Великі сподівання - Диккенс Чарльз (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно TXT) 📗

- Я не менш вашого певний у цьому, Вемміку, і я глибоко вам вдячний за вашу дружбу й сприяння.

- Що ж, спасибі, щире спасибі на доброму слові. Кепська вийшла історія,- сказав Веммік, чухаючи потилицю,- і можете мені повірити, що я вже давно не почував себе так незручно. У мене все не сходить з думки, що пропало знічев'я так багато рухомого майна. Просто жах!

- А у мене, Вемміку, все не сходить з думки бідолашний власник цього майна.

- Та звісно, що там говорити,- погодився Веммік.- Це природна річ, що ви йому співчуваєте, я б і сам не пошкодував п'ять фунтів стерлінгів, щоб витягти його з біди. Але я дивлюсь на справу так: якщо вже покійний Компесон загодя пронюхав про його повернення й доніс на нього, навряд чи вдалося б його урятувати. А от рухоме майно, безперечно, врятувати можна було. У цьому й полягає різниця між майном та його власником, ви розумієте?

Я запросив Вемміка зайти до мене й випити чарку грогу, перше ніж вирушати до Волворту. Він прийняв запросини. Попиваючи цей скромний почастунок, він раптом ні сіло ні впало сказав трохи зніяковілим тоном:

- Як вам це видасться, містере Піп, якщо я у понеділок візьму собі вихідний?

- Що ж, ви, мабуть, уже цілий рік такого собі не дозволяли.

- Точніше скажіть - уже цілий десяток років,- поправив мене Веммік.- Атож. Я збираюся взяти собі вихідний. Навіть більше: я збираюся піти прогулятись. І навіть більше: я хочу й вас попросити прогулятися зі мною.

Я вже почав вибачатись,- мовляв, який з мене тепер товариш для прогулянок,- але Веммік не дав мені висловитись.

- Я знаю, що поглинає ваш час,- сказав він,- і знаю, в якому ви настрої, містере Піп. Але якби ви змогли виявити мені таку послугу, я був би вам вдячний. Прогулянка ця недовга, і до того ж рання. Забере вона у вас часу - разом зі сніданком - десь так від восьмої до дванадцятої. Невже ви не зможете приділити мені цю часину?

Він так багато зробив для мене, відколи ми познайомились, що я не міг відмовити йому в такій малості. Я сказав, що зможу, навіть неодмінно, і він так зрадів моїй згоді, аж я сам врадувався. Ми домовилися, що я завітаю до Замку в понеділок о пів на дев'яту, і на цьому розлучилися.

Точно о домовленій годині у понеділок уранці я подзвонив біля хвіртки Замку. Впустив мене сам Веммік, причому виглядав він ще охайніше, і капелюх на ньому виглядав ще чепурніше, ніж звичайно. На столі вже стояли дві склянки рому з молоком та печиво. Старий, певне, встав разом з першими півнями, бо, глянувши у прочинені двері спаленьки, я помітив, що ліжко його порожнє.

Коли ми, підживившись ромом з молоком та печивом, налаштувались до таємничого моціону, мене непомалу здивувало, що Веммік при виході взяв на плече вудочку.

- Хіба ми збираємось рибу ловити? - поцікавився я.

- Ні,- відказав Веммік,- просто я люблю прогулюватися з вудочкою.

Мені це здалося трохи чудним, однак я нічого не зауважив, і ми вийшли. Рушили ми в напрямку Кембер-вельського лугу, і коли вже підходили туди, Веммік раптом вигукнув:

- Ти ба! Тут і церква є!

В цьому нічого не було дивного, але знов мені довелося здивуватись, коли він заявив, немов осяяний блискучою ідеєю:

- А зайдім-но до неї, чи що?

Веммік залишив вудочку на паперті, і ми зайшли до церкви й розглянулися. Потім він видобув з кишені піджака щось, загорнуте в папір.

- Ти ба! - сказав він.- Тут і пара рукавичок! Ану-но одягнім їх, чи що?

Оскільки рукавички були білі й лайкові, а отвір поштової скриньки розширився до своїх крайніх меж, в мені зародилися сильні підозри. Вони переросли у впевненість, коли я вгледів, що у бічні двері ввійшов Старий, супроводячи якусь леді.

- Ти ба! - сказав Веммік.- Тут і міс Скіффінс! Ану-но зіграймо весілля, чи що?

Ця цнотлива панна була у звичайній своїй одежі, як не лічити того, що зелені лайкові рукавички вона саме цю мить заходилася міняти на білі. Старий теж готувався принести таку саму жертву на вівтар Гіменея. [25] Але ця процедура для джентльмена похилого віку виявилась досить обтяжливою, і Веммікові довелося прихилити батька спиною до колони, а самому, зайшовши ззаду, потягти рукавички на себе, тоді як я підтримував Старого за пояс, щоб він виявив належний опір без шкоди для власного життя. Завдяки цьому вигадливому маневрові рукавички одяглись якнайкраще.

Потім показалися псаломник і священик, і нас вишикували належним чином на підході до фатального поруччя. Згідно зі своїм планом робити все мовби ненароком, Веммік, як я почув перед самим початком вінчання, дістав щось з кишені жилета й сказав:

- Ти ба! Тут і обручка!

Я виступав у ролі боярина або дружки нареченого, а маленька кульгава церковна служничка в якомусь наче дитячому капелюшку вдавала щиру приятельку міс Скіффінс. Відповідальний обов'язок весільного батька ліг на Старого, котрий у ході виконання цієї ролі несамохіть поставив священика у дуже незручне становище. Трапилось це так. Коли священик прорік: «Хто віддає сю дівицю в жони сьому чоловікові?», старий джентльмен, ані гадки не маючи, на якому етапі перебуває шлюбна процедура, стояв собі й умиротворено споглядав десять заповідей на стіні. Священикові довелось удруге проректи: «Хто віддає сю дівицю в жони сьому чоловікові?» А що Старий і далі перебував у доброчестивому невіданні, наречений прокричав йому гучним по-домашньому голосом: «Ну, Старий мій, ти ж знаєш - хто віддає?» На що той, перше ніж заявити, що це він віддає, жваво озвався: «Гаразд, Джоне, гаразд, хлопче!» Після цих слів священик витримав таку лиховісну паузу, аж я вже засумнівався, чи взагалі нам пощастить цього дня завершити весілля.

Проте таки пронесло, і, коли ми виходили з церкви, Веммік підняв покришку з купелю, вкинув туди свої білі рукавички й поклав покришку на місце. Місіс Веммік, більш завбачлива щодо майбутнього, свої білі рукавички сховала в кишеню, перше ніж знов одягти зелені.

- А тепер, містере Піп,- сказав Веммік, урочисто завдаючи вудочку собі на плече при виході з церкви,- дозвольте вас спитати: чи хто ж би подумав, що ми оце тільки-но з весілля?

Сніданок було замовлено в симпатичненькому ресторанчику за якусь милю від лугу; був тут і більярд на той випадок, якби ми забажали розвіятись після поважної церемонії. Я з приємністю завважив, що тепер місіс Веммік уже не змотувала назад Веммікову руку, коли та обвивала її стан, а примостилась на стільці з високою спинкою, наче віолончель у футлярі, і сприймала прояви ніжності, як цей мелодійний інструмент сприймав би доторк смичка.

Сніданок був пречудовий, і щоразу, коли хтось відмовлявся від якоїсь страви, Веммік приказував: «За все заплачено наперед, тож-бо споживайте, не соромтесь!» Я випив за здоров'я молодят, за здоров'я Старого, за добробут Замку, а на прощання поцілував молоду - коротше, всіляко силкувався підтримати добрий настрій у компанії.

Веммік провів мене до порога, і я ще раз потис йому руку й побажав щастя.

- Дякую вам,- відказав він, потираючи руки.- А курей розводити вона така майстриня, що й не уявляєте. Ось покуштуєте при нагоді яєчок - самі скажете.- І коли я вже відходив, гукнув мене і додав тихенько: - Ясна річ, містере Піп, що все це чисто волвортські міркування.

- Я розумію. На Літл-Брітен їх не треба згадувати,- сказав я.

Веммік кивнув.

- Після того, як ви там були промовились, краще містерові Джеггерсу й зовсім про них не знати. А то він ще подумає, що у мене мозок розквасився абощо.

Розділ 56

Протягом усього місяця - аж до настання судової сесії - він тяжко хворів. У нього було зламано два ребра, вони зачепили одну легеню, і дихалось йому з кожним днем усе важче й болючіше. Через це він говорив ледве чутно, а більше взагалі мовчав. Але слухав мене він дуже охоче, і тепер перший мій обов'язок був говорити й читати йому те, що, як я вважав, було найпотрібніше в його нинішньому становищі.