Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Разное » Похорон богів - Білик Іван Іванович (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗

Похорон богів - Білик Іван Іванович (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Похорон богів - Білик Іван Іванович (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Каже — добряче зачепив.

Ну, він довго волошив над отцем пресвітером, чимось обмив йому понівечену твар, а я щось там помагаю Станові, а сам вряди-годи зирк та й зирк на стіл. А там кілька тоненько струганих дощечок і швайка. Одна дощечка вимережана геть до кінця, одна до половини, питаю, що то за волошба? Стан каже: кониги.

В Іскоростені конигами називають добрих дорогих кобил, ну я знову давай розпитувати, а він розсердився й каже: гріх! На таке людинові гріх і дивитись, не те що розпитувати що та як.

Думаю: не можна — то й не можна. Стан щось там зробив Григорієві й замотав йому голову стьожками полотна, тільки здорове око й рот зоставив, а Григорій підвівся й сів. Каже Станові:

— Пощо ж гріх дивитися на письмо? Все вчинене людською рукою надається до обозріння. Навіть наше святе письмо.

Стан йому:

— То за вашим законом. А за нашим то є велій гріх. — І поприймав усі оті свої «кобилки» чи «кониги», а сам сів до столу й мовчить.

Бачу, Станові дуже не хтілося б мати справу з Григорієм, але він таки йому сказав:

— Зостанешся в мене.

Григорієві нічого діяти — сидить під вікном, сподівається врятувати око, а я не витримав і кажу:

— Це ж руку на тебе звів хрестатий!

— Господь — каже — велить прощати ближньому гріхи... — А око в нього таке невеселе...

Стан говорить у мій бік:

— Я також трохи знаю їхні закони. Це я нібито за їхнім законом учинив: подарував гріхи «ближньому».

Григорій бурчить:

— Я проти тебе гріха не маю.

— Як то не маєш гріха? Гребешся під нашу віру, а це, по-твоєму, що?

Григорій каже:

— Ні, не гріх, бо я проповідую істинну віру,

А Стан йому:

— Кожен так думає, Григорію. І все-таки гріх твій: ти прийшов підкопуватись під нашу віру, а не ми — під твою. То хто ж із нас грішник і хто вдерся до чужої хати?

Григорій же блимає оком і промовляє мовби сам собі:

— Я ладен згоріти у вогні за єдиного бога.

Стан аж ударив долонею по столі:

— Ваші хрестаті балакають, буцімто у вас один-єдиний бог, а в нас багато. А я оце колись перелічив — і що з того вийшло? Ми шануємо двадесять і трьох, а ваші вельми й вельми многі: і старий бог, і син божий, і святий дух, і самих архангелів четверо, а простим ангелам і числа нема, а ще ж безлік херувимів та серафимів, а божа мати та всі оті святі... Ти ж кажеш, нібито вірите в одного єдиного бога.

Стан за кожним словом пристукував долонею по столі — аж вогник свічки шарпавсь, а на відкрите Григорієве око потроху наповзав туман: Григорій лиш удавав бадьорого. Стан це помітив і поклав його спати під вікном, ще й кожухом укутав, щоб не протягло.

Ото я так побував у його домі вперше.

Ну, про Людвіка Свенельдича не кажу: як був, так і лишився Щековичичем. І про те грецьке сольство я вже теж згадував колись. Воно прибуло водою — крига на Дніпрі й Почайні вже була зійшла, Костянтин же прислав просити в старої воїв, щоб відбити острів Кріт. Стара з тиждень продержала слів на Почайні — так і вирядила з нічим. Каже, хай ваш цар сам приїде та посидить у мене на Почайні стільки, як я висиділа у вашому Суді, от тоді й дам йому воїв.

Ну, а мене покликала перед Юром і велить:

— Будеш огнищанином у Вишігороді.

Тепер ми кажемо просто Ольжин двір, а стара називала тільки «Вишимгородом».

Оце, думаю собі, та-ак... Стара ж держала всю свою скітницю на тій Щековій горі: все срібло й золото! Ото як прийдуть уроки взимку та напровесні з усіх земель, то вона візьме й поділить натроє: дві частки було роздасть ярлам та своїм братам, а третю велить ховати в тому самому Вишігороді, в своєму новому дворі.

Я лишався тим-таки холопом, безправним робітником, але тепер під рукою в мене мала бути ціла сотня гриднів, бо щекавицький огнищанин важив головою за княгинин скіт.

Ну, пішов я до того Вашагорода, а на душі мені наче коти шкребуть. Там же, думаю собі, могила Щека — батька старої та її двох братів: як я сидітиму в одному дворі з тим Щеком?

Піднімаюся на гору й стою. Там було колись кладовище, але стара звеліла позносити могили й ставити двір.

Заходжу я до брами й бачу: кам'яне горбище й на ньому зубатий бугай Тур — їхній бог варязький. Коли це дивлюсь — княжич з Асмусом, а трохи далі за ними Асмусів син Блуд. Він був тепер світлим князем у справжньому Вишігороді, але Асмус почав торік зводити для нього двір під гаєм Копиревого кінця, й Блуд одно товкся в Києві. Після тієї нашої сутички в Подільській брамі він якось наче обминав мене. Тепер теж не підходив. Асмус поманив мене пальцем і бубонить:

— Покажу тобі Вишгород, аби знав, де й що. — Говорив по-нашому.

Ну, думаю, на те мене й прислано сюди.

А твій батько одтрутив свого двоюрідного діда: каже — я сам.

Спрежда княжич на мене й не дивився: хіба мало холопів усіляких вештається в княжому дворі? Але після того, як я був підсипав отрутного зілля в Людвікову братину з вином, княжич почав мене помічати. Ну, думаю, веди ти.

Княжич був, мабуть, нестримніший і за Свенельдового Людвіка, але не такий лихий, як той. І не підступний: Святослав навряд чи зміг би пустити в тебе затруєну стрілу. Ну заходився він мені показувати, що й де в тому Вишігороді стоїть і лежить, повів до гридьби та й каже сотенному воєводі:

— Слухай цього огнищанина, бо в'язи скручу!

І знаєш, хто був тим сотником? Зігберн Лідулфост!

Ну, як завів мене Святослав до скітниці — мені аж у голові загуло: такого там було срібла та золота! Й золоті та срібні мечі й щити, й сустуги на цілі груди, й булави та череси з десятками самоцвітних камінців, і такі самі княжі очілля, а ще зо дві сотні маленьких барилець та мішків — повно-повнісінько гривних, а тоді ще більше новеньких ногатих та бувалих у бувальцях кун, що на них уже ні рук, ні ніг не видно, ну, а різані та вивірки були насипом насипані в кілька величезних скринь.

Святослав сміється, в тебе, каже, аж пальці деренчать. Тоді нагріб цілу жменю ногатих, каже:

— На.

Кажу: на чорта воно мені здалося.

А він:

— Як баба вмре і стану великим князем, я многі вої наберу собі за таку гору кун! Мене всі боятимуться!

А я озирнувся — чи немає кого поблизу — й кажу Святославові:

— Поки твоя баба вмре, од того золота й срібла лишаться самі висівки: Щековичі та Щековичичі розгребуть.

Які, каже, Щековичі? Я розтлумачив.

Тут він питає: тобі котрий минув уже рік?

Кажу: двадесять і перший:

Питає: знав жону? Я тільки покрутив головою, він же рече:

— А я знав ще з тої осені. Тепер баба хоче висватати мені жону.

Я насторожився й допитуюсь, бо спали мені на думку давні Григорієві слова, думаю: невже правду казав пресвітер? А княжич рече:

— Сватає за мене княжну роденську.

А я, дурило, подумав був на свою сестру. Збрехав, думаю, бісів пресвітер. А тут княжич угледів на мому чересі меча:

— Вмієш боротися?

— Та трохи вмію — кажу.

— А я — мовить — добре вмію. А Лідулфостову хитрість осягнув?

— Та, — кажу, — трохи.

— Давай. — мовить. — поборемося з тобою вдвох. Бо Лідулфост мені піддається.

Я не хотів і кажу княжичеві, мовляв, болить рука. Піддаватись не хотілося, норов не дозволяв, а змагати побоювався: кат його знає, що воно за один. А що норовистий та гордовитий — у тому я жодного сумніву не мав. Хоч йому минало тільки шістнадцяте літо.

Десь по тижні часу княжич зустрів мене й киваає на хором:

— Хай-но ще трохи виросту — вони в мене ходитимуть по струні. А ні — то в мишачу нору позаганяю! Я одразу вгадав, що він говорить про Щековичів та Щековичичів, і мовлю йому:

— Як довідаються, що це ти од мене почув таке — мені тоді хоч утікай з Києва. Я ж холоп.

А він розсердився, виймає меча й каже: боронись!

Ну, мене теж розібрало — витягаю меча. Спрежда я думав — хвастається, коли ж дивлюся — таки ні! Вже тоді був кріпкий у плечі твій батько. Одного разу як махне — мені аж руку по лікоть затрудило.

Перейти на страницу:

Білик Іван Іванович читать все книги автора по порядку

Білик Іван Іванович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Похорон богів отзывы

Отзывы читателей о книге Похорон богів, автор: Білик Іван Іванович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*