Таємний посол. Том 2 - Малик Владимир Кириллович (книга бесплатный формат .txt) 📗
Коли в Тарнову Гуру прибув від імператора Леопольда генерал Караффа й захотів побачити військо, яке мало йти під Відень, нічого було показувати. Довелося приховати в сусідніх селах і горе–піхоту, і нещасну артилерію… Продефілювала на плацу одна кавалерія, якою генерал залишився задоволений і попросив виступити з нею негайно — через Угорщину, щоб по дорозі приборкати повсталих проти австрійського гніту угорців.
Собеський через Угорщину не пішов. Далеко. А головне — не хотів бути на побігеньках у Леопольда, відомого хитруна й інтригана. Тому повів своє військо форсованим маршем навпростець — через Сілезію та Моравію.
В Голлабрунні його дуже радо зустрів Карл Лотарінгський, не приховавши, однак, розчарування, що з королем так мало воїнів.
Собеський відповів, що слідом іде гетьман Станіслав Яблоновський з головними силами. При цьому серце його тривожно занило. А що коли козаки відмовилися йти в похід і Менжинський повернувся з України ні з чим? Кого тоді приведе Яблоновський? Оту жалюгідну піхоту й артилерію, що лишилися в Тарновій Гурі?
Невідомість гнітила його. Однак ніколи було віддаватися сумові й роздумам.
Того ж дня в Голлабрунн прибув з франконцями граф фон Вальдек, а в Штадельдорфі приєднався курфюрст Саксонський.
Союзники рушили до Тульни, розташованої за п’ять миль на захід від австрійської столиці, і почали наводити наплавний міст через Дунай. Сюди підійшов з рейтарами курфюрст Баварський.
Кілька днів кипіла робота. А коли міст був майже готовий, з’явився нарешті Яблоновський. Ах, краще б він не з’являвся! Або ж зупинився б десь у полі… Так ні ж — всунувся просто в табір союзників, пройшов мимо австрійців, саксонців, баварців, мимо штабних наметів — аж на берег Дунаю.
Собеський глянув — і в нього опустилися руки. Перед ним чвалали стомлені, запилені, в розбитому взутті звичайні хлопи з Ополля, Мазовії, Литви, Білорусії та Галичини. Проторохтіло на незграбних сільських возах кільканадцять гармат. І тільки дві тисячі жовнірів мали пристойний вигляд. Серед них він упізнав розкішні руді вуса пана Спихальського.
Червонопикі баварські рейтари, ситі й добре вдягнуті, глузували:
— Ха–ха, оце вояки! З цими навоюємо!
— Фріц, присягаюсь, ці польські бауери [75]ні разу в житті не нюхали пороху!
— Згоден з тобою, Міхель, вони накивають п’ятами, як тільки почують перший постріл!
До Собеського долітали ці насмішки, і він був ладен провалитися крізь землю. А коли до нього під’їхав Яблоновський, замість привітання, суворо запитав:
— Де ж козаки, пане Станіслав? Привів чи ні?
Великий коронний гетьман стомлено похитав головою.
— Ні, ваша ясновельможність, не привів…
— Матко Боска! Я ж так сподівався!
— Але вони йдуть. Полковник Менжинський сповістив, що веде шістнадцять тисяч козаків. — Яблоновський поспішив заспокоїти вкрай схвильованого короля. — Я не міг ждати, бо генерал Караффа настійливо квапив мене виступити якнайскорше. Тому я залишив Менжинському провідників, а сам рушив услід за вами…
Собеський не повірив.
— Шістнадцять тисяч? Не може бути!
Яблоновський ображено стенув плечима.
— Так доповів мені посланець Менжинського.
— Але ж це чудово, пане Станіслав! — вигукнув захоплено король. — Шістнадцять тисяч!
Настрій його враз поліпшився. Навіть на завжди безбарвних одутлих шоках пробився легкий рум’янець. Він миттю прикинув, що з козаками у нього буде тридцять тисяч воїнів, і зрадів ще більше… Не сорок, звичайно, як зобов’язався виставити, та все ж. Ціле військо!
— Ти ось що, пане Станіслав, пошли назустріч полковникові Менжинському фельд’єгеря [76]. Хай поспішає! Щоб устиг прибути до початку генеральної битви!
Через годину на військовій раді Яна Собеського було проголошено, згідно з польсько–австрійським договором, головнокомандувачем об’єднаної армії союзників. Він тут же віддав свій перший наказ — переправлятися на правий берег. Зауважив при цьому:
— Панове, всі наші сили, за винятком козаків, які ось–ось підійдуть, зібрані в один кулак. Більше вичікувати ми не можемо і не маємо права. Тільки в рішучому бою здобувається вікторія, і найближчими днями я дам Кара–Мустафі генеральну битву! Прошу переправляти війська і вдень і вночі — без шуму, без крику, щоб не привернути уваги противника…
Коли всі вийшли, Карл Лотарінгський, в наметі якого відбувалася рада, наблизився до Собеського, по–дружньому — вони за ці кілька днів встигли заприятелювати — взяв під руку і промовив:
— Ваша величність, тепер я хотів би познайомити вас з людиною, яка в усіх трьох таборах — нашому, турецькому і в залозі Штаренберга — почувається так же добре, як риба у воді…
— О! Надзвичайно цікаво! — Очі Собеського заблищали, він підморгнув секретареві Таленті, який не залишав короля ні на хвилину. — Хто ж це? Що зробив цей чоловік?
— Це наш вивідач у турецькому таборі. Завдяки йому і я, і Штаренберг знаємо, що задумує Кара–Мустафа. Через нього я підтримую зв’язок з обложеним Віднем.
— Просто неймовірно! А він часом не обманює нас?
— У мене спочатку теж виникала така підозра. Але скоро я переконався, що це наш відданий друг… Не знаю чому, але він люто ненавидить Кара–Мустафу. Це почуття сповнює всю його істоту…
— Як його звати?
— Кульчицький.
— Судячи з прізвища, він поляк?
— Можливо, ваша величність. Але ви самі зараз спитаєте його. — І Карл Лотарінгський підняв дзвоника. На його мелодійний звук до намету зайшов ад’ютант. — Запросіть Кульчицького!
Ждати довелося недовго. Не минуло й хвилини, як до намету вступив молодий стрункий офіцер у мундирі австрійської армії.
Побачивши Собеського, він на якусь коротку мить зупинився, ніби вирішував, як йому повестися в присутності короля, а потім твердим кроком, як і личить людині, звиклій до військової служби, наблизився і, вклонившись, привітався по–польськи:
— День добрий, ваша ясновельможність!
Собеський витріщив очі. Але ж це той шляхтич, котрий так
добре прислужився йому взимку у Варшаві! І хоч на ньому зовсім інший одяг, помилки бути не може. Ті ж сірі допитливі очі, рівний, з ледь помітною горбинкою ніс, короткі темні вусики і густий темно–русий чуб, що непокірними кучерями вибивався з–під шапки. От тільки прізвище у нього було інше…
Здивований король глянув на Карла Лотарінгського, спитав по–французьки:
— Це і є Кульчицький, мосьє?
— Так, ваша величність!
Собеський знову витріщився на молодика. Навіть очі протер кулаком, ніби не довіряючи їм.
— Як тебе звати–величати, пане? — спитав нарешті.
— Кульчицький єстем, ваша ясновельможність! — виструнчився той.
— Але ж побий мене грім, я вже одного разу бачив тебе у Варшаві, і тоді в тебе було інше прізвище!
— Так, ясновельможний пане король. Ви не помилились. Тоді я був Комарницький.
Король раптом весело зареготав, аж ходором заходив його опасистий живіт, туго перетягнутий зеленим, з китицями, шовковим поясом, чим немало здивував Карла Лотарінгського, який не розумів по–польському.
— Га–га–га, бачиш, пане, маю добру пам’ять. Я відразу впізнав тебе… От тільки не розумію, для чого цей маскарад? Хто ж ти насправді — Комарницький чи Кульчицький?
— Хай краще ваша ясновельможність називає мене Кульчицьким. До цього прізвища тут уже всі звикли.
— А може, ти був такий же Комарницький, як і Кульчицький? Га? — хитро примружився Собеський, ставши схожим на звичайного собі дрібномаєткового шляхтича, що запанібрата розмовляє зі своїм хлопом.
— На цьому світі всіляко буває, ваша ясновельможність. Іноді зручніше виступати під чужим ім’ям. Адже не в кожного така доб
ра пам’ять, як у вашої ясновельможності, — з лукавинкою в голосі й погляді відповів молодик. — Та й яке це має значення, як я нині прозиваюся? Головне — дати доброго чосу Кара–Мустафі! Щоб тікав без оглядки і ніколи більше не потикався ні в Австрію, ні в Польщу, ні в Україну!
Собеський відразу посерйознішав.
