Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович (книги полностью .TXT) 📗
Зате в маленьких житейських подіях Явтушок міг би бути зарахованим до видатних людей. Це проявилось іще в часи лікнепу. За три вечори Явтушок навчився читати, на шостий вечір він уже вільно писав друкованими, на другому тижні писав писаними, а через місяць уже сам вів групу найтупіших до науки лікнепівців, серед яких була і Пріся, що так і не змогла здолати хитромудрість словотвору із складів. А що Явтушок пізніше не вибився у великі люди, то вже зовсім не його вина, то слід відносити до недоліків самої системи висування людей, в якій перевагу надавалось не таким складним та суперечливим істотам, як Явтушок, через неможливість визначити бодай приблизно, де така істота може опинитися на випадок тих чи тих соціальних ускладнень чи класових загострень. Адже «обезземелення» не лише позитивно впливало на людину, але й викликало у ній такі несподівані зміни, яких не могла в деталях передбачити жодна світова філософія.
Явтушок був одним з таких, усуспільнена земля спершу викликала в ньому почуття великої людської туги по ній, далі — байдужість, а пізніше у Явтушка появилось до землі почуття зневаги, а може, навіть і ворожнечі. Тим–то він і намагався одійти від неї, охоче сам про це висловлювався, а згодом, добровільно застрахувавши своє життя, несподівано для себе й для вавилонян вибився у страхові агенти на вавилонському кущі.
До Явтушка цей пост обіймав якийсь глинський ледащо, поважний на вигляд вусань, який навідувався сюди вряди–годи на велосипеді і з тим вирушав додому, не застрахувавши за весь час ні одної живої душі, крім Явтушка. «Від чого їх страхувати? — скаржився він Явтушку, передаючи справи «агентства» по акту. — Чуми нема, сибірки нема, градобої хоч і є, то в свинячий голос, так що робота тут буде у вас, товаришу Голий, не бий лежачого, якби мені бодай наполовину ближче додому, то я б кращого місця і не бажав. Як написано у Псалтирі — «праздне місце». Роботуна (таке його прізвище) поставили у Глинську начальником ярмарку («Горе тому ярмарку», — подумав Явтушок), а Явтушок почав службу з наведення в конторці належного вигляду. Заслав сюди Прісю, щоб побілила стіни, вимила підлогу, вікно. Потім обклеїв стіни різними закликами про вигоди страхування (цілий рулон їх Роботун навіть не спромігся розгорнути, так і стояли у куточку, перев'язані шпагатом). Наступного ж дня Явтушок став до виконання службових обов'язків страхового агента, відповідно одягшись для того найсумлінніше, з самого ранку засівши за столик, в шухлядах якого зберігалась історія бездіяльності попереднього страхового агента (різні бланки і форми, у які Явтушок мав вдихнути хоч якісь ознаки життя). У перші дні вражало його буквально все, і насамперед плакати, що обіймали його з трьох боків. І вже зовсім відкидало Явтушка від донинішнього способу життя усвідомлення того, що він сидить за державним столом, прийнятим від Роботуна по акту, а до стола того прикріплено бляшку, на якій викарбувано інвентарний номер — 2707. По тому Явтушок збагнув, що таких службовців, як він, у Держстрасі не так–то й багато — 2707. Отже, нарешті й він щось важить…
Перші дні Явтушок вирішив працювати без обідніх перерв, аби вже бодай тим засвідчити свою відданість справі. Обіди з двох страв йому приносив сюди щоразу один з його синів. Вже по самих обідах Явтушок не міг не помітити, що в очах Прісі як особа він піднявся височенько, обіди для нього готувалися набагато старанніше, ніж досі, але клятий Вавилон, за винятком хіба що Савки Чибіса, ніби й не помічав великого Явтушкового злету, і за всі дні жоден вавилонянин не завдав собі клопоту бодай зазирнути до страхової кімнати й помилуватись на нового агента 2707. Керівник райстраху Швабський також не появлявся, і Явтушок з кожним днем дедалі гостріше відчував непотрібність своєї контори, а отже, і себе самого у ній. Як на теє, ні градобою, ані якого іншого стихійного лиха за цей час не сталося, і Явтушок через те не мав навіть приводу нагадати про себе Ткачуку, який застрахував горох (ця культура дуже боїться градобою) та цукрові буряки іще за Роботуна. Нічого такого не сталося за цей час і в сусідніх колгоспах, ті своєчасно сплатили страховку безпосередньо в Глинськ, забувши про існування контори, очоленої Явтушком. Але від того діяльний Явтушків геній не вгасав анітрохи, й, на відміну від свого попередника, він вирішив зрушити з мертвої точки індивідуальне страхування. Першим було обрано самого товариша Ткачука, вавилонського голову, який і справді дихав на ладан.
Вавилонянам все здавалось, що він ось–ось помре, але він жив, і його худорляві хлопчики також не вмирали. Кажуть, ніби він пив собаче сало від сухот і синків своїх також напував тими ліками. Одненький не міг пити, помер минулої весни, як тільки зацвів чебрець на лужині. Але іще трійко є. То в них від матері. Вона померла іще в Єлисаветграді, звідкіля вони прибули до Глинська. Дружина нагородила Ткачука сухотами. І ось Явтушок заполіг скористатися з цього, після деякої агітації таки застрахував його життя. За Ткачуком порівняно легко піддався Лук'ян Соколюк — як–не–як голова сільради мав сприяти агентові, але далі індивідуальне страхування посувалося з неабиякими труднощами і, як правило, закінчувалось поразкою Явтушка, який, через оте каверзне: «Досить того, що ти себе самого заштрахував!» — змушений був застрахувати ще і Прісине життя. Окрім декого з активу, Явтушку вдалося застрахувати ще кількох рядових вавилонян: Горпинича — доглядача бугаїв, один з яких бився; сторожа баштана, який міг постраждати від викрадачів кавунів; кількох конюхів, що їм самим доводилося обслуговувати січкарню, і жоден не був гарантований від того, щоб не залишитись без руки; іще двох чи трьох трактористів з бригади Даринки Соколюк. Сама ж Даринка страхуватися категорично відмовилась, не інакше як з ненависті до агента. Серед тих, кого Явтушок не зміг переконати в доцільності застрахувати життя, був і Фабіян, який завітав якось до агентства помилуватися на Явтушка в новій ролі. Мова зайшла про цапа, його Фабіян погоджувався застрахувати, та й сам Явтушок не проти того, але в переліку об'єктів, що підлягають страхуванню, такого об'єкта — цапа — Явтушок не виявив. На превеликий жаль, звичайно, бо саме з цапа Явтушок і хотів почати страхування тварин у приватному користуванні. Агент і філософ так і розійшлися б, якби Явтушок не згадав про благеньку Фабіянову хату на Татарських валах, одну чи не з найдавніших халупин Вавилона.
— Ось що ми застрахуємо для початку, — зрадів Явтушок. — Застрахуємо, Фабіяне, вашу хату.
— Хату? А навіщо? Яка в тому потреба? Вже сто п'ятдесят років стоїть, іще стільки простоїть без штраховки. Вона в мене з мореного дуба (хата була глиняна), на вид непоказна, але ні вогонь її не бере, ні час. Як залізна.
— Ганьба, щоб великий вавилонський філософ жив у такій халупі. Разом з цапом, без комори, без світлиці, без вікон справжніх на шість шибок. Ви ж, Фабіяне, і світу з неї не бачите.
— Прицьке бачу. І весь суходіл перед Прицьким. А якого іще мені світу? Вітряки завмерли, і дивитись на них сумно. Бачу, як іде череда в степ і як повертає додому. Дуже мені зручна моя хата, я б її і на ваш «палац» не проміняв, Явтуше.
— У мене теж чорті–що, ото й тільки, що ґанка прибудував, та свою хату застрахувати не можу через те, що я тут, а вашу хоч зараз. Ось беріть бланк, — дістав з шухляди аркуш, поклав перед Фабіяном, подав ручку, а до неї і чорнильницю–невиливайку (приніс із дому), — заповнюйте, хочете — на дві, а хочете — на три тисячі, зробіть мінімальний внесок, копійки там якісь для початку, а далі я вже про вашу хату сам подумаю. — Він підійшов до Фабіяна, нагнувся до вузлуватого вуха в білих чагарниках: — Через якийсь місяць–другий спалимо її ненароком…
Фабіян перечитав друкований текст бланка з пропусками для заповнення, взяв ручку, але перш ніж умокнути перо, почухав потилицю:
— Чому саме ви обрали мою хату?
— Хе! Що користі, коли я застрахую хату якогось Тимка Швайки чи Хомки Лисого? Невідомі, маленькі люди. Грошей казенних шкода для таких. Ніякого ефекту. А ось ви — величина, мудрість, знаменитість, можна сказати. Коли я виплачу вам страховку — тут відразу черги стоятимуть, як за молоком до молочарні.
