Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина (читать книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
Як сказав Кальман, силоміць втискуючи йому хутро:
— Чи я у вас вимагаю грошей? Я вам даю хутро, а ви носіть його собі на здоров'ячко. А про гроші маємо час говорити…
Безбородько схильний був підозрівати дію якоїсь чорної руки. Адже коли підходити до справи логічно, то всі оті місцеві купці й купчики, накидаючи безсоромно свій товар, досить виразно давали зрозуміти, що з боргом зачекають аж до його одруження. Тепер же вони наче показилися: гроші, гроші і гроші! Звідки ця гарячкова нетерплячка?
Коли ж ідеться про борги у столичних фірмах — за лампу «солюкс», наприклад, чи хоч би апарат Рентгена, то, щиро кажучи, фактично наробив їх Безбородько під гіпнозом, якщо можна так сказати, Сулімана.
Безбородькові лишається тільки подякувати своїм опікуючим богам, що не допустили до купівлі мотоцикла. Був би тепер їздив від адвоката до суду.
Ці «Суліманові борги» були найважчого калібру… І вони теж не постали з повітря. Безбородько давав тільки фірму, а фактичним і моральним боржником був його майбутній тесть.
Чи не було б природним тепер звернутися за позикою до дочки покійного отця Аркадія, а своєї майбутньої жінки — панни Катерини Річинської? Та Безбородько не хотів навіть думати про це.
Мав страх, що подібний крок був би зневагою для великопанського, як його в думці називав, аристократичного стилю Річинських і міг би йому більше пошкодити, ніж допомогти. Показав би себе в очах Річинських вискочкою, що не доріс увійти в сім'ю кращих людей. Ще з юних років наляканий думкою, що може випадково повести себе не так, як годиться людині з товариства, він нічого так не боявся, як потрапити в конфлікт з вимогами хорошого тону.
Тільки одна людина була на світі, що могла б йому допомогти. Та, на жаль, справи стояли так, що саме від неї не міг прийняти допомоги.
Тією єдиною рятівницею могла бути пані Бровко, якщо б захотіла (і коли б міг він звернутись до неї з таким проханням) два-три місяці почекати з платою за мешкання.
Хоч пані Бровко існувала з того, що завжди столувала когось і здавала в найми кімнати, був певний, що знайшла б якийсь спосіб допомогти йому.
Але ж як міг він звернутись до хазяйки, коли вона й досі не хотіла прийняти до відома факту його заручин?
Іронія долі полягала у тому, що мусив кожного першого платити їй акуратно, бо вона ж перша остерігала його перед казочкою про маєтки Річинських.
Правда, з того часу минуло вже два місяці і взаємини між ними трохи улагодились, але Безбородько інстинктивно відчував, що пані Бровко чекає тільки нагоди, щоб затріумфувати над ним.
А може, не чекала? Може, давно пробачила й співчуває?
Безбородько не раз філософствував, що це велике горе, якщо торкається наших ближніх, і велике щастя, якщо це стосується нас самих, що не можна читати в чужих думках.
До пригоди з проклятим Янцем в другу чергу після пані Бровко Безбородько розплачувався з столичними фірмами, тому що боявся втратити в них кредит. Фірм з лікарським приладдям у краю було досить, і конкуренція між ними теж чимала. Причина була інша. Він смертельно боявся «ласкавих нагадувань» на відкритих фірмових листівках. Вважав, що однієї такої листівки з Варшави вистачило б дискредитувати його на все місто.
За такого стану речей мусили потерпіти містечкові купці. Але це були люди, яких знав особисто і які його так само могли зрозуміти. Вважав, що з ними якось упорається.
Але й це не було таким легким, як сподівався. Вони, досі надто запобігливі, уступливі, відразу, наче по команді, стали нетерплячі, мов діти. Гірше того, вони домагаються сплати боргів саме тепер, у найскрутніший для нього час.
Треба сказати, що кожний з купців домагався грошей відповідно до свого темпераменту.
Кальман, статечний, з бородою Мойсея, з чудовими, розумними очима єврей, якому Безбородько зі всіх місцевих фірм був найбільш винен, прямо не вимагав грошей. Він іншим способом щодня нагадував докторові його зобов'язання. Кожного ранку, проходячи повз крамницю Кальмана, Безбородько зустрічав купця. Він нічого не говорив. Пощо слова, коли все ясно й без слів? Він тільки кланявся, може, дещо з перебільшеною як на фірму «Кальман і син» шанобою і, націлюючи на Безбородька свої розумні, терпеливі очі, запитував гречно:
— Що там чувати, пане докторе?
Більше ні слова. Але цього невинного запитання вистачало, аби зіпсувати Безбородькові настрій бодай на півдня. Бувало й таке, що Безбородько, наближаючись до крамниці Кальмана, інстинктивно прискорював ходу. Виходило ще гірше. Купець тоді наздоганяв Безбородька дрібними кроками, й враження від цієї гонитви було трагікомічне.
Не маючи іншого способу уникнути отого фатального «що чувати», Безбородько почав минати вулицю Легіонів.
Він робив велике коло передміськими мокляками, виходив у парк і лише тоді знову повертався у місто.
Якийсь час мав спокій.
Але одного дня, виходячи з брами шпиталю, Безбородько зблід від несподіванки.
На протилежному боці тротуару стояв Кальман. Цим разом уже не в ярмолці, а в чорному велюровому капелюсі. Ще здалеку вклонився Безбородькові і так, з відкритою головою, з капелюхом у руці, стояв непорушно — чекав.
На щастя, в цю хвилину на вулицю вийшла сестра Артемізія. З плащем на шпитальному халаті та білим очіпком на голові поспішала, видно, кудись недалечко. Безбородько похапцем узяв здивовану сестру під руку і, викладаючи їй щось запально побіг з нею у місто.
Той день був для Безбородька фатальним.
Дома чекала його чергова несподіванка. Пані Бровко з загадковою посмішечкою подала йому довгастий рожевий конверт.
— Пошта для пана доктора. Місцева, — додала з шельмівським блиском в очах.
Лист був тоненький, написаний жіночою рукою, по-польському, без зворотної адреси.
Безбородько відразу догадався, що то анонім, — але до чого може він відноситись?
На нього найшов якийсь дивний острах перед змістом цього листа. Не міг наважитись розпечатати його. Ганив себе за це, називав боягузом і диваком.
Нарешті схопив ножиці і з примруженими очима відтяв край конверта. Це був не анонім. Лист кінчався підписом «Клара» і якимось нечітким словом.
Клара… Клара…
Нічого не розумів. Не пригадував між знайомими жінки з таким ім'ям. Зрозумів лише, коли почав читати.
Лист писала Клара Пель, дочка власника крамниці з радіоапаратами, якому Безбородько вже другий місяць не платив рати.
Клара неймовірним стилем, де чисто купецькі звороти чергувались з реченнями, запозиченими з романів, сповіщала панові докторові, що її таточко взяв собі до серця факт, що пан доктор забули і цього місяця сплатити рату. Треба знати панові докторові, що таточко під першим враженням нервів казав їй, Кларі, опротестувати вексель пана доктора.
Таточко добрий і лагідний, як весняний ранок, але при цьому людина поривчаста, нервова, і коли його роздратувати, то він може багато що наробити, от хоч би з отим векселем пана доктора. А навіщо панові докторові неприємності? Чи чоловік шукає неприємностей? Чоловік шукає приємного спокою, а не клопотів. Так подумала собі вона, Клара, і тому зважилась — ох, якби таточко взнав! — на одну добу притримати ще той вексель у шухляді свого столика.
Докторові Безбородькові дається двадцять чотири години часу від одержання цього листа полагодити справу полюбовно, в іншому ж випадку вексель піде куди слід, що потягне неприємні наслідки для шановного клієнта.
Чи пан доктор розуміє її? Чи пан доктор не гнівається на неї? Вона хоче тільки застерегти пана доктора від того, що ховається для нього за завісою майбутнього.
Лист кінчався офіціальним: «Пишусь з пошаною».
Опротестований вексель!
Безбородько доторкнувся до скроней. Вони були вогкі від холодного поту.
Опротестований вексель!
В його становищі опротестований вексель — це все одно, що нешлюбна дитина для дівчини з порядної родини.
Скинув комірець з краваткою. Розім'яв сорочку на грудях. Випив недопиту з обіду чорну каву. Постояв біля відчиненого, вікна з оголеними грудьми і трохи отямився.
