Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
Сірко не відповідав, лише ледь-ледь похитував головою, і неможливо було сказати, чи тим похитуванням погоджується з вінницьким полковником, чи висловлює свою з ним незгоду. Іван продовжив:
– Де ж були цар московський і цей його посіпака Бутурлін, коли ми Жовту Воду почервонили? Коли Корсунь брали, Поділля, стопа за стопою, звільняли? Чому не прийшли надати руку допомоги своїм одновірцям? Я скажу чому: тому що тоді ладні були скоріше руку лядських католиків тримати, аніж нас, православних! А Хмельницький для них був «вором і бунтарьом», котрий постав супроти закону і порядку в Речі Посполитій, проти короля, чия влада, як відомо, від Бога. Чи не так? Що ж перемінилося за ці роки, може, одумалась Москва? Може, засоромилась сидіти в бездіяльності, доки ми тут кров проливаємо? Ні! Не вірю! Ласий шматок землі хочуть відхопити в знекровленої нами Речі Посполитої, тому й згадали про наші з ними нібито спільні корені. Але немає в нас, українців, спільних коренів з ними, нащадками татарських орд, котрі зруйнували Київську державу! Тож кажу тобі, як вже сказав те Хмельницькому: не можна вірити московитам і йти на союз з ними, навіть на рівноправний союз. Не буде ніякої рівноправності проміж нами і ними, буде лише нова неволя для українського народу. Неволя, страшніша за попередню!
Очі в Богуна палали, коли він говорив ці слова, уся постать зібралася і ніби приготувалася до стрибка, як то часто бувало за хвилину до того, як полковник мав кинутися у бій. Було помітно, що питання, котре зачепив його гість, надзвичайно тривожило вінницького полковника. Сірко спокійно вислухав його і погоджуючись схилив голову.
– Дякую за щирість, пане Іване, – мовив він. – Утім, все, що я чув про тебе раніше, не давало мені приводу сумніватися, що почую від тебе лише ті слова, котрі йдуть від твого серця. Знай же – я згоден з тобою. І не тримай на мене зла за те, що не дав тобі того зрозуміти від початку нашої розмови. Не тому я так діяв, що хотів спочатку взнати твою думку з цього приводу, скоріше для того, абись зрозуміти й надати за твоєю допомогою словесної оболонки тим думкам, котрі давно вже купчаться в моїй голові. Дякую тобі за це, полковнику.
Іван став біля вікна, поглядаючи на засніжене подвір'я. З хмар, котрі щільно вкривали небо сталевого кольору ковдрою, сипонуло густим і лапатим снігом.
– Так думаю не лише я, – тихо мовив він. – Такі думки є у старшини Полтавського, Кропив'янського і ще деяких полків. Мене підтримує наше духовенство і навіть міщани багатьох міст України. Ось, – Богун підійшов до великого дубового столу в протилежному кутку кімнати й відчинив невеличку скриньку, майстерно прикрашену срібними бляшками, чеканка на них зображувала сцени з античних міфів, а кришку увінчувала гравюра, на котрій легендарний Персей, прикриваючись щитом, заніс свій меч над потворною головою Горгони. Змії, котрі росли з голови Торгони, спрямовувалися роззявленими пащами в напрямку блискучого щита, що його тримав у руках грецький герой, а обличчя Медузи, передане невідомим венеційським майстром до найдрібніших подробиць, було екзистенцією ненависті й жаху.
Зі скриньки Богун видобув скріплений восковою печаткою сувій пергаменту.
– Лист київського митрополита Сильвестра Косова. Точно такий відправив митрополит і гетьману. Він пише, що не прийме присяги московському царю ні за яких обставин. Як і решта українського духовенства. Закликає і нас не йти на це. Вважаю, лише одного цього листа повинно було б вистачити, аби Хмельницький зрозумів: союз із Москвою на таких засадах, які пропонує Бутурлін, неприпустимий! Але Хмельницький, здається, цього не розуміє. Тож підозрюю, що присяга все ж відбудеться.
– Так, – Сірко відкинувся на високу, обтягнуту зеленим англійським сукном спинку крісла, – присяга відбудеться. Їй не завадять і запорожці. Гетьман, пам'ятаючи, хто дав йому притулок у важкі дні й спорядив для походу на волость, писав листа на Січ. У ньому, хоча й формально, але просив благословення на майбутній союз. «…Кдіж ми яко махину війни зачинили з поляками не без волі і ради вашої, братів наших, так і сього, не меншого діла про протекцію вказану московську, без вашего дозволу і поради чинити не хочем…», – процитував він рядки гетьманського листа, після чого розвів руками. – Товариство погоджується з ним у тому, що протекції шукати потрібно. На жаль, на Низу настільки недалекоглядні, що не вникають в умови такої протекції. Хоча й це нічого б не змінило. Лист Хмельницького на Січ, повторюю, є лише формальністю.
До кімнати, тихо постукавши перед тим у двері, увійшов джура, вбраний у червоний, перепоясаний шалевим поясом жупан і смушкову шапку.
– Обід готовий, пане полковнику, – стиха доповів він.
– Дякую, – Богун видалив джуру з кімнати помахом руки. – Пропоную продовжити нашу розмову за обідом.
– Радо погоджуюсь пообідати, пане Іване. Проте цю розмову продовжувати немає сенсу. Дай мені відповідь лише на одне запитання: Вінницький полк буде присягати на відданість московському цареві? – Сірко дивився прямо в очі Івану, і в погляді його читалася напруга.
– Ні, – твердо відповів Іван. – Ми не присягатимемо, навіть коли за те впаде на нас немилість гетьмана. Маю надію, майбутнє розставить усі крапки над «і».
– Так, – Сірко простягнув руку Івану. – Саме так. Знай же, полковнику, що в моїй особі ти завжди матимеш однодумця.
– Я вдячний тобі, – потиснув Богун простягнуту руку і, щоб перервати паузу, котра прослідувала за цим, указав на двері, за котрими щойно зник джура. – Прошу до столу.
Сірко мовчки кивнув головою і ступив до дверей. Уже стоячи у дверях, повернувся до Івана.
– Нещодавно став я свідком дивного пророцтва, – мовив він, поглядаючи на Богуна. – Проголосив його протопоп черкаський Федір Бурський, богослов, відомий в народі, й не лише на Черкащині. Мова йшла про дари, що їх піднесли гетьману посли трьох націй, протекція яких розглядалася нами: Польщі, Туреччини і Московщини. Як від трьох царів, сказав божий чоловік, чи волхвів, піднесені немовляті Христу дари: золото, ладан і смирна символами були і знаменували буття і страждання його у світі, а потім повернення на небо. Тобто золото означало царя, ладан – покійника, а смирна вказувала Бога. Так і дари послів гетьману символізують дари царів народу. А те в що одіті або покриті дари, буде покровом або одягом народу в разі, якщо прийме ті дари, а з ними й протекцію. Польські дари, що їх привезли мужі шляхетні, домагаючись завершення війни й примирення з Україною, були покриті сукнами і килимами. Дари Туреччини було сповито в шовки та бавовняну тканину. Те носитимуть і люди, обери вони протекцію тих або інших. Так от. А ми обираємо протекцію Москви, – сумно посміхнувся Сірко. – Що ж, пахощі накритого до обіду столу не дають мені спокою вже тут. Ходімо.
– Чим же були покриті дари московського царя? – запитав Богун.
– Рогожею, пане Іване, – зітхнув Сірко і прочинив двері. – Простою подертою рогожею.
IV
Прадавній Переяслав, місто, котрому волею долі було призначено стати крапкою у важкій війні українського народу проти Речі Посполитої і поєднати Україну з Московською державою, лежав серед широких, вкритих сіткою малих і великих річок, рівнин Придніпров'я, дещо на схід від Києва. Лише птаху, який з висоти свого лету міг окинути поглядом широкі простори лісостепу, що розкинувся навсібіч від міста, давали оглянути себе в повній мірі блакитні води річок Трубіж, Альта і Карань, які, немов блакитна мережа, оточували сиві мури полкового міста, зелені луки і поля, котрі щороку щедро обдаровували хліборобів урожаями, тихі й живописні дубові гаї і пагорби, котрі мовчазними вартовими завмерли серед неосяжних рівнин. Лише птах міг охопити оком усю велич та безкінечність землі, котра нині носить назву Придніпровської западини.
Проте в перших числах січня 1654 року, коли десяток козаків Вінницького полку на чолі з полковником Богуном і полковим осавулом Михайлом Нечипоренком долали шлях між Києвом і Переяславом, поспішаючи на оголошену гетьманом Раду, блакитні стрічки численних рік, річечок та ручаїв, жовтогарячі сонечка кульбаб на широких луках і загадковий шелест крон віковічних дубів у темних гаях, не розкривали перед подорожніми принад літнього Придніпров'я. Натомість, скільки бачило око, поставала безкінечна снігова рівнина, сонливу безтурботність якої подекуди порушували подорожні на шляху й поблизьких манівцях, а також закутані в сивуваті димки села і хутори, котрі тулилися у вузьких балках або на берегах річок, тобто там, де місцевість понижувалась і допомагала зробити селище менш помітним з відкритого степу. Зі степу, котрий завжди міг приховувати в собі хижі очі татар або інших ласих до чужого добра й гарно озброєних людей.
