Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон (лучшие книги .TXT) 📗

XIV. СОМС УСВІДОМЛЮЄ, ЧОГО ВІН БАЖАЄ

Набагато легше сказати: «Отже, нам відома позиція кожного з нас», — аніж вкласти в ці слова якесь певне значення. І, вимовляючи їх, Сомс тільки дав вихід інстинктивним ревнощам, які пекли його душу. Він вийшов із кеба, сповнений холодної люті — на себе за те, що не побачився з Айріні, на Джоліона за те, що той побачився з нею, а також за те, що сам він ніяк не може вирішити, чого ж, власне, йому треба.

Він вийшов з кеба, бо не міг сидіти поруч із своїм кузеном, а тепер, швидко простуючи вулицею, думав: «Цьому Джоліонові не можна вірити. Хто один раз зробив хибний крок, від того вже добра не жди. В цієї людини вроджений потяг до… до розпусти». (Сомс уникнув слова «гріх», бо, на думку Форсайта, воно звучало надто мелодраматично).

Невиразність бажання була для нього новим почуттям. Він почував себе, наче дитина, що вагається між обіцяною іграшкою та старою, яку в неї забрали, і сам собі дивувався.

Ще минулої неділі бажання його було зовсім просте: свобода і Аннет. «Піду-но я туди пообідаю», — подумав він. Коли він побачить її, то, може, намір його знову стане єдиний, душа заспокоїться, розум проясниться.

Ресторан був майже повний: багато чужоземців та іншого люду; судячи з їхнього вигляду, художники та літератори. Крізь брязкіт тарілок та склянок до нього долинали уривки розмов. Він виразно чув, що співчувають бурам і ганять англійський уряд. «Клієнтура у них поганенька», — подумав він. Він понуро пообідав і випив особливо приготовану каву, намагаючись не виявляти своєї присутності, а коли закінчив, пішов у святилище мадам Ламот, пильнуючи, щоб ніхто того не помітив. Як він і сподівався, вони саме вечеряли — їхня вечеря виглядала настільки апетитніше за обід, який йому подали в залі, що він майже відчув жаль, — і вони привітали його з таким перебільшено щирим подивом, що він подумав з раптовою підозрою: «Мабуть, вони відразу довідалися, що я прийшов». Він крадькома кинув на Аннет допитливий погляд. Така мила, начебто щира дівчина; невже вона хоче його піймати? Він повернувся до мадам Ламот і сказав:

— Я у вас обідав.

Та невже! Якби ж вона знала! У них є страви, які вона могла б йому порекомендувати; дуже шкода! Підозра Сомса підтвердилась. «Треба стежити за кожним своїм кроком!»-подумав він насторожено.

— Ще одну чашечку зовсім особливої кави, мосьє, чи, може, лікеру Grand Marnier? — і мадам Ламот пішла сказати, щоб принесли ці делікатеси.

Залишившися сам на сам із Аннет, Сомс сказав із легенькою холодною усмішкою:

— Ну то як, Аннет?

Дівчина зашарілась. Але її рум'янець, що минулої неділі схвилював би його кров, тепер справив на нього таке враження, яке відчуває людина, коли її пес дивиться на неї й махає хвостом. У нього з'явилося дивне почуття влади, наче він міг сказати їй: «Ану підійди поцілуй мене», — і вона підійшла б. А проте, дивна річ — у цій кімнаті йому ввижалося інше обличчя, інша постать, і кров його хвилює.. хто ж — та чи ця? Він хитнув головою в бік зали й сказав:

— До вас приходять якісь непевні люди. Вам подобається таке життя?

Аннет підвела на хвильку погляд, потупилася й почала крутити в руках виделку.

— Ні, — відказала вона. — Воно мені не подобається.

«Вона буде моєю, — подумав Сомс, — якщо я схочу. Але чи я хочу її?» Вона граційна, гарненька, навіть дуже гарненька, свіжа, і вона має непоганий смак. Його погляд блукав по невеличкій кімнаті, але в думках він блукав поглядом дуже далеко: півтемрява, сріблясті стіни, рояль атласного дерева, жінка, що притулилася до рояля, наче відсахнувшись від нього, Сомса, жінка з білими плечима, які він знав, і темними очима, які він колись прагнув пізнати, і волоссям, наче темний бурштин. І як художника, що прагне до нездійсненного й завжди мучиться спрагою, так і його цієї хвилини запекла спрага давньої пристрасті, що він її ніколи не міг задовольнити.

— Ет, — сказав він спокійно, — ви ще молода. У вас усе попереду.

Аннет похитала головою.

— Часом я думаю, що у мене попереду немає нічого, крім тяжкої праці. Я не така запопадлива до праці, як мама.

— Ваша мати дивовижна жінка, — сказав Сомс із легкою іронією. — Вона ніколи не пустить у свій дім невдачі.

Аннет зітхнула.

— Бути багатому, мабуть, чудово.

— О! Коли-небудь ви станете багатою, — відповів Сомс із такою ж легкою іронією. — Не турбуйтесь!

Аннет здвигнула плечима.

— Мосьє дуже ласкавий. — І, надувши губки, поклала в рот шоколадну цукерку.

«Еге ж, моя люба, — подумав Сомс, — уста в тебе прегарні».

Поява мадам Ламот, що принесла каву й лікер, поклала край цій бесіді. Сомс побув недовго.

Простуючи вулицями Сохо, який завжди навіював йому думку, що тутешні власники незаконно володіють своїм майном, він поринув у роздуми. Якби тільки Айріні народила йому сина, йому б не довелося тепер бігати за жінками! Ця думка виринула з найпотаємнішого куточка його свідомості. Сина — того, на кого були б звернені всі його сподівання, те, заради чого варто було б жити на світі, кому можна було б передати себе, хто продовжив би його існування. «Якби у мене був син, — думав він із гіркотою, — я б як-небудь терпів своє становище і далі. Зрештою, всі жінки однакові, схожі одна на одну». Але за хвилину він похитав головою. Ні! Не всі жінки схожі одна на одну. Багато разів він примушував себе повірити в це у далекі дні свого невдалого подружнього життя, і щоразу марно. Марно й тепер. Він примушував себе повірити, що Аннет нічим не відрізняється від тієї, іншої. Але ж ні, їй бракує чарів тієї давньої пристрасті. «До того ж Айріні моя дружина, — думав він, — моя законна дружина. Я нічого не зробив, щоб відштовхнути її від себе. Чому б їй не повернутися до мене? Це справедливо і законно. І не було б ані скандалу, ані турбот. Якщо це їй неприємно… Але чому це має бути неприємно? Я не прокажений, а вона… вона вже не закохана!» Нащо йому вдаватися до всяких хитрощів, терпіти ганебне приниження, піддавати себе ризику шлюборозлучного процесу, коли перед ним вона, наче порожній дім, який чекає на свого колишнього власника, вона, що належить йому по закону? Думка про те, що можна знову тихо й мирно заволодіти своєю колишньою власністю, була надзвичайно принадна для такої замкнутої людини, як Сомс. «Ні, — міркував він, — я радий, що побачився з цією дівчиною. Тепер я знаю, чого бажаю дужче. Якщо тільки Айріні повернеться до мене, я буду ставитися до неї якнайуважніше і якнайделікатніше; дозволю їй жити власним життям; але може… може, я здобув би її прихильність». У нього здавило в горлі. І, сповнений рішучості, він ішов далі попід огорожею Грін-парку до батькового дому, намагаючись наступати на власну тінь, що пливла перед ним у ясному місячному сяйві.

ЧАСТИНА ДРУГА

І. ТРЕТЄ ПОКОЛІННЯ

Одного листопадового дня в Оксфорді Джоллі Форсайт простував по Гай-стріт; назустріч йому простував Вел Дарті. Джоллі щойно скинув свій веслувальний костюм і прямував у клуб «Сковорідка», членом якого він був недавно обраний. Вел щойно скинув верховий костюм і йшов у самісіньке пекло — в контору букмекера на Корнмаркет.

— Добридень! — сказав Джоллі.

— Добридень! — відповів Вел.

Кузени зустрічалися досі лише двічі. Джоллі, студент другого курсу, запросив був першокурсника поснідати; а вчора ввечері вони зустрілися вдруге за дещо незвичайних обставин.

На Корнмаркеті, над кравецькою майстернею, мешкав один із тих привілейованих юнаків, які звуться неповнолітніми, яким дістався великий спадок, батьки яких померли, опікуни яких далеко і які мають погані нахили. В дев'ятнадцять років він почав жити життям привабливим і незбагненним для простих смертних, що як вогню бояться втратити гроші. Вже прославившись як власник єдиної у ті часи на весь Оксфорд рулетки, він розтринькував свій майбутній спадок із запаморочливою швидкістю. Він перевершив самого Крама, хоча мав сангвінічну вдачу й був досить опасистим, через що йому бракувало млосної чарівливості останнього. Коли Вела привели туди і він уперше спробував грати в рулетку, це було для нього наче хрещення; коли ж він повернувся в коледж пізніше встановленої години крізь вікно, загратоване тільки про людське око, це був для нього наче початок повноліття. Того чудового вечора, підвівши погляд від принадного зеленого столу, він побачив крізь хмару диму свого кузена, то стояв навпроти. «Rouge gagne, impair, et manque!» [29] Більше він його не бачив.