Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Гудкайнд Террі (читать книги онлайн бесплатно серию книг .txt) 📗
Коли називалися імена, люди піднімалися і вислуховували, яку частину із зарплати на наступному тижні у них забирають. Оскільки Річард був новачком, його прізвище назвали останнім. Він встав, дивлячись через димний зал на людей, що були одягнені в пальта, до яких вже встигла причепитися міль, що сиділи за довгим столом, складеним з двох старих дверей. В одному кінці сидів Іцхак, у всьому підтримуючи більшість. Сидячі в президії жінки все ще перешіптувалися. Закінчивши переговори, вони щось прошепотіли голові. Той кивнув.
— Річард Сайфер, беручи до уваги, що ти новенький, тобі ще належить виконати свій обов'язок перед робочим осередком. Твоя зарплата за наступний тиждень цілком йде на допомогу нужденним.
Річард якусь мить тупо дивився на нього.
— Але… що я буду їсти? І як платити за житло? — Сидячі в залі хмуро повернулися до нього. Голова ляснув долонею по столу, закликаючи до тиші.
— Ти повинен дякувати Творцю за відмінне здоров'я, що дозволяє тобі працювати, молодий чоловік. А зараз тут є ті, кому не так пощастило в житті, як тобі, ті, чиї потреби куди більші твоїх. Допомога стражденним і нужденним важливіша егоїстичного особистого збагачення.
Річард зітхнув. Та яке все це має, по суті, значення? Зрештою, адже йому щастить у житті.
— Так, пане головуючий. Я зрозумів, що ви маєте на увазі. Я з радістю віддам мою зарплату нужденним.
Як же він шкодував, що Ніккі пустила за вітром їхні гроші!
— Ну, — сказав він, коли вони вийшли нарешті на свіже повітря, — гадаю, ми можемо витребувати з керуючого домом квартплату назад. Ми можемо і надалі жити там, де жили, поки я не зароблю і не складу трохи грошей.
— Квартплата поверненню не підлягає, — повідомила Ніккі. — Керуючий домом зрозуміє нашу проблему і дозволить нам жити в борг, поки ми не зможемо почати його гасити. На наступних зборах тобі потрібно лише встати і пояснити ревізійній комісії свої труднощі. Якщо ти все правильно викладеш, вони нададуть тобі допомогу для виплати квартплати.
Річард вичерпався. Йому здавалося, що все це — якийсь безглуздий сон.
— Допомогу? Та це ж моя зарплата! За роботу, що я виконую!
— Це егоїстичний погляд на речі, Річард. Робота — це милість з боку робочої комірки, компанії і Ордена.
Річард дуже втомився, щоб сперечатися. До того ж зовсім не чекав ніякої справедливості хоч в чомусь, що робилося в ім'я Ордена. Йому хотілося лише дістатися до їх нового житла і впасти спати.
Коли вони відкрили двері, один з тих трьох молодиків рився в сумці Ніккі. Тримаючи в одній руці її нижню білизну, він посміхнувся, дивлячись на увійшлих через плече.
— Так-так, — протягнув він, підводячись. Сорочки на ньому як і раніше не було. — Схоже, два мокрі пацюки знайшли-таки нору для житла.
Його хтивий погляд ковзав по Ніккі. На обличчя їй він навіть не дивився.
Ніккі спершу вихопила у нього сумку, а потім і свої речі. І заходилася запихати їх назад в сумку. Молодик спостерігав, продовжуючи посміхатися. Річард злякався, що вона наплює на узи з Келен і скористається своєю силою, але Ніккі лише розлючено глянула на нахабу.
Кімнатка виявилася жалюгідною і обшарпаною. Низька стеля просто тиснула. Колись вона була побіленою, але тепер потемніла від чаду свічок і ламп, і тепер кімната була схожа на печеру. Освітлювала приміщення самотня свічка, що горіла на забрудненій поличці біля дверей. В кутку, біля засидженої мухами стінки стояла наперекіс шафа. Одні дверцята шафи виламані. Єдине, на що можна сісти, крім зашмарканої і засмусоленої соснової підлоги, — два дерев'яних стільці при столі біля вікна. Маленькі квадратики скла на вікні були всі заляпані плямами фарби всіх кольорів веселки. Через маленький вибитий трикутник Річард бачив сіру стіну сусіднього будинку.
— Як ти сюди потрапив? — Гаркнула Ніккі.
— Універсальний ключ, — помахав він ключем, як королівським жезлом. — Мій тато — керуючий домом. Я просто оглядав ваші шмотки на предмет підривної літератури.
— А ти вмієш читати? — Ніккі просто сочилася отрутою. — У житті не повірю, поки на власні очі не побачу! З фізіономії молодика не сходила виклична посмішка.
— Нам не потрібні тут підривні елементи. Це може піддати небезпеці всіх інших. Мій батько зобов'язаний повідомляти про будь-яку підозрілу діяльність.
Річард ступив убік, пропускаючи ідучого до дверей хлопця, але тут же перехопив його за руку, коли той схопив свічку.
— Це наша свічка, — вимовив Річард.
— Та ну? З чого ти це взяв?
Річард стиснув міцніше оголену мускулисту руку хлопця. Дивлячись йому в очі, він жестом показав:
— На низу вирізані наші ініціали. Хлопець машинально перевернув свічку, щоб подивитися. Гарячий віск бризнув йому на руку. Завищавши, він упустив свічку.
— Ох ти! Біда яка! — Спокійно промовив Річард. Нахилившись, він підняв свічку. — Сподіваюся, з тобою все в порядку? Гарячий віск в очі не потрапив, а? Моторошно болить, коли гарячий віск потрапляє в око.
— Так? — Молодик відкинув прямі темні волосся з лоба. — А звідки ти знаєш?
— У себе на батьківщині я якось бачив, як це трапилося з одним бідолахою.
Річард висунувся в коридор, де горіла на полиці ще одна свічка. І нігтем демонстративно надряпав Р і С на низу свічки.
— Ось бачиш? Мої ініціали. — Молодик навіть не зволив подивитися.
— Угу, — буркнув він і рвонувся до дверей.
Річард вийшов з ним разом і запалив свічку від тієї, що горіла в коридорі. Молодик, пригальмувавши, зарозуміло глянув на Річарда.
— А як той придурок ухитрився залити собі воском очі? Він що, такий же тупий здоровенний облом вроді тебе?
— Та ні, — недбало відповів Річард. — Зовсім ні. Це був заклопотаний молодик, що по дурості зазіхнув на чужу дружину. І віск в очі йому бризнув чоловік.
— Та ну? А чому цей тупоголовий козел просто не закрив повік?
І тут Річард вперше за весь час обдарував хлопця не обіцяючою нічого хорошого посмішкою.
— Та тому що йому спершу відрізали повіки, щоб він не міг закрити очей. Бачиш, там, звідки я родом, з кожним, хто доторкається до жінки всупереч її волі, обходяться не дуже-то ласкаво.
— Та ну?
— Ага. І повіки — не єдине, що відрізали тому молодцю.
Молодик знову відкинув волосся з лоба.
— Ти що, мені погрожуєш, облом?
— Ні. Я не можу зробити тобі нічого гірше того, що ти робиш собі сам.
— Це ти про що?
— Ти ніколи нічого в житті не досягнеш. Ти завжди будеш нікчемою, брудом, що зчищають з чобіт. У тебе є лише одне життя, а ти його витрачаєш даремно. І це дуже сумно. Сумніваюся, що ти маєш хоча б найменше уявлення, що означає бути по-справжньому щасливим, вчинити щось дійсно варте, щоб можна було пишатися собою. Ти сам все це відкинув, і гірше цього нічого бути не може.
— Я не можу змінити своє життя.
— Ні, можеш. Ти сам будуєш своє життя.
— Та ну? І як ти собі це уявляєш?
— Подивися, в якому свинарнику ти живеш, — обвів рукою Річард. — Твій батько — керуючий домом. Чому б тобі не проявити трохи гордості і не привести в порядок це місце?
— Так він же керуючий, а не господар. Господар був жадібним сучим сином, що здирав плату, яка багатьом була недоступна. Орден забрав цей будинок собі. А господаря за його злочини проти народу замучили до смерті. Моєму батькові дали роботу керуючого. Ми просто доглядаємо за цим будинком, щоб допомагати таким дурням як ти, у кого немає житла. У нас немає грошей на ремонт будинку.
— Грошей? Хіба потрібні гроші, щоб прибрати все це сміття в коридорі? — Вказав Річард.
— Не я його накидав.
— А поглянь на ці стіни. Щоб їх вимити, гроші зовсім не потрібні. А підлогу в цій кімнаті? Її не мили років десять як мінімум.
— Ей, я ж не прибиральниця!
— А щаблі біля під'їзду? Хто-небудь в один прекрасний день зверне собі шию. Може, навіть ти сам або твій батько. Чому б тобі для різноманітності не зробити що-небудь корисне і полагодити їх?
— Я ж сказав, у нас немає грошей на ремонт.
