Загублена земля - Кінг Стівен (читать полностью бесплатно хорошие книги .txt) 📗

Чоловік у дверях закинув голову і зайшовся сміхом, від якого в Цок–Цока спина вкрилася сиротами. То був не сміх, а вовче виття.

— Мене називали Вічним Чужинцем, — вів далі чоловік. Він повільно рушив до Цок–Цока, і той застогнав та спробував порятуватися поповзом. — Також називали Мерліном. Та, зрештою, яка різниця? Я ж ніколи ним не був. Хоч, визнаю, і не заперечував. Часом мене називають Чаклуном… чи Магом… але я сподіваюся, що з тобою ми зможемо спілкуватися простіше, Ендрю. Просто і по–людському.

Він відкинув з голови каптура, показуючи світле обличчя з широким лобом, яке, попри всю приємність рис, зовсім не справляло враження людського. На щоках горів лихоманковий рум'янець. Блакитно–зелені очі блищали від бурхливої радості, надто несамовитої, щоб її можна було вважати за радість психічного здорового. Чорне волосся, що вилискувало синім, стирчало в усі боки, як вороняче пір'я. Кармінні губи розтулилися, показуючи зуби людожера.

— Називай мене Фаннін, — посміхаючись, сказав привид. — Річард Фаннін. Хоча це теж не зовсім правильно, але нічого, для початку згодиться. Він простягнув руку. Ліній на долоні не було. — Що скажеш, напарнику? Потисни руку, яка струсонула світ.

Істота, яку колись називали Ендрю Спритним, а в коридорах Сивих знали під ім'ям Цок–Цок, верескнула і, звиваючись, поповзла назад. Куля малого калібру лише зачепила його скальп замість проникнути всередину, і тепер шмат шкіри теліпався вперед і назад. Довгі пасма білого з сивизною волосся й далі лоскотали щоку, але Спритний більше цього не відчував. Він навіть забув про біль у черепі й тупе пульсування в очниці, де колись було ліве око. Всі його думки зосередилися на одному: я мушу втекти від цього звіра в людській подобі.

Але щойно незнайомець ухопив його за праву руку й потис її, ця думка випарувалася, як сон після пробудження. Крик, що рвався з грудей, злетів з губ стогоном закоханого. Спритний тупо дивився вгору на незнайомця, що посміхався. Шмат шкіри погойдувався.

— Це тебе турбує? Напевно, так. Ось! — Фаннін ухопив висячий клапоть і одним рвучким рухом зірвав його з голови Спритного, оголивши шматок черепа. Звук був такий, наче рвалася товста тканина. Спритний закричав.

— Ну, ну, не плач, болітиме лише секунду. — Чоловік присів перед Спритним навпочіпки й говорив з ним, як ніжний батько до дитини, яка загнала в палець скабку. — Уже не так болить?

— Н–н–ні, — промимрив Спритний. І він не обманював. Біль справді вщухав. І коли Фаннін знову простягнув до нього руку й погладив по лівій щоці, Спритний трохи смикнувся, але швидко опанував себе. Рука без ліній і відбитків гладила його по щоці, й тіло знову наливалося силою. Він дивився на незнайомця знизу вгору з німою вдячністю. Губи тремтіли.

— Вже краще, Ендрю? Правда ж, краще?

— Так! Так!

— А якщо так і ти захочеш мені подякувати — а я не сумніваюся, що захочеш, — то маєш сказати те, що казав один мій старий знайомий. Щоправда, врешті–решт він мене зрадив, але певний час він був добрим другом, і в моєму серці досі збереглися теплі спогади про нього. Скажи «Моє життя належить тобі». Ти скажеш це, Ендрю?

І Ендрю не просто сказав — він не міг зупинити потік вдячності, яким рвалися назовні ці слова.

— Моє життя належить тобі! Моє життя належить тобі! Моє життя належить тобі! Моє життя…

Незнайомець знову торкнувся його щоки, і цього разу голову Ендрю прорізала блискавка нестерпного болю. Він пронизливо закричав.

— Мені шкода, але час підганяє, а тобі наче платівку затнуло. Ендрю, давай просто: у який спосіб ти б хотів убити малого, який у тебе стріляв? Не кажучи вже про його друзів і бандита, який його сюди привів. Передусім бандита. Навіть ту шавку, завдяки якій ти залишився без ока, Ендрю. Ти хотів би їх порішити?

— Так! — хапаючи ротом повітря, видихнув той, кого звали Цок–Цоком, і люто стис налиті кров'ю кулаки. — Так!

— Це добре, — сказав незнайомець і допоміг Спритному звестися на ноги. — Бо вони мусять померти. Вони пхають свого носа до чужих справ. Я сподівався, що Блейн з ними розбереться, але все зайшло надто далеко, й ні на кого тепер не можна покладатися… а зрештою, хто б міг подумати, що вони зможуть сюди дістатися?

— Я не знаю, — сказав Спритний. Правду кажучи, він гадки не мав, про що торочить незнайомець. Та йому було й байдуже. Його поволі охоплювало піднесення, наче від якогось наркотику відмінної якості. Після болю яблучного преса цього було достатньо. Більш ніж достатньо.

Річард Фаннін криво посміхнувся.

— Ведмідь і кістка… ключ і троянда… день і ніч… час і приплив. Годі! Я кажу, годі! Вони надто близько. Не можна дозволяти, щоб вони підійшли до Вежі ще ближче!

Чоловік ворухнув руками, і з них вирвалися розжарені блискавки. Одна влучила в ланцюжок, на якому тримався крихітний годинник з маятником у скляному футлярі, й розірвала його. Інша зірвала з руки годинник Джейка Чемберза. Спритний похитнувся.

— Можна, я візьму їх собі? — Річард Фаннін чарівливо посміхнувся одними губами, скромно сховавши від сторонніх поглядів свої страхітливі зуби. — Ти не проти?

— Ні, — сказав Спритний, покірно віддаючи свої останні регалії, символи тривалого правління. Правду кажучи, він узагалі не усвідомлював, що віддає їх. — Дуже прошу.

— Дякую тобі, Ендрю, — тихо й лагідно промовив темний чоловік. — А тепер поквапмося. Боюся, що невдовзі атмосфера в цьому місті кардинально зміниться. І перш ніж це станеться, нам треба знайти ящик з протигазами. Буде краще, якщо цей ящик десь поблизу. Мені нічого не станеться, але я боюся, що ти не виживеш.

— Не розумію, про що ви, — сказав Ендрю Спритний. Знову почала боліти голова, в мозку бушував ураган.

— І не треба, — спокійно відповів незнайомець. — Ходімо, Ендрю, треба поспішати. Ми сьогодні такі зайняті, крутимося, як білки в колесі, ге? Якщо підфартить, то Блейн засмажить їх просто на платформі, там, де вони зараз і стоять. Останнім часом він став таким диваком. Бідолашний. Та все одно варто поспішати.

Він поклав руку на плечі Спритному і, хихочучи, повів його через двері, в які лише кілька хвилин тому вийшли Роланд із Джейком.

РОЗДІЛ 6

ЗАГАДКА І ЗАГУБЛЕНА ЗЕМЛЯ

1

— Гаразд, — сказав Роланд. — Яку загадку він загадав?

— А як же всі ті люди? — спитав Едді, показуючи рукою на широкий майдан Колиски, який обступали колони, й місто, що простягалося за його межами. — Ми можемо чимось їм допомогти?

— Ні, — похитав головою Роланд. — Але варто спробувати врятуватися самим. То яка була загадка?

Едді подивився на обтічний корпус монопоїзда.

— Він сказав, що ми маємо заправити його насос. Але його насос заправляється простими: ззаду наперед. Тобі це про щось говорить?

Роланд глибоко замислився, але врешті–решт похитав головою. І подивився на Джейка.

— Є ідеї, Джейку?

Джейк теж похитав головою.

— Я навіть насоса у нього не бачу.

— З цим, мабуть, проблем немає, — відповів Роланд. Ми вважаємо Блейна живою істотою, бо він розмовляє, як живий. Та все одно він машина, нехай складна, проте машина. Він запустив свої двигуни сам, але ці грати й двері поїзда, мабуть, відкриває якийсь код або комбінація.

— Краще нам поквапитися, — нервово сказав Джейк. — Він востаннє до нас говорив дві чи три хвилини тому. Щонайменше.

— Не надто на це розраховуй, — похмуро сказав Едді. — 3 часом тут усе не так просто.

— Але ж…

— Так, так. — Едді глянув на Сюзанну, але вона сиділа на стегні в Роланда й замріяно дивилася на ромб із цифрових клавіш. Едді перевів погляд на Роланда.

— Ти правий — це комбінація. Мабуть, саме для цього тут і містяться ці клавіші. — Він підвищив голос. — Правда ж, Блейне? Ми хоч це відгадали?