Великі сподівання - Диккенс Чарльз (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно TXT) 📗
- Себто тебе цікавіть, Піпе, скільки часу ти слабуєш, друзяко?
- Атож, Джо.
- Уже кінець травня, Піпе. Завтра перше червня.
- І ти весь час тут, любий Джо?
- Та десь так і є, друзяко. Бо, як я сказав Бідді, коли прийшов лист про твою хворобу, а листоноша - він же парубком був, оце тільки недавно одружився, хоч і така мізерна платня у нього, дарма що багато хідні, всі підметки зітреш, але він за багатством не вганяв, не мав таких гріхів, лиш страх побратися хотів…
- Так любо тебе слухати, Джо! Але я перебив твою мову,- що ж там ти сказав Бідді?
- Та от і сказав, що як ти тепер серед чужих, і що як ми завше були друзями, то відвідати тебе такої пори якраз, може, і не буде недоречно. А Бідді, вона й каже: «Не гай часу і їдь до нього». Атож,- розважливо притакнув сам собі Джо,- отак вона просто й сказала: «Не гай часу,- мовляв,- і їдь до нього». Коротше кажучи, я недалеко відбіжу від правди,- трохи поміркувавши, докинув Джо,- коли саме так і передам її слова: «Не гай часу ні хвилини».
На цьому Джо урвав свою промову і сповістив, що балакати зі мною слід якнайменше, що підгодовувати мене треба потроху, але в певний час, хочу я того, чи ні, і що я повинен в усьому його слухатись. Отож я поцілував йому руку й стих, а він заходився укладати листа Бідді, в якому мав передати й моє вітання їй.
Бідді, виявляється, навчила його писати! Коли я лежав у ліжку й дивився, як гордовито він засів за писання, у мене через мою неміч аж сльози виступили на очах. Коли я хворів, з мого ліжка зняли запону й перенесли його разом зі мною у вітальню, де було просторіше й більше повітря, а килим звідси забрали і стежили, щоб і вдень, і вночі тут було чисто й затишно. І ось за моїм письмовим столом, відсунутим у куток і заставленим пляшечками, і сів Джо за свою поважну роботу, спершу вибравши з невеличкої таці перо, мов тяжкий інструмент зі скриньки, й закасавши рукави, так наче збирався орудувати ломом чи молотом. Але перед початком Джо ще треба було міцно впертися в стіл лівим ліктем і відставити праву ногу далеко назад, а коли він почав, то кожну риску вниз вів так довго, ніби вона була в шість футів завдовжки, коли ж лінія йшла вгору, його перо аж збризкувало. Чомусь йому уявилося, що чорнильниця стоїть не там, де насправді, і він раз по раз стромляв перо у порожнечу й неначебто цілком був задоволений досягнутим. Вряди-годи його стримувала яка-небудь правописна крутиголовка, але назагал просувався він зовсім непогано, і, підписавши листа й за допомогою обох вказівних пальців перенісши останню ляпку з паперу собі на маківку, підвівся і ще якусь часину з неабияким задоволенням походжав побіля столу, оглядаючи свій витвір з різних боків.
Щоб Джо не переживав, що я надміру балакаю, навіть якби це було мені до снаги, я вирішив про міс Гевішем поцікавитись у нього іншим разом. Коли я на другий день спитав, чи вона вже видужала, він похитав головою.
- Вона що, померла, Джо?
- Та що ти, друзяко,- докірливо мовив Джо, маючи на думці поступово підготувати мене,- це вже було б трохи занадто, просто вона не…
- Нежива, Джо?
- Ось так буде ближче до речі,- сказав Джо.- Вона нежива.
- І довго це тяглося, Джо?
- Після того, як ти занедужав, десь так, щоб сказати правду, з тиждень,- мовив Джо, затявшись про все сповіщати мене конче поступово.
- А ти не чув, що сталося з її майном, Джо, любий?
- Та воно тут така справа, друзяко,- сказав Джо,- що вона нібито майже все відписала міс Естеллі. Але за день-два до нещастя власноруч приписала до духівниці поправку, що заповідав цілих чотири тисячі містерові Метью Покету. Тільки з якої б то притичини, як ти гадаєш, вона заповіла цих цілих чотири тисячі йому? «Виходячи з відгуку Піпа про вищезгаданого Метью». Бідді твердить, що там саме так і написано,- сказав Джо, смаковито повторюючи цю закручену фразу: - «Виходячи з його відгуку про вищезгаданого Метью». Цілих чотири тисячі, Піпе!
Я так ніколи й не довідався, звідки Джо взяв, що ці чотири тисячі саме цілі, а не складені з частинок, але йому, очевидно, здавалося, що сказати так - значить підкреслити солідність цієї суми, отож згадуючи про неї, він щоразу додавав, що тисячі були «цілі».
Розповідь Джо дуже мене врадувала: це ж було єдине моє добре діло, доведене до кінця. Я спитав у Джо про інших її родичів - чи їм щось перепало.
- Міс Сара,- сказав Джо,- ця дістала двадцять п'ять фунтів на рік - купувати пігулки, бо в неї розливається жовч. Міс Джорджіана - ця одержала двадцять фунтів, і все. Місіс… як пак її звуть, друзяко, ту, що мила?
- Яка це мила? - здивувався я.
- Отак і є,- кивнув Джо.- Міс Яка-мила - (я здогадався, що під цим ім'ям він розумів Каміллу) - ця дістала п'ять фунтів на дешеві свічки, щоб могла заспокоїти нерви, коли пробудиться серед ночі.
Точність усіх цих деталей, як на мене, переконливо свідчила про вірогідність інформації Джо.
- А тепер,- сказав Дяко,- оскільки ти ще не надто піддужав, то я тобі, друзяко, лиш одну новинку підкину, і на сьогодні квит. Старий Орлік вклепався на тому, що пограбував людську оселю.
- А чию ж? - поцікавився я.
- Та такого, що кирпу здорово гне, ніде правди діти,- винуватим тоном мовив далі Джо,- хоч усе-таки дім англійця - це його фортеця, а у фортеці вдираються, лише коли війна. І скільки б він не мав гріхів, але із продажу зерна й насіння жив.
- Отже, це Памблечука дім пограбували?
- Саме так, Піпе,- підтвердив Джо,- і забрали весь виторг, і скриньку з грішми, і випили його вино, і підживились його харчем, і по пиці йому надавали, і за носа попотягали, і ще прив'язали його до ліжка й всипали як слід, а щоб не кричав, рот набили насінням однорічних квітів. Але він упізнав Орліка, і тепер той сидить у місцевій в'язниці.
Так-от потроху ми з Джо ставали все більш невимушеними у наших розмовах. Сили до мене повертались повільно, однак я таки одужував, і Джо весь час був поряд, аж мені стало уявлятись, наче я знов перетворився на маленького Піпа.
Бо ніжності Джо я саме тепер потребував, як ніколи, бувши перед ним немов безпорадним дитям. Він сидів і розмовляв зі мною так по-давньому довірливо й просто, і турботливість його була так по-давньому ненав'язлива, що мені часом здавалося,- а може, все моє життя, відколи я покинув нашу стару кухню,- це лише тяжке марення з недавньої лихоманки? Джо вдовольняв усі мої потреби, і тільки для куховарства та прибирання в помешканні знайшов одну дуже порядну жінку на місце попередньої моєї економки, яку він викурив відразу, як приїхав. «Чи ж повіриш, Піпе,- не раз казав він, пояснюючи це своє самовладдя,- вона у мене на очах прочопила дірку в запасній перині, немов у барилі з вином, набрала відро пір'я й уже потягла продавати. Коли б її воля, вона б завтра і твою перину поцупила, і з тобою на додаток, і все вугілля повиносила б у каструлях та мисках, а вино й горілку - у твоїх високих чоботях».
Того дня, коли я зміг би виїхати на прогулянку, ми дожидались так само нетерпляче, як ото колись мого зарахування в підмайстри. І коли цей день настав і під'їхав відкритий екіпаж, Джо закутав мене, взяв на руки, зніс по сходах і вмостив на сидінні, немов я й досі був малою безпорадною істотою, з якою він так щедро ділився багатством свого великого серця.
Джо сів поруч зі мною, і ми поїхали разом далеко за місто, де трава й дерева вже розбуяли літнім зелом, а повітря сповнювали ніжні літні пахощі. Була саме неділя, і я, дивлячись на цю мальовничість навколо, думав, як усе тут виросло й змінилося, як удень і вночі, під сонцем і під зорями розпашіли невибагливі польові квіти і голоси пташок набирали на силі, тоді коли я, бідний, тіпався в жару й маренні, і якби не згадки про те, як я кидався й марив, душевний спокій мій був би цілковитий. Але почувши недільний передзвін і ще раз пройнявшись цим привіллям краси, я зрозумів, наскільки мізерна моя вдячність - що навіть для цього занадто мало у мене сили,- і я схилив голову Джо на плече, як бувало в ті далекі часи, коли він возив мене на ярмарок і враження через край переповнювали мою дитячу душу.
