Собор Паризької Богоматері - Гюго Виктор (книги онлайн бесплатно .TXT) 📗

Ми не маємо сил описати ні її жестів, ні її голосу, ні її сліз, якими вона захлиналась, ні рук, які вона то складала, наче до молитви, то розпачливо ламала, ні її зворушливої посмішки, благального погляду, зойків, зітхань, ні жалісних і проймаючих вигуків, якими вона супроводжувала свою уривчасту, безладну і безумну мову. Коли вона замовкла, Трістан-Самітник насупив брови, але на цей раз тільки для того, щоб приховати сльозу, яка навернулася йому на очі — очі тигра. Проте він переміг цю слабкість і коротко відповів їй:

— Така воля короля!

Потім, нахилившись до Анріє Кузена, прошепотів: «Кінчай скоріше!» Можливо, грізний Трістан відчув, що і в нього не витримує серце.

Кат і сторожа ввійшли до келії. Мати не чинила їм опору. Вона лише підповзла до доньки і, в нестямі обхопивши її, затулила своїм тілом.

Циганка побачила солдатів, що наближалися до неї. Жах смерті повернув її до життя.

— Мамо! — з виразом невимовного відчаю вигукнула вона. — Мамо! Вони йдуть! Захисти мене!

— Так, люба моя, так, я захищаю тебе, — згаслим голосом відповіла мати, і, міцно стискаючи доньку в своїх обіймах, вона вкрила її поцілунками. Обидві, мати і донька, розпростерті на землі, являли собою видовище, гідне жалю.

Анріє Кузен схопив молоду дівчину поперек стану. Відчувши дотик його руки, вона лише слабо скрикнула і знепритомніла. Кат, з очей якого крапля по краплі падали крупні сльози, хотів був узяти дівчину на руки. Він спробував відштовхнути матір, але вона затягла, немов вузлом, свої руки навколо ніг дочки і так міцно вчепилася в неї, що її неможливо було відірвати. Тоді Анріє Кузен поволік з келії молоду дівчину, а разом з нею і матір. У матері, як і в доньки, очі були заплющені.

Вже сходило сонце, і на майдані зібрався досить численний натовп людей, які здалеку спостерігали, як щось тягнуть по бруку до шибениці. Таким був звичай Трістана при стратах. Він не любив близько підпускати цікавих. У вікнах не було ні душі. Лише здалеку, на верхівці тієї башти Собору богоматері, з якої видно Гревський майдан, на ясному ранковому небі вимальовувалися чорні силуети двох мужчин, що, здавалося, дивилися вниз, на майдан.

Анріє Кузен зупинився разом із своєю ношею біля підніжжя фатальних сходів і, ледве переводячи дух, — такий він був схвильований, — накинув зашморг на чарівну шийку молодої дівчини. Нещасна відчула жахливий дотик конопляної мотузки. Вона підвела повіки і над своєю головою побачила простягнуту кощаву руку кам'яної шибениці. Тоді дівчина затремтіла і крикнула гучним, роздираючим серце голосом:

— Ні! Ні! Я не хочу!

Мати, голова якої ховалася в одязі дочки, не промовила ні слова; тільки видно було, як вона вся затремтіла і ще нестямніше почала цілувати свою доньку. Кат скористався з цього, щоб швидко розімкнути її іруки, якими вона стискала засуджену. Чи то знесилившись, чи зневірившись, вона не чинила опору. Кат перекинув молоду дівчину через своє плече, і тіло чарівного створіння, граціозно перегнувшись, звисало за його великою головою. Потім він поставив ногу на щабель драбини, збираючись лізти.

У цю хвилину мати, що лежала скорчена на бруківці, широко розплющила очі. Мовчки, із страшним виразом обличчя вона випросталася, кинулася на ката, мов звір на здобич, і вчепилася зубами в його руку. Це сталося блискавично. Кат заревів від болю. Підбігли солдати. Насилу вирвали його скривавлену руку із зубів матері. Вона мовчала. її грубо відштовхнули. Голова її важко впала на брук. її підвели, вона знову впала. Мати була мертва.

Кат, який весь час не випускав дівчини з рук, почав знову лізти по драбині.

II. LA CREATURA BELLA BIANCO VESTITA (DANTE) [178]

Коли Квазімодо побачив, що келія спорожніла, що циганки там нема, що поки він її захищав, її вкрали, він схопився обома руками за волосся і затупотів ногами від несподіванки і горя. Потім став бігати по всій церкві, розшукуючи циганку, дико вигукуючи по всіх закутках, усіваючи плити Собору своїм рудим волоссям. Це було саме в ту мить, коли королівські стрільці переможно вступили в Собор і теж почали розшуки циганки. Бідолашний глушко допомагав їм, не здогадуючись про їхні наміри; він гадав, що ворогами циганки були волоцюги. Він сам повів Трістана-Самітника по всіх закамарках Собору, він відчиняв йому всі потаємні двері, він провів його за вівтар і у внутрішнє приміщення ризниць. Якби нещасна тоді була в Соборі, він сам би її зрадив.

Коли стомлений марними розшуками Трістан нарешті відступився, — а відступався він не так-то легко, — Квазімодо продовжував шукати сам. Він двадцять разів, сто разів оббіг Собор уздовж і впоперек, зверху донизу, то піднімаючись, то збігаючи по сходах, гукаючи, обнюхуючи, нишпорячи, обшукуючи, просовуючи голову в усі щілини, освітлюючи смолоскипом кожне склепіння, сповнений відчаю, божевільний. Самець, що втратив самку, не міг би ревти більш голосно й дико. Нарешті, коли він пересвідчився, і пересвідчився остаточно, що Есмеральди нема, що її вкрали, він став повільно підніматися баштовими сходами, тими ж сходами, якими він з таким тріумфом і з таким захопленням вибіг у той день, коли врятував її. Він пройшов тими ж місцями, з похиленою головою, мовчки, без сліз, майже не дихаючи. Собор знову спорожнів і поринув у тишу. Стрільці його покинули, щоб улаштувати облаву на чаклунку в Сіте. Залишившись сам у цьому Соборі, ще недавно сповненому шуму облоги, Квазімодо попрямував до тієї келії, в якій циганка стільки тижнів спала під його охороною.

Наближаючись до келії, він сподівався, що, можливо, знайде її там. Коли за рогом галереї, що виходила на дах бокових нефів, він побачив вузеньку келію з малесеньким віконцем і маленькими дверцятами, що, немов пташине гніздечко, причаїлася попід аркою, у бідолахи завмерло серце, і він сперся на колону, щоб не впасти. Він уявляв, що, можливо, вона повернулась, що якийсь добрий геній привів ЇЇ туди, що ця келія була надто спокійна, безпечна й затишна, щоб вона могла покинути її. Він не насмілювався рушити з місця, аби не розвіяти цієї ілюзії. «Так, — казав він до себе, — так, вона, напевно, спить або молиться. Не треба її турбувати».

Нарешті, набравшись духу, він навшпиньках наблизився до дверей, зазирнув і увійшов. Пустка! Келія, як і раніше, була порожня. Нещасний глухий повільно обійшов її, підняв постіль, зазирнув під неї, наче циганка могла сховатися між кам'яною плитою та сінником, потім, похитавши головою, завмер, ніби заціпенівши. Раптом він з люттю затоптав ногою свій смолоскип і, не кажучи ні слова, без жодного зітхання, розігнавшись, ударився головою об мур і впав непритомний на землю.

Опритомнівши, він кинувся на постіль і, качаючись на ній, пристрасно цілував місце, де ще недавно спала молода дівчина і яке, здавалося, ще зберігало її тепло; якийсь час він лежав нерухомо, мов мертвий, потім підвівся і, обливаючись потом, задихаючись, божеволіючи, почав знову битися головою об мур з жахливою рівномірністю розгойдуваного дзвона і наполегливістю людини, яка вирішила вмерти. Знесилений, він знову впав, потім навколішках виповз із келії і сів проти дверей, і вся його скорчена постать виражала здивування.

Так просидів він понад годину, не ворухнувшись, пильно вдивляючись у спорожнілу келію, більш похмурий і задумливий, ніж мати, що сидить між спорожнілою колискою і труною своєї дитини. Він не говорив ні слова; лише зрідка бурхливе ридання потрясало його тіло, але то було ридання без сліз, подібне до безшумно спалахуючих блискавиць.

Мабуть, саме тоді, дошукуючись у своїй сумній задумі, хто б міг так несподівано викрасти циганку, він згадав про архідиякона. Він пригадав, що лише Клод мав ключ від сходів, які ведуть до келії. Він пригадав його нічні замахи на дівчину — перший, в якому він, Квазімодо, допомагав йому, і другий, коли він, Квазімодо, перешкодив йому. Він пригадав тисячу подробиць і незабаром уже не мав сумніву, що саме архідиякон відібрав у нього циганку. Однак його пошана до священика була така велика, його вдячність, відданість і любов до цієї людини пустили таке глибоке коріння в його серці, що навіть і тепер ці почуття не піддалися пазурам ревнощів і відчаю. Він думав, що це зробив архідиякон, але кривава, смертельна ненависть, якою б він пройнявся до кожного іншого, тут, коли це стосувалося Клода Фролло, обернулася в нещасному глухому тільки на почуття ще глибшої скорботи.