені рівномірно впускали й випускали повітря. Холод, голод, виснаженість давали йому якесь особливе відчуття прозорості. Здавалося, що він плине окремо від тіла, так, немов плоть випустила його свідомість зі своїх тенет. Тепер він знав усе і про це місто, і про острів довкола нього. Він гостро відчував кожен подув вітру, кожен звук і запах, що долинали на вершину колони.
І доки Ерагон там сидів, йому на думку спадали різні імена. Жодне з них не відображало його єства повністю, та це не засмучувало Вершника, бо прозорість, яку він відчував у собі, укорінилася так глибоко, що невдачі були просто не в змозі порушити його спокій.
«Як же я можу виразити все, чим є, за допомогою лиш кількох слів?» — питав сам себе Ерагон, дивлячись, як сяють на небі зорі.
Аж раптом над містом промайнули три пласкі тіні. Вони були, мов маленькі рухомі розриви реальності. Тіні приземлились на дах будинку ліворуч від Ерагона. їхні темні совоподібні силуети настовбурчили колюче пір’я й витріщились на нього блискучими зловісними очима. Вони щось тихо заскреготали одна до одної. Потім дві з них почали чухати кігтями свої порожні крила. Третя сиділа непорушно, тримаючи в чорних пазурах рештки жабо-бика. Збігло кілька довгих хвилин, перш ніж вони нарешті злетіли й безшумно зникли десь на заході, мов примари.
Ерагон мовчки сидів на колоні аж до світанку. А коли ранкова зоря зійшла на сході між двома гірськими вершинами, він спитав себе: «Чого я хочу?»
Досі Ерагон ніколи не ставив собі цього питання. Він хотів скинути Галбаторікса — це й так було ясно. Але, припустімо, вони вже досягли своєї мети. Що тоді? З того часу як Ерагон покинув Паланкарську долину, він не раз і не два думав про те, що одного прекрасного дня вони із Сапфірою повернуться туди, щоб жити біля гір, які він так любив. Але що більше він думав про це, то більше розумів, що не все так просто.
Ясна річ, він виріс у Паланкарській долині й завжди вважав її своєю домівкою. Але що залишилось там для нього й для Сапфіри? Карвахол зруйнований. Навіть якщо мешканці колись і відбудують його, саме містечко вже ніколи не буде таким, як раніше. Крім того, більшість їхніх друзів жили деінде. Та й вони із Сапфірою мали надто багато обов'язків перед різними расами Алагезії — обов’язків, легковажити якими не можна. Нарешті, після всього того, що їм довелося зробити й побачити, Ерагон не міг собі уявити, що буде цілком задоволений життям у такому глухому місці. «Бо небо бездонне і кругла земля...»
Та навіть якщо вони й повернуться в Карвахол, то що їм там робити? Розводити худобу й сіяти пшеницю? Ні, у нього не було бажання все життя обробляти землю, як це робила його сім’я, коли він був малий. Вони із Сапфірою — Вершник і дракон. їхня доля й покликання — бути на передньому краї історії, а не сидіти собі біля каміна, стаючи все товщим і лінивішим.
А крім того, була ще Арія. Якщо він і Сапфіра оселяться в Паланкарській долині, то він буде бачити її дуже рідко, коли така можливість буде взагалі.
— Ні,— сказав Ерагон, і це слово прозвучало в повній тиші, мов важкий удар молота.— Я не хочу повертатись.
Холодні мурашки пробігли вниз по хребту. Вершник знав, що дуже змінився з того часу, як разом із Бромом і Сапфірою вирушив на пошуки разаків. Але йому хотілось вірити, що в глибині душі він залишився тією самою людиною. Тепер він зрозумів, що це не так. Того хлопчини, яким він був, коли вперше ступив за край Паланкарської долини, більше не існувало. Він став інакший на вигляд, він інакше думав і відчував, зрештою, він хотів інакшого життя.
Ерагон глибоко й сумно зітхнув.
— Я не той, ким був,— тихо сказав він. Здавалось, що, вимовлені вголос, ці слова набувають значно більшої ваги.
Нарешті, коли перші промені сонця вже прикрасили східну частину неба над стародавнім островом Вройнгард, де жили колись Вершники й дракони, на пам’ять Ерагонові прийшло ім’я — ім’я, яке не спадало йому на думку раніше. Він промовив його, прошепотів сам собі в найглибших закутках розуму, і все його тіло почало раптом дрібно тремтіти, так, наче Сапфіра вдарила по колоні своїм хвостом.
А потім йому стало важко дихати. Він зрозумів, що сміється й плаче водночас. Сміється тому, що таки осягнув природу речей, а плаче тому, що всі його провали й помилки були тепер як на долоні, не залишаючи місця жодним ілюзіям.
— Я більше не той, ким був,— прошепотів Ерагон, щосили вчепившись за краї колони.— Але я знаю, ким я став.
Ім’я, його справжнє ім’я, звучало, може, не так гучно, як він би хотів, та в ньому було й чимало такого, що викликало захват. І що більше він думав про нього, то більше сприймав його за власне єство. Ні, він не був найкращою людиною на світі, але він не був також і найгіршою.
— І я не здамся,— твердо сказав юнак.
Він тішився тим, що його особистість була непорушна. Він міг зробити себе кращим, коли б схотів. І він присягнув, що буде ставати кращим, яких би зусиль це не коштувало.
Усе ще сміючись і все ще плачучи, Ерагон звів очі до неба й розвів руки. Поволі сльози й сміх зникли, а замість них він відчув глибокий спокій, спокій щастя й повноти буття. Незважаючи на застереження Глаедра, Вершник знов прошепотів своє справжнє ім’я — і знов усе його єство сколихнулось від сили слів.
Ерагон постояв ще якусь мить на вершині колони з розведеними руками, а потім нахилився вперед і почав падати вниз головою.
— Веохт,— мовив Вершник, коли земля була вже зовсім поруч. Його лет уповільнився, й Ерагон став на потрісканий камінь так легко, наче виходив з карети.
Він повернувся до фонтана й забрав свою накидку. А коли денне світло вже нишпорило по всіх закутках зруйнованого міста, Ерагон швидко рушив назад до гніздового будинку. Йому хотілось якнайшвидше розбудити Сапфіру й розповісти їй та Глаедрові про своє відкриття.
СКЛЕП ДУШ
Ерагон підняв щит і меч. Він хотів іти далі, і в той же час його охопив якийсь острах. Принаймні Вершник та Сапфіра так і стояли біля підніжжя скелі Кутіан. Глаедрове серце сердець лежало собі в маленькій скриньці, захованій у торбинках на спині дракона.
Надворі був ранок. Яскраве сонячне проміння то тут, то там пробивалось крізь хмарне небо. Ерагон і Сапфіра хотіли відразу ж вирушити до скелі Кутіан, тільки-но Вершник повернувся до гніздового будинку. Утім Глаедр порадив Ерагонові спочатку попоїсти й бодай трохи відпочити.
Тепер вони нарешті стояли біля зазубленого кам’яного шпиля. Правду кажучи, і Вершникові, і Сапфірі це чекання вже трохи набридло.
Відтоді як вони відкрили одне одному свої справжні імена, зв’язок між ними, здавалося, став іще міцніший. Тепер кожен із них відчув, як сильно вони піклуються одне про одного. Зрештою, це було щось таке, про що вони завжди знали, хоч і ніколи не говорили про це надто прямо.
Десь каркнув ворон.
«Я піду перший,— сказав Глаедр.— Якщо це пастка, то вона спрацює ще до того, як у неї вскочить хтось із вас».
