Квентін Дорвард - Скотт Вальтер (книги бесплатно читать без .TXT) 📗
— Можливо, — сказала вона, — графиня Амеліна повірила в удавану чемність де ля Марка?
— Чемність де ля Марка? — обурювався граф. — Ні, я знімаю з нього всяке обвинувачення в цьому. Скоріш можна сподіватися чемності від дикого вепра і з таким самим успіхом укрити тонким шаром позолоти стару заіржавілу залізну шибеницю! Ні, хоч вона й дурна, але не така вже гуска, щоб покохати лисицю, яка спіймала її, та ще в самому лисячому лігві! Але всі ви, жінки, такі, вам аби тільки пишномовні фрази. Ось і тепер: я певен, що моя гарненька кузина аж тремтить з нетерплячки потрапити до своєї тітки, в її блазенське царство, й одружитися з цим кабанячим поріддям.
— Я не тільки не здатна на таке безумство, — заперечила Ізабелла, — а тепер ще дужче бажаю помститися на вбивцях шановного епіскопа, бо це водночас визволило б мою тітку з рук того негідника.
— Нарешті, я чую голос справжньої де Круа! — вигукнув де Кревкер, і про лист більше вже не згадували.
Але, читаючи друзям послання своєї тітки, Ізабелла, слід принагідно зазначити, не вважала за потрібне оголосити повний постскриптум, в якому графиня Амеліна, чисто по-жіночому описуючи своє дозвілля, повідомляла племінницю, що вона вишиває чоловікові чудове сюрко [264] з гербами де Круа і де ля Марка, відокремленими прямою рискою, як це заведено для гербів подружжя. Правда, тепер вона покинула вишивати, бо її Гійом із стратегічних міркувань хоче в наступному бою передати своє спорядження комусь іншому, а сам битиметься у вбранні з орлеанським гербом, з смутою на лівому боці, інакше кажучи, з гербом Дюнуа. Крім того, в листі був ще маленький клаптик паперу, списаний іншою рукою, про зміст якого графиня теж не вважала за потрібне розповісти, бо там були такі слова: «Якщо вам незабаром не сповістить про мене сурма слави, вважайте мене померлим, але не недостойним».
Думка, що її Ізабелла гнала від себе як недоречну й недоладну, заволоділа нею тепер з подвійною силою. Жіночий розум рідко не знайде якоїсь хитрості, й Ізабелла зробила так, що перш ніж військо рушило в похід, невідомий посланець повернув Квентінові Дорварду лист графині Амеліни, на якому було поставлено три хрести біля постскриптуму й дописано такі слова: «Той, хто не злякався герба Дюнуа, коли він прикрашав свого відважного власника, не відступить перед ним і тепер, побачивши його на грудях розбійника і вбивці».
Молодий шотландець тисячу разів вкривав поцілунками й притискав до грудей це дорогоцінне повідомлення: воно скеровувало його на шлях слави й кохання і відкривало таємницю, невідому нікому іншому, таємницю, за допомогою якої він міг упізнати того, чия смерть — і тільки смерть — могла дати життя його надіям. Звичайно, він розсудливо вирішив заховати цю таємницю в глибині своєї душі.
Але Дорвард вважав за краще вчинити зовсім інакше з повідомленням Хайреддіна про вилазку де ля Марка, бо, коли б проти неї своєчасно не вжили заходів, вона могла б згубити все військо обложників, так важко було тоді, коли війна велася безладно, вистояти проти нічної вилазки ворогів. Добре розміркувавши, Квентін вирішив переказати цю новину не інакше, як особисто й неодмінно в присутності обох государів. Він, мабуть, розумів, що небезпечно переказувати таку добре вигадану воєнну хитрість лише самому Людовікові, бо це було б надто сильним випробуванням чесності цього монарха й могло б змусити його не перешкодити цій вилазці, а, навпаки, сприяти їй. Отже, він поклав собі чекати нагоди, щоб відкрити військову таємницю, тільки-но Людовік зустрінеться із Карлом: але, оскільки вони вважали обтяжливим перебувати в товаристві один одного, така нагода навряд чи могла випасти протягом найближчих днів.
Тим часом військо йшло вперед і незабаром досягло льєжського єпіскопату. Тут бургундська армія, або принаймні та частина її, яка складалася з безладних банд грабіжників і дістала від населення назву «шкуродерів», справді довела своїм ставленням до мешканців, діючи під приводом помсти за смерть епіскопа, що цілком заслужила на таку почесну назву. Така поведінка війська дуже зашкодила справі герцога Карла: мирні селяни, які, певно, і не мали наміру втручатися в цю війну, змушені були взятися до зброї для власної безпеки. Вони дуже затримували пересування війська, нападаючи на окремі загони, і, відступаючи перед головним корпусом, дійшли до Льєжа, де приєдналися до повсталих городян, збільшивши цим лави захисників міста. Навпаки, нечисленне французьке військо, що складалося з добірних воїнів, увесь час з наказу короля додержувало найсуворішої дисципліни. Такий разючий контраст збільшував підозри Карла, повз увагу якого не пройшло те, що військо Людовіка поводиться так, немовби французи — друзі льєжців, а не спільники бургундців.
Зрештою, не зустрівши дорогою серйозних перешкод, союзницька армія досягла родючої долини Маасу, що простяглася навколо великого й залюдненого міста Льєжа. Тут союзники впевнилися, що Шонвальдський замок зруйновано дотла, і довідалися, що Гійом де ля Марк, якому не можна було відмовити в знанні військової справи, зосередив у місті всі свої сили й уникатиме сутичок із французькою та бургундською кіннотою в чистому полі. Незабаром бургундцям довелося на власному досвіді пересвідчитися, яка небезпечна облога великого й багатолюдного, хоч і не захищеного природою міста, коли мешканці його відважно обороняються.
Частина бургундського авангарду, угледівши великі проломини в мурах міста, гадала, що здобути його зовсім легко, і вдерлася до одного з передмість з криками: «Хай живе Бургундія! Хай живе Бургундія! Бийте, бийте! Все тепер тут наше! Пам'ятатимете Людовіка де Бурбона!» Але коли солдати безладно вихлюпнулись на вузькі вулички й почасти розсипалися по них, шукаючи здобичі, з міста несподівано вийшов великий загін громадян, люто напав на них і перерізав багатьох. Де ля Марк скористався навіть проломинами в мурах, які дали оборонцям змогу з різних боків та різними шляхами пройти до передмістя, де зчинилася різанина, напасти на обложників водночас і з фронту, з флангів, і з тилу. Приголомшені запеклою, несподіваною й навальною відсіччю, бургундці насилу оборонялися. А коли споночіло, стало ясно, що їх поразка неминуча.
Коли звістка про це дійшла до герцога Карла, він страшенно розлютився, і лють його зовсім не вгамувалася, хоч Людовік запропонував послати до передмістя на поміч бургундському авангардові французьких солдатів. Відмовившися без зайвих слів від цієї пропозиції, Карл вирішив сам іти на чолі своєї гвардії на визвіл тих, хто так необережно вдерся до передмістя. Але д'Емберкурові й Кревкеру пощастило умовити його доручити виконати цю справу їм; вони вирушили на поле бою з двох протилежних боків у повному порядку й забезпечили собі взаємну підтримку. Цим двом славнозвісним полководцям вдалося відбити напад льєжців і визволити з скрути авангард, який, крім полонених, утратив не менше ніж вісімсот чоловік, і серед них близько сотні латників. А втім, полонених, як виявилося, було не так уже багато: д'Емберкур визволив більшість із них і продовжував утримувати захоплене передмістя, де він одразу розставив пости проти міста, від якого передмістя відокремлювалося вільним простором, трохи похилою без будь-яких будов прогалиною в п'ятсот чи шістсот туазів завширшки для кращої оборони. Грунт тут був кам'янистий, і через те перед містом уіе було рова, а ворота виходили просто на площу. Близько від них у мурах зяяли великі проломини, пробиті під час Сен-Тронського бою за наказом герцога Карла. Тепер їх тільки нашвидкуруч забарикадували деревинами. І ворота і проломини були дуже зручні для вилазок, тому д'Емберкур звелів поставити на всякий випадок по дві кулеврини [265] проти тих і тих, а потім повернувся до бургундського війська, серед якого панувало велике безладдя.
Річ у тому, що головний корпус і ар'єргард численної армії герцога продовжували посуватися вперед, і, коли розбитий і відкинутий авангард почав відступати, обидві частини війська зіткнулися, через що в їхніх лавах сталося велике замішання, неминуче під час військових дій. Відсутність д'Емберкура, який виконував при армії обов'язки генерал-квартирмейстера, викликала ще більше безладдя. Крім того, на завершення всіх бід, запала ніч, чорна, як вовча паща, і полив невпинний дощ, а місце, на якому мало розташуватися табором військо обложників, було багнисте і геть усе перетяте каналами. Важко собі уявити, який хаос панував у бургундських частинах, де начальники не могли знайти своїх солдатів, а солдати марно шукали своїх командирів і прапори. Кожен, від найзнатнішого рицаря до простого воїна, шукав собі притулку де тільки міг; поранені та виснажені солдати, що билися у бою, даремно благали про допомогу, а ті, що йшли в ар'єргарді, не знаючи про поразку, поспішали вперед, щоб устигнути взяти участь у пограбуванні міста, вважаючи це привілеєм всіх військових.
264
Сюрко — сорочка, яку одягали поверх кольчуги або панцира.
265
Кулеврина — найстаровинніший вид вогнепальної зброї, пищаль. Гармата з дуже довгим і вузьким дулом, яку вживали, починаючи від XIV ст. За часів Людовіка XI артилерія вже грала значну роль у військовій тактиці.