Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович (библиотека электронных книг .txt) 📗
Я розреготався. Пані Раїна хотіла бути благословенною після того як не вдалосй стати грішною. Доля всіх нечестивців.
— Я забезпечу її цноту. Зостанеться тут наглядати за гетьманським домом. І за Суботовом, — не стримав своєї мстивості.
Але Мотронка не стала захищати пані Раїну. Мовчки горнулася до мене, обвивала мене чарами, геть їй не властивими, аж зродилися в мені ревнощі й підозри, які не знав чим і погамувати. Спробував одсунути її од себе і не міг. Це поступливе молоде тіло було дужче за мене, за мій гнів і мою нехіть.
Солодкий дрож плоті. Груди вилускуються з одягу, як ядро з горіха. Зім’ята ніч, і все зім’яте.
Вдосвіта ми вирушили на Переяслав, і пані Раїна була з нами. Я піддався без намовлянь, без сліз і благань. Шкода говорити!
Зоря була холодна. Ми занурилися в сизий мороз, і його мовчазна несамовитість забавляла мене.
30
Уперше їхав я з Мотроною. Не був то похід військовий, у який козакові жону брати негоже, а простий перехід з одного боку Дніпра на другий, від одного города до другого. Переяслав єднав нас з Мотронкою далеким спогадом, вона верталася в своє дитинство, я — в давню розбентеженість і в неспокій гетьманський.
Поки ми були безсилі й погноблені, не знав нас ніхто, тепер же, коли піднялися в силі, простягалися до нас звідусюди чіпкі руки, линули зажерливі погляди, розгоралися нечисті пристрасті. То що ж ліпше — сила чи безсилля?
До Переяслава вже з’їздилися звідусюди посли, десь там мій осавул Іванець Брюховецький разом з Чарнотою прилаштовували їх так, щоб найзначніші стали на вулиці Шевській, де в Сомковім домі мав стати я, а інші опинилися то далі, то ближче, — в своїм домі вже ми тепер хазяйнували!
Вітали мене сусідні землі, шану приносили звідусюди, з найодлегліших країн наймогутніші володарі, товаришувала мені слава всіх достоїнств і всміхався блиск всілякого щастя. Та немає спокою і на найвищім щаблі щастя, а коли б і був якийсь, то вельми короткочасний, так само, як догідна тиша завжди звістує бурю.
Може, тільки й відпущено мені тої зими безклопітного щастя в оцьому переході через Дніпро, коли поряд Мотронка, і мова спокійна, і чуття незатьмарені. їхала побіч мене всю дорогу верхи, в сани до пані Раїни сідати не хотіла, була нарешті достоту гетьманшею і моїм ангелом — хранителем, а ще — моєю ученицею і сповірницею дум. Не лякався звинувачень у зжіноченості, бо хіба ж не буває так, що й списи деякі під час битви стоять вбиті в землю і не пронизують ворожих грудей. Пісні лунали на поході, сміх і гуки бадьорі, а тоді довго скакали ми в мовчанні, тільки тяжкий тупіт кінський та хмари наляканого зимового птаства над нами, тоді заводив я з Мотронкою мову про гідності, які помагають приборкувати потвори серця, як диких звірів, бо, як казав ще превелебний Вінцент Кадлубек, мужа дільного не тільки сила тілесна здобить, але й несказительність духу.
Мотронка з сміхом допитувалася, чи не натякаю я, мовлячи про несказительність духу, на її дитячі пригоди нецнотливі з переяславськими крамарями, я ж злякано наставляв на неї долоні, мовби відганяючи злих духів минулого, і знов переводив мову на хронікаря з давніх віків, частував свою гетьманшу дикою його латиною, в якій смертельний гріх мови простої й зрозумілої обійдений був старанно й послідовно. Хіба ж то не про мене й про мою жону сказано було: «Дивна вельми в мужеві дільному не тільки нескаламучена терплячість, але також і особлива розторопність, коли він удари завданої кривди не тільки Спокійно зносить, але навіть з вдячністю пробачає, розторопно уневиннює, уважливістю винагороджує і дарами обсипає. Але звідки ж то взялися ті дочки всіляких цнот, той цілий їх оршак, що хоч який обов’язок сповняють, хоч що роблять, все відносять до розторопності? Для прикладу терпеливість, яка є донькою мужності, три честі носить у тім самім міху: честь слабості, честь труда, честь звинувачень або кривд. Побачивши розторопність, питаєш: що ж несеш, дочко? На те вона, гнучись під тягарем: поквапся, матко, зніми тягар із знесиленої, сестра твоя відвага веліла до тебе тягар принести. На що розторопність сказала: знаю моєї сестри солодощі, знаю звиклі дари, велить, аби ми їй служили, о терпеливосте, терпімо разом. Отож потримай хвилю, зроблю, чого жадає.
Суворі брили кладе до печі прагнень, дме, готує, пробує, розкладає на частки і дивним мистецтвом витворює оздоби».
— Чи мені це койче треба розуміти? — злякалася Мотронка. — Для жони таке недостямку.
— Полишмо це мужам струдженим, — охоче погодився я з її нехіттю ламати голову над паном Вінцентом.
Однак надто легка перемога не задовольнила Мотронку.
— Тоді що ж зостається жонам? — поспитала вона.
— Жони або ж провадять благочестиве життя, або зраджують своїх чоловіків.
— Що ж випадає мені?
— Благочестивість, дитино моя, бо ти гетьманша, тебе бачить увесь світ.
— А коли захочу зрадити?
— З ким же? Для цього треба другого гетьмана. А його не буде й по моїй смерті. Тепер ти жінка найближча до історії з усіх сущих на нашій землі.
— Се тяжко, мабуть?
— Побачиш, дитино моя. Ще все побачиш. Колись Одіссей, премудрий і божественний, не захотів дарованого йому Богинею Каліпсо раю, де обіцяно любов, молодість і безсмертя, бо то був рай примусовий і без змоги вийти звідти. В історії ж доводиться жити примусово навіть тоді, коли досягнув найвищих вершин і коли сам до них прагнув. Тяжка безвихідь і хрест вічний. Чи ти думала npo таке?
— Ніколи..
— То й не треба. Хіба що поможи мені втриматися од гніву й пристрасності, бо це вельми тяжко. Маю здоров’я черстве й по таких великих небезпеках і злигоднях, а дух не завжди втримується в спокої. І ніхто не поможе, тільки найближча душа. Твоя душа, Мотронко. Азаж не станеш моєю утіхою і підпорою у всьому, де вже не поможуть і всі мої радники, порадники, відрадники й зарадники?
Вона показала самими очима: стану. Очі були ще сіріші серед снігів, була в них сиза летючість, і душа моя полетіла за ними й крізь них, в світи далекі, ще не знані, не просвітлені навіть моїм тяжким розумом.
Перед Переяславом було достоту як у премудрого Кадлубека з Казимиром Справедливим, коли той в’їздив у Краків. Виїхало Назустріч з невимовною радістю численне військо, звідусюди сипалися громади люду, в Піднесенні кричали й віншували: їхній збавця прибув! Тиснулися до мене люди всілякого віку, віддавали честь усі стани і всі достоїнства, і брами міста, хоч і найміїщішою сторожею узброєні, одразу отвором стали. Всі з глибоким поклоном припадали до ніг, всіх зичення й устремління згідно в єдине сполучалися.
І в самому Переяславі були суцільні вівати, вже не їхав я тепер незнаним сотником по вулиці Шевській і не втішав нещасну шляхетську вдову з малим дитям перед занедбаним будинком, не припадало пилом моє вбрання, й моє лице, і мої вуса, — утрамбований сотнями ніг людських і копит кінських сніг виблискував сріблом і золотом під низьким червоним сонцем, двори встелено килимами і яскравими ряднами, доми прибрано й причепурено, навіть дім пані Раїни якимсь чудом за тиждень відбудовано, настелено нову покрівлю, поставлено новий ганок, навішено нові віконниці, аж Мотронка вхопилася за лице і заплющила очі, а тоді глянула ще на свій дім давній і прошепотіла, що хоче туди з пані Раїною.
— Будеш зі мною, — сказав я твердо. — Пані Раїна має свій дім, ти матимеш свій. Ти — гетьманша.
В домі Сомків, де я мав стати, зустрів мене Іванець мій Брюховецький і молодший брат голубки моєї Ганни — Яким Сомко, вже сотник козацький, чоловік такої неземної краси, що незмога було зрівняти його будь з ким і чим. Я подумав: невже й Ганна була така вродлива? І злякався тої думки, бо Мотрона, яка дивилася то на Якима, то на мене, могла вгадати її. Вірив у Мотрончину доброту, але й не хотів без потреби піддавати ту доброту випробуванню. Тому не без радості почув запевнення Якимове, що одразу й поїде до своєї сотні, а прибув сюди тільки для того, щоб повітати великого гетьмана з гетьманшею і висловити свою радість з того, що обрали його дім для перебування.
