Леопард - Несбьо Ю (читать книги полные TXT) 📗
Тоні душив сміх. Лене розплющила очі, але Тоні не зауважив, бо саме пильно роздивлявся мундштук, котрий добув з кишені халата. Вона знову квапливо заплющилась.
— Після вбивства Боргні прийшов лист, який було підписано іменем Шарлотти. У ньому зазначалося, що попереднього листа теж писала вона. Я збагнув, що зі мною граються. Хтозна, може, цей лист був блефом, адже послати його міг будь-хто з тих, хто ночував тієї ночі у хатинці. Я поїхав у гори, щоб перевірити у книзі відвідувачів, але сторінку вирвали. Тоді я вбив Шарлотту. І чекав на черговий лист. Він надійшов. І я вбив Маріт. А потім — Еліаса. Затим прочитав у газеті, що всіх, хто ночував тієї ночі у Ховасхютті, просять повідомити про себе у поліцію. Певна річ, там не знали, що я був тієї ночі у хатинці, але я сподівався випитати у поліцейських, хто там був окрім мене. І хто йде моїми слідами. І кого я мушу вбити. Тож я звернувся до того, хто, як я гадав, знає найбільше. До цього нишпорки — Харрі Холе. Спробував розпитати його про решту відвідувачів. Марно. Натомість об’явився Мікаель Бельман з Крипосу й заарештував мене. Він розповів, що хтось телефонував Еліасу Скугу з мого домашнього телефону. І раптом мене осяйнуло. Йдеться не про гроші, а про те, що хтось намагається мене підставити. І запроторити за ґрати. Але хто здатен холоднокровно спостерігати за тим, як убивають людей, і все одно продовжувати цей... хрестовий похід проти мене? Хто аж так здатен мене ненавидіти? І раптом прийшов останній лист. Цього разу він не підписався, повідомивши лише, що був тієї ночі у хатинці, невидимий, мов привид. І що ми аж надто добре знайомі. От тоді я й збагнув. Він таки знайшов мене. Батько.
Тоні передихнув.
— Він замірився вчинити зі мною так, як я сподівався вчинити з ним. Поховати живцем, ув’язнити пожиттєво. Але як же він дізнався? Мабуть, часом стежив за Ховасхюттою й почув чутки про те, що там скоїлось. Можливо, він знав, що я вижив, тож певний час стежив за мною здалеку. Адже після наших з тобою заручин у світських новинах почали друкувати мої фото, а такі видання навіть мій батько часом почитував. Але у такому разі він би потребував спільника, адже не міг же він особисто вдертися у моє помешкання чи зняти на фото Аделе з ножем у горлянці. Я з’ясував, що ця мерзенна гадюка більше не мешкає на фермі. Але він гадки не мав, як добре я вивчив ті місця, шукаючи тіло матері. Краще, аніж він. Я знайшов його у «Пащі», у туристичній хатинці. І зрадів, мов дитина. Але на мене чекало розчарування.
Шелестіння шовкової тканини.
— Мордуючи його, я не отримав насолоди, на яку сподівався. Ця сліпа колода мене навіть не упізнала. Хоч найстрашніше не в тім. Я ж бо прагнув, щоб він побачив, що я перетворився на того, ким він стати так і не зміг. Побачив мій успіх. Хотів принизити його. А він бачив у мені лише своє відображення. Убивцю. — Він зітхнув. — І поволі я збагнув, що не мав він ніякого спільника. А самотужки він би не впорався, бо надто вже був жалюгідний, боязливий, переляканий. Спричинивши лавину, я ледве не запанікував. Бо тепер знав напевне — це виробляв хтось інший. Незримий мисливець, що причаївся у темряві, дихаючи у такт зі мною. Мені треба було сховатися. Втекти із країни. Туди, де мене ніхто не знайде. І ось тепер я тут, люба моя. На краю джунглів завбільшки із Західну Європу.
Лене здригнулася.
— Навіщо усе це, Тоні? Нащо ти мені... все це розказуєш?
Вона відчула його руку на своїй щоці.
— Бо ти на це заслуговуєш, люба. Твоє прізвище Галтунг, і коли ти помреш, тебе вшанують довгою надгробною промовою. Тому я гадаю, що буде правильно, якщо ти дізнаєшся про мене все, перш ніж відповіси.
— Відповіси?
— Відповіси на питання, чи ти згодна одружитися зі мною.
У неї голова пішла обертом.
— Чи згодна я...
— Розплющ очі, Лене.
— Але я...
— Розплющ очі, кажу.
Вона поспіхом підкорилася.
— Це тобі, — мовив він.
Лене Галтунг хапала ротом повітря.
— Вона золота, — додав Тоні. Сонячні промені м’яко відбивалися у кружальці жовто-коричневого металу, що лежало на аркуші паперу перед ними. — Я волію, щоб ти її надягла.
— Надягла?
— Звісно. Щойно підпишешся під нашою шлюбною угодою.
Лене закліпала очима. Вона прагнула прокинутися, щоб це жахіття якнайскоріше розвіялося. Понівечена рука потяглася через стіл і накрила її руку. Вона опустила очі, глянула на страховисько у бордовому шовковому халаті.
— Знаю, що у тебе в голові, — мовив він. — Грошей, які ти привезла, ненадовго вистачить, але шлюб забезпечує мені певні права по твоїй смерті. Ти міркуєш, чи не замірився я тебе вбити? Адже так?
— А ти замірився?
Тоні тихо розсміявся, стискаючи її руку.
— А ти що, завадиш мені, Лене?
Вона замотала головою. Вона лише прагнула, щоб хтось потребував її. Він. Немов у маренні, вона схопила ручку, котру він їй підсунув. Піднесла до аркуша. Сльози крапнули на підпис, чорнило розпливлося. Він підсунув папірець до себе.
— Пречудово, — мовив він, дмухнувши на папірець, кивнув на журнальний столик. — Ну ж бо, прийми мій дарунок.
— Що ти маєш на увазі, Тоні? Це ж не каблучка!
— Я про те, що треба, аби ти роззявила рота, Лене.
Харрі закліпав очима. Зі стелі звисала поодинока лампочка. Він лежав на ліжку горічерева. Голий. Той самий сон, от тільки цього разу він не спав. Над головою у стіні стирчав цвях, а на цвяхові — прохромлена голова Едварда Мунка. Норвезька купюра. Він якомога ширше роззявив рота, здавалось, що зламана щелепа ось-ось лусне, але все одно тиск не слабшав, голова страшенно розколювалась від болю. Він не спав. Кетаномін уже не діяв, але за такого болю годі заснути. Як довго він тут лежить? І скільки часу спливе, перш ніж він знепритомніє від болю? Харрі обережно повернув головою й роззирнувся. Він досі був в оселі ван Боорста, геть сам. Він не був зв’язаний, мав змогу встати, якщо захоче.
Він провів поглядом за дротом, прив’язаним до ручки вхідних дверей: він перетинав кімнату аж до стіни позад нього. Він обережно повернув голову в інший бік. Дріт проходив через U-подібну скобу в стіні, а звідти тягнувся до його рота. Леопольдове яблуко було прив’язане намертво. Двері розчинялися у такий спосіб, що перший, хто їх сіпне, випустить голки, які зсередини прошиють Харрі голову. Трапиться те ж саме, якщо він борсатиметься.
Харрі просунув пальці у куточки рота. Намацав шпичаки. Спробував натиснути на один з них знизу — марно. Відчув, як душить кашель, і коли не міг дихати, в очах йому потемніло. Він збагнув, що через шпичаки набрякла гортань, отже, незабаром він, можливо, задихнеться. Дріт, який прив’язали до ручки на дверях. Відтятий палець. Випадковість чи Тоні знається зі Сніговиком? І замірився його перевершити?
Харрі копнув стіну і загорлав, напружуючи голосові зв’язки, але металева куляка заглушувала крик. Він знемігся. Прихилився до стіни, силкуючись нехтувати біль, стиснув зуби. Десь він читав, що людина спроможна кусатися аж ніяк не гірше за білу акулу. Але все одно він спромігся лише трішечки зрушити шпичаки всередину, а потім вони знову примусили його роззявити рота. Вони ніби пульсують, ніби живе залізне серце б’ється у нього в роті. Він помацав мотузку, що стирчала з рота. Всі інстинкти наказували йому смикнути за мотузку й витягти нарешті кулю. Але він на власні очі бачив, що трапиться, він бачив світлини з місця злочину. Але якби він не бачив...
І цієї ж таки миті Харрі збагнув. Збагнув не лише те, як помиратиме сам, але й як померли решта. І який у тому був сенс. Нісенітниця, але йому стало смішно. Усе так по-диявольському просто. Так по-диявольському просто, що лише диявол здатен таке вигадати.
Алібі Тоні Лейке. Не було у нього ніякого спільника. Хоч, точніше, його спільницями стали самі жертви. Коли Боргні та Шарлотта прийшли на самоті до тями після того, як їм впорснули наркотик, вони й гадки не мали, щo в них у роті. Боргні зачинили у підвалі. Шарлотта лежала на вулиці, але від її рота дріт протягли до багажника розбитого авто, тож як вона не шкреблася й не билася об кришку багажника, він так і не відчинився. Ніхто з них не мав змоги вилізти звідти, де їх закрили, тож коли біль ставав нестерпним, вони вчиняли цілком передбачувано. Смикали за мотузку. А якби вони знали, що трапиться? Чи ущух би біль перед надією, сподіванням на те, що, смикнувши за мотузку, вони втягнуть шпичаки назад у цю незбагненну кульку? І поки дівчата повільно, але неминуче піддавалися сумніву й, врешті-решт, вчиняли неминуче, Тоні Лейке був далеко — вечеряв з інвесторами чи, може, навіть читав доповідь, цілком певний, що жертви довершать його справу. Забезпечивши йому непохитне алібі на час убивства. Строго кажучи, він їх навіть не вбивав.
