Будденброки - Манн Томас (читать хорошую книгу txt) 📗

Атож, недавно у винагороду за чергові відвідини пана Брехта Ганно вперше в житті повели до театру, до міського театру, де він сидів у ложі першого ярусу поряд з матір’ю і, затамувавши віддих, слухав музику «Фіделіо» й стежив за тим, що відбувалось на сцені. Відтоді йому снилися тільки оперні сцени, його так захопив театр, що він майже не міг спати. І з невимовною заздрістю дивився він при зустрічі на людей, що, як і його дядько Христіан, мали славу театралів. На консула Дельмана, маклера Гоша… Мати змогу майже щовечора бувати в театрі — чи хто годен витримати таке щастя? Якби йому хоч раз на тиждень глянути перед початком вистави на залу, послухати, як настроюють інструменти, подивитись на спущену завісу! Бо ж він любив у театрі все: запах газу, крісла, музикантів, завісу…

Чи його ляльковий театр буде великий? Великий і широкий? Яка в ньому завіса? Треба якомога швидше зробити в ній дірочку, бо в міському театрі на завісі також було вічко… Чи бабуся або мамзель Зеверін — бо де вже бабусі самій з усім упоратись — дістали декорації для «Фіделіо»? Він завтра з самого ранку десь зачиниться і дасть виставу… І йому вже вчувалось, як його ляльки співають, бо театр у нього якнайтісніше був пов’язаний з музикою… «Радуйся, Єрусалиме!» — закінчили хлопчики, і їхні голоси, що досі кожен виводив своє, як у фузі, в останньому такті радісно й спокійно злилися докупи. Відлунав дзвінкий акорд, і в ротонді та кімнаті з краєвидами залягла глибока тиша. Під її враженням усі мимоволі похилили голови, тільки директор Вайншенк зухвало й невимушено водив очима навколо та пані Перманедер не витримала і сухо кашлянула. Та ось пані Елізабет поволі рушила до столу й сіла посеред своєї родини на канапу, що тепер стояла не окремо, як колись, а біля столу. Вона поправила лампу й присунула до себе грубезну біблію з золотими берегами, уже збляклими від часу. Тоді начепила на ніс окуляри, відщепнула шкіряні клямри, якими закривалася ця велика книга, розгорнула її на закладеному місці, так що всім стало видно цупкі пожовклі аркуші з незвичайно великими літерами, ковтнула підсолодженої води й почала читати розділ про різдво.

Вона читала відомі всім слова, поволі, просто, але промовисто. Її голос лунав серед побожної тиші чисто, зворушено й радісно… «І на землі мир, у людях добра воля!» — закінчила вона. Тільки-но пані Елізабет замовкла, як з ротонди озвався хор у три голоси: «Тиха ніч, свята ніч», і вся родина в кімнаті з краєвидами приєдналася до нього. Але співали вони досить обережно, бо більшість їх не мали слуху, і подеколи з хору несподівано вирізнявся зовсім не той тон… Але це не зменшувало враження від коляски. Пані Перманедер співала тремтячими губами, бо найдужче й найболючіше колядка зворушує тих, у кого лишилось позаду багато життєвих бур і хто тепер, в урочисту хвилину душевного миру й злагоди вертається до них думкою… Мадам Кетельсен тихо й гірко плакала, хоч майже не чула співу.

Потім пані Елізабет підвелася, взяла за руки свого онука Йоганна та правнучку Елізабет і рушила до дверей. За нею подалися старші члени родини, тоді молодші, а в ротонді до них приєдналися всі слуги і жебраки. Вони йшли, співаючи «О ялинко!», і дядько Христіан попереду смішив дітей, закидаючи ноги високо, мов дерев’яна лялька, і співаючи замість «О ялинко!» — «О малинко!». І так, мружачись від яскравого світла, радісно усміхаючись, вони вступили крізь високі бокові двері просто в царство небесне.

Уся зала, сповнена запаху підпалених ялинових гілок, залита світлом, сяяла й блищала, а блакить шпалер з білими статуями богів робила цю простору кімнату ще яснішою. В глибині її, між вікнами, запнутими темно-червоними завісами, стояла величезна ялинка, здіймаючись майже до стелі, вся в срібних блискітках і білих лілеях, з осяйним ангелом на вершку і вертепом коло підніжжя. Свічки на ній серед цього моря світла мерехтіли, мов далекі зорі. Бо на довгому, застеленому білою скатертю столі з подарунками, що сягав від вікон майже до дверей, також стояв ряд невеличких ялинок, обвішаних конфетті і втиканих запаленими свічечками. Крім того, світилися газові ріжки на стінах і грубі свічки в позолочених канделябрах у всіх чотирьох кутках зали. Коло дверей стояли менші столики, теж накриті білими скатертинами і прикрашені ялинками з яскравими свічечками. Там були розкладені подарунки для слуг і для вбогих.

Засліплені тією зливою світла, майже не впізнаючи добре знайомої їм зали, всі, співаючи, обійшли її навколо, продефілювали перед вертепом, де восковий Ісус-дитя немов благословляв їх піднятою рукою, нарешті замовкли і, тим часом побачивши свої подарунки, спинилися кожне коло призначеного йому місця.

Ганно був ніби вві сні. Щойно зайшовши, він гарячково забігав очима по залі й помітив театр… театр, який серед інших речей на столі здавався таким великим і широким, що перевершив усі його сподіванки. Але місце Ганно змінилося, було вже не там, де торік, а навпроти, і він, геть спантеличений, навіть засумнівався, чи той чудесний театр справді призначений йому. До того ж на підлозі біля театру стояло щось велике й незрозуміле, чого не було в картці побажань, ніби якась шафка… Невже й це для нього?

— Ходи сюди, дитино моя, і поглянь, — сказала бабуся й відчинила віко. — Я знаю, що ти любиш грати хорали… Пан Пфюль навчить тебе, як з нею обходитись… Тут треба весь час натискати… коли легенько, а коли дужче… І не відривати рук, тільки отак peu a peu [70] перебирати пальцями…

То була фісгармонія, маленька, прегарна фісгармонія, полакована в брунатний колір, з металевими ручками обабіч, барвистими педалями і гарненьким вертким стільчиком. Ганно взяв акорд… Озвався ніжний голос органів, і всі відірвали очі від своїх подарунків… Ганно обняв бабусю, вона лагідно пригорнула його до себе, та зразу ж відпустила — треба було приймати подяку й від інших.

Ганно вернувся до театру. Фісгармонія — диво з див, але поки що він не мав часу її випробовувати. То був надмір щастя, коли ти невдячний до окремих подарунків, тільки похапцем торкаєшся їх, щоб найперше оглянути цілість… О, тут є й суфлерська будка! Будка у вигляді мушлі, а за нею велично підноситься вгору широка червоно-золота завіса. На сцені встановлено декорації останньої дії «Фіделіо». Бідолашні в’язні підносять руки. Дон Пісарро з величезними буфами на рукавах стоїть у загрозливій позі. З глибини сцени, весь у чорному оксамиті, швидким кроком наближається міністр, щоб скасувати вирок. Усе, як у міському театрі, навіть ще краще! Ганно вчувся радісний хор фіналу, і він сів до фісгармонії, щоб заграти уривочок, який він запам’ятав… Але відразу ж підвівся і простягнув руку по книжку, вимріяну книжку грецької міфології, в червоній палітурці з золотим зображенням Афіни Паллади. Потім покуштував цукерок, марципанів і медяників із своєї тарілки, задивився на менші подарунки — письмове приладдя, зошити — і на мить забув про все інше, захопившись пером з малесенькою скляною кулькою, крізь яку, коли наблизити її до ока, видно було розлогий швейцарський краєвид…

Мамзель Зеверін з покоївкою почали розносити чай і тістечка. Вмочаючи тістечко в чай, Ганно знайшов нарешті час, щоб роззирнутися по залі. Одні гості стояли коло столу, інші ходили по кімнаті, перемовлялися, сміялися, показували свої подарунки й захоплювалися чужими. Там були речі з найрозмаїтішого матеріалу — з порцеляни, нікелю, срібла, із золота й дерева, з шовку й вовни. Великі медяники, симетрично викладені мигдалем і цукатами, лежали на столі довгою низкою впереміж з марципановими булками, такими свіжими, що вони аж волого полискували всередині. Подарунки, які виготовила пані Перманедер, — торбинка для голок і ниток, серветка під вазони, подушечка під ноги, — були оздоблені великими атласними бантами.

Час від часу хтось підходив до малого Ганно, клав руку на його матроський комір і оглядав його подарунки з тим глузливо-перебільшеним захопленням, яке звичайно виявляють дорослі, дивлячись на дитячі скарби. Тільки дядькові Христіанові чужа була зарозумілість дорослих, і коли він, з діамантовим перснем на пальці, подарунком від матері, підійшов до Ганно, то зрадів ляльковому театрові не менше за небожа.