Мотря - Лепкий Богдан (читать книги без регистрации TXT) 📗
Гетьман боявся, що Кочубей без замітів згоди на таку розв'язку діла не дасть. Але, на диво, він припіднявся, взяв Перо і, прижмурюючи ліве око, поклав своє повне ім'я й прізвище і всі свої титули.
Ця покірливість до якоїсь міри зворушила гетьмана.
— Спасибі тобі, — сказав, — і прости, що я таку форму придумав. Нехай воно тобі буде доказом, як я люблю доньку твою Мотрю і як турбуюся нею, хоч у мене всіляких турбот більше, ніж на голові волосся… Який же двір ти призначив для неї? — Кочубей назвав. — Коли Мотря може переїхати туди?
— Хоч би й зараз.
— Гарно, але, — тут гетьман припіднявся з місця, — але Любов Федорівну ти загнуздай насилу. При свідках кажу тобі, що довше я її коверзування не стерплю! Увірвався мій терпець, Василю, і якщо Любов Федорівна і дальше захоче копати ями піді мною, так тоді я, не тільки в обороні власній, але також обороняючи поваги і гідності гетьманської, поступлю з нею, як з людиною злою і злочинною. — Кочубей мовчки приняв до відома погрозу. — А тепер дякую вам, панове, і числю на ваше мужське і лицарське слово та на «дескрецію» милостей ваших.
Подав руку усім трьом і відправив до дверей.
— Скінчилося, — сказав, вернувши в кабінет, сів у фотель і задивився у простір.
Мовчки дивилися на нього здивовані портрети предків. Здалеку дзвонили дзвінки від'їжджаючих до Батурина саней.
НЕДОСПІВАНА ПІСНЯ
Перед гетьманським ґанком тупцювала шестірня білих арабських коней. Машталір і фореси насилу здержували її. Коні нетерпеливо оглядалися на темно-сині сани з гербами гетьманськими, ніби дивилися, чи гетьман уже сів до них і чи не пора двигатися з місця. Перед саньми і за ними — невеличкі відділи військової екскорти, — москалі під проводом ротмистра, що був у гетьмана на службі. Вечоріло. Вітер, що ущух був в обід, зривався тепер наново. І знов скрипіло, мов стогнало, гілля і гнулися старезні дерева.
— Погана ніч буде, — казав машталір до Мотриного чури. — Дивно мені, що ясновельможному хочеться їхати тепер! Дорогу геть позадувало снігами.
— Позадувало дорогу снігами, — повторив, як відгомін, чура. — Багато нас, — прометемо!
Він почував охоту промітати сніги перед панночкою своєю. Його хотіли лишити на гетьманській службі, — не згодився. Куди панночка, туди й він. Навіть Любові Федорівни не боявся. Як треба, потерпить.
Тітка Лідія, одягнена, як до дороги, молилася перед іконою Пречистої Діви. Полюбила Мотрю і тепер з жалем відпроваджала її на непевну долю: «Претерпівша за нас, грішних, прийми безталанну дівчину Мотрю під свій божественний покров».
До гетьманського кабінету увійшла Мотря. Руку простягнула до нього.
— Спасибі, милосте ваша, за добро і не поминайте злом!
Гетьман вхопив її дрібну руку в свої дрижачі долоні.
— Мотре, Мотре, не знаєш, як мені важко!
— Лишім слова. Що мало бути сказане поміж нами — сказалося. Тепер на діло час. Гетьмане, Іване Степановичу, кажіть світити свічки, уквітчайте стіл, налийте чарку старого вина. Випийте на потугу. Чуєте, — на потугу, а не на потуху! А тоді шаблю щокращу підберіть і поминайте нею Мотрю. Шаблею поминайте мене, а не жалем, бо жалувати нема чого. Я пізнала шастя. Не жалуйте людини, що щасливою була, жалуйте того, хто щастя на очі не бачив. Прощавайте!
Хотів пригорнути її до себе, не пустити, відкликати від'їзд, не дати… Вихопилася, як із жмені птаха, і вилетіла крізь двері.
За нею тітка Лідія побігла. Гетьманські служки відчинили й затріснули за ними дверці. Заколисалися на сідлах фореси, і білі коні помчали по білих снігах… Білі коні.
Крізь вікно військової сторожівні визирав Чуйкевич. «Своєї долі навіть такими кіньми не об'їдеш…»
Гетьман довго стояв на ґанку. Вітер снігом загладжував сліди по санях, котрими від'їхала Мотря. Вийшов Войнаровський і попросив дядька, щоби йшов у хату, бо продрохне. Тихо і послушно пішов за ним.
— І знову ми удвох осталися, Андрію, — сказав гетьман і перший раз у життю почув якесь дивне зимно, ніби невідома птиця майнула над ним своїм студеним крилом.
— Будь ласка, засвіти, Андрію, свічки і подай письма мені, ті, що нині післанець привіз. Діло важне!
ПОЯСНЕННЯ СЛІВ, ВИРАЗІВ, ВЛАСНИХ ІМЕН
Абазин Андрій — козацький полковник. Під час війни проти поляків від проводом Палія (1702) узяв фортецю Немирів, обороняв Ладижин. Польський гетьман Сенявський усіх оборонців стратив, а Абазина посадив на палю.
автодафе — аутодафе, урочисте оголошення вироку інквізиції в Іспанії, Португалії, а також виконання вироку (здебільшого через спалення засудженого)
Аґасфер — „Вічний жид"; під час хресної дороги Ісуса Христа на Голгофу відмовив йому в короткому відпочинку і безжально казав іти з хрестом далі. За це Аґасферові відмовлено в спокої могили, він приречений вічно блукати, очікуючи другого пришестя Христа.
адамашковий — прикм. від адамашка [адамашок] — ґатунок шовкової тканини
аз (старосл.) — я
акафіст — християнська молитовно-хвальна пісня на честь Христа, Богородиці, святих
Алкид (Alcides) — назва Геркулеса як онука Алкея, Персеєвого сина амазонка — вершниця
амбра — воскоподібна речовина, яка утворюється у травному тракті кашалота. Використовується в парфумерії як закріплювач аромату
амор — амур, від лат. Amor (через франц. Amour) давньоримський бог кохання, якого зображали крилатим хлопчиком з луком і стрілами
Анаксагор (бл. 500 — 428 рр. до н. е.) — давньогрецький філософ. Рушійною силою світопорядку вважав розум, який організовує елементи речей.
аналой — у церкві високий з похилим верхом столик, на який кладуть ікони, богослужбові книги тощо
Анна Реіна — Анна Ярославна (бл. 1024 — не раніше 1075), донька Ярослава Мудрого, дружина французького короля Генріха I. Правителька Франції в час малоліття сина Філіпа I. Підписувалася словами Анна Реіна — Анна королева.
антифона — антифон, спів, який виконують за чергою два хори або соліст і хор
Апостол Данило Павлович (1654–1734) — військовий і державний діяч, гетьман Лівобережної України (1727–1734). Походив з відомого козацького роду. У 1682 обраний Миргородським полковником, у 1687 звільнений з посади гетьманом І. Мазепою як прибічник І. Самойло-вича. У 1693 знову обраний на полковий уряд (до 1727). Відзначився під час Азовських походів, у 1696 разом з Гадяцьким полковником Боруховичем розбив на р. Ворсклі війська кримського хана та гетьмана ханської України Петрика. Брав активну участь у Північній війні 1700–1721. 28 жовтня 1708 разом з Мазепою перейшов на бік шведського короля Карла XII. Проте невдовзі залишив шведський табір і прибув до військ Петра І. За А. було залишено уряд Миргородського полковника та всі його маєтки. Брав участь у Прутському (1711) та Перському (1722) походах як наказний гетьман українського війська. За правління Малоросійської колегії (1722–1727) обстоював автономні права Гетьманщини; перебуваючи влітку 1723 у військовому таборі на р. Коломак, організував подання цареві колективної чолобитної на захист козацьких прав і вольностей. На початку 1724 за участь в опозиційному русі був заарештований і відправлений в ув'язнення до Петербурга. Звільнений на початку 1725, протягом року перебував у столиці під наглядом. 1 жовтня 1727 А. обраний гетьманом Лівобережної України. У своїй діяльності керувався „Решительными пунктами" Петра II (1728), які значно обмежували автономний статус Гетьманщини; правив під наглядом царського міністра. Проте багато зробив для впорядкування місцевої адміністрації, реформування системи судочинства, ліквідації зловживань у користуванні державним земельним фондом (т. зв. „ранговими маєтностями"), сприяв розвиткові зовнішньої торгівлі України тощо.
