Похорон богів - Білик Іван Іванович (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗
Каже — добряче зачепив.
Ну, він довго волошив над отцем пресвітером, чимось обмив йому понівечену твар, а я щось там помагаю Станові, а сам вряди-годи зирк та й зирк на стіл. А там кілька тоненько струганих дощечок і швайка. Одна дощечка вимережана геть до кінця, одна до половини, питаю, що то за волошба? Стан каже: кониги.
В Іскоростені конигами називають добрих дорогих кобил, ну я знову давай розпитувати, а він розсердився й каже: гріх! На таке людинові гріх і дивитись, не те що розпитувати що та як.
Думаю: не можна — то й не можна. Стан щось там зробив Григорієві й замотав йому голову стьожками полотна, тільки здорове око й рот зоставив, а Григорій підвівся й сів. Каже Станові:
— Пощо ж гріх дивитися на письмо? Все вчинене людською рукою надається до обозріння. Навіть наше святе письмо.
Стан йому:
— То за вашим законом. А за нашим то є велій гріх. — І поприймав усі оті свої «кобилки» чи «кониги», а сам сів до столу й мовчить.
Бачу, Станові дуже не хтілося б мати справу з Григорієм, але він таки йому сказав:
— Зостанешся в мене.
Григорієві нічого діяти — сидить під вікном, сподівається врятувати око, а я не витримав і кажу:
— Це ж руку на тебе звів хрестатий!
— Господь — каже — велить прощати ближньому гріхи... — А око в нього таке невеселе...
Стан говорить у мій бік:
— Я також трохи знаю їхні закони. Це я нібито за їхнім законом учинив: подарував гріхи «ближньому».
Григорій бурчить:
— Я проти тебе гріха не маю.
— Як то не маєш гріха? Гребешся під нашу віру, а це, по-твоєму, що?
Григорій каже:
— Ні, не гріх, бо я проповідую істинну віру,
А Стан йому:
— Кожен так думає, Григорію. І все-таки гріх твій: ти прийшов підкопуватись під нашу віру, а не ми — під твою. То хто ж із нас грішник і хто вдерся до чужої хати?
Григорій же блимає оком і промовляє мовби сам собі:
— Я ладен згоріти у вогні за єдиного бога.
Стан аж ударив долонею по столі:
— Ваші хрестаті балакають, буцімто у вас один-єдиний бог, а в нас багато. А я оце колись перелічив — і що з того вийшло? Ми шануємо двадесять і трьох, а ваші вельми й вельми многі: і старий бог, і син божий, і святий дух, і самих архангелів четверо, а простим ангелам і числа нема, а ще ж безлік херувимів та серафимів, а божа мати та всі оті святі... Ти ж кажеш, нібито вірите в одного єдиного бога.
Стан за кожним словом пристукував долонею по столі — аж вогник свічки шарпавсь, а на відкрите Григорієве око потроху наповзав туман: Григорій лиш удавав бадьорого. Стан це помітив і поклав його спати під вікном, ще й кожухом укутав, щоб не протягло.
Ото я так побував у його домі вперше.
Ну, про Людвіка Свенельдича не кажу: як був, так і лишився Щековичичем. І про те грецьке сольство я вже теж згадував колись. Воно прибуло водою — крига на Дніпрі й Почайні вже була зійшла, Костянтин же прислав просити в старої воїв, щоб відбити острів Кріт. Стара з тиждень продержала слів на Почайні — так і вирядила з нічим. Каже, хай ваш цар сам приїде та посидить у мене на Почайні стільки, як я висиділа у вашому Суді, от тоді й дам йому воїв.
Ну, а мене покликала перед Юром і велить:
— Будеш огнищанином у Вишігороді.
Тепер ми кажемо просто Ольжин двір, а стара називала тільки «Вишимгородом».
Оце, думаю собі, та-ак... Стара ж держала всю свою скітницю на тій Щековій горі: все срібло й золото! Ото як прийдуть уроки взимку та напровесні з усіх земель, то вона візьме й поділить натроє: дві частки було роздасть ярлам та своїм братам, а третю велить ховати в тому самому Вишігороді, в своєму новому дворі.
Я лишався тим-таки холопом, безправним робітником, але тепер під рукою в мене мала бути ціла сотня гриднів, бо щекавицький огнищанин важив головою за княгинин скіт.
Ну, пішов я до того Вашагорода, а на душі мені наче коти шкребуть. Там же, думаю собі, могила Щека — батька старої та її двох братів: як я сидітиму в одному дворі з тим Щеком?
Піднімаюся на гору й стою. Там було колись кладовище, але стара звеліла позносити могили й ставити двір.
Заходжу я до брами й бачу: кам'яне горбище й на ньому зубатий бугай Тур — їхній бог варязький. Коли це дивлюсь — княжич з Асмусом, а трохи далі за ними Асмусів син Блуд. Він був тепер світлим князем у справжньому Вишігороді, але Асмус почав торік зводити для нього двір під гаєм Копиревого кінця, й Блуд одно товкся в Києві. Після тієї нашої сутички в Подільській брамі він якось наче обминав мене. Тепер теж не підходив. Асмус поманив мене пальцем і бубонить:
— Покажу тобі Вишгород, аби знав, де й що. — Говорив по-нашому.
Ну, думаю, на те мене й прислано сюди.
А твій батько одтрутив свого двоюрідного діда: каже — я сам.
Спрежда княжич на мене й не дивився: хіба мало холопів усіляких вештається в княжому дворі? Але після того, як я був підсипав отрутного зілля в Людвікову братину з вином, княжич почав мене помічати. Ну, думаю, веди ти.
Княжич був, мабуть, нестримніший і за Свенельдового Людвіка, але не такий лихий, як той. І не підступний: Святослав навряд чи зміг би пустити в тебе затруєну стрілу. Ну заходився він мені показувати, що й де в тому Вишігороді стоїть і лежить, повів до гридьби та й каже сотенному воєводі:
— Слухай цього огнищанина, бо в'язи скручу!
І знаєш, хто був тим сотником? Зігберн Лідулфост!
Ну, як завів мене Святослав до скітниці — мені аж у голові загуло: такого там було срібла та золота! Й золоті та срібні мечі й щити, й сустуги на цілі груди, й булави та череси з десятками самоцвітних камінців, і такі самі княжі очілля, а ще зо дві сотні маленьких барилець та мішків — повно-повнісінько гривних, а тоді ще більше новеньких ногатих та бувалих у бувальцях кун, що на них уже ні рук, ні ніг не видно, ну, а різані та вивірки були насипом насипані в кілька величезних скринь.
Святослав сміється, в тебе, каже, аж пальці деренчать. Тоді нагріб цілу жменю ногатих, каже:
— На.
Кажу: на чорта воно мені здалося.
А він:
— Як баба вмре і стану великим князем, я многі вої наберу собі за таку гору кун! Мене всі боятимуться!
А я озирнувся — чи немає кого поблизу — й кажу Святославові:
— Поки твоя баба вмре, од того золота й срібла лишаться самі висівки: Щековичі та Щековичичі розгребуть.
Які, каже, Щековичі? Я розтлумачив.
Тут він питає: тобі котрий минув уже рік?
Кажу: двадесять і перший:
Питає: знав жону? Я тільки покрутив головою, він же рече:
— А я знав ще з тої осені. Тепер баба хоче висватати мені жону.
Я насторожився й допитуюсь, бо спали мені на думку давні Григорієві слова, думаю: невже правду казав пресвітер? А княжич рече:
— Сватає за мене княжну роденську.
А я, дурило, подумав був на свою сестру. Збрехав, думаю, бісів пресвітер. А тут княжич угледів на мому чересі меча:
— Вмієш боротися?
— Та трохи вмію — кажу.
— А я — мовить — добре вмію. А Лідулфостову хитрість осягнув?
— Та, — кажу, — трохи.
— Давай. — мовить. — поборемося з тобою вдвох. Бо Лідулфост мені піддається.
Я не хотів і кажу княжичеві, мовляв, болить рука. Піддаватись не хотілося, норов не дозволяв, а змагати побоювався: кат його знає, що воно за один. А що норовистий та гордовитий — у тому я жодного сумніву не мав. Хоч йому минало тільки шістнадцяте літо.
Десь по тижні часу княжич зустрів мене й киваає на хором:
— Хай-но ще трохи виросту — вони в мене ходитимуть по струні. А ні — то в мишачу нору позаганяю! Я одразу вгадав, що він говорить про Щековичів та Щековичичів, і мовлю йому:
— Як довідаються, що це ти од мене почув таке — мені тоді хоч утікай з Києва. Я ж холоп.
А він розсердився, виймає меча й каже: боронись!
Ну, мене теж розібрало — витягаю меча. Спрежда я думав — хвастається, коли ж дивлюся — таки ні! Вже тоді був кріпкий у плечі твій батько. Одного разу як махне — мені аж руку по лікоть затрудило.
