Мотря - Лепкий Богдан (читать книги без регистрации TXT) 📗
— Так воно, так, — зітхаючи, казали. Аж Апостол підступив до Мазепи і нараз голосом грімким і рішучим сказав:
— Двигни цей камінь, двигни!
Степовим вітром повіяло по хаті. Пригадався київський пир для Петра, і його від'їзд, і степовий дід. І Мазепина присяга.
— Двигни цей камінь, двигни, — повторили старшини. — Він важкий, може, вб'є тебе, мене, йсто і нас, та час мине, настане час, що він розлетиться у дроби. Під тим каменем хроби, зігниєм від хороби, спаси ти нас. Двигни цей камінь, поки час.
Гетьман пригадав собі цей незабутній мент, побачив перед собою дивного діда, його високу стать, орлині очі, незгоєну рану на груді.
— Немає каміння такого, — сказав, — котрого я не пробував двигнути, щоб визволити волю. Прошу вас, здайтеся на мене. Не забігайте вперед і не нагліть мене. Вірте
розумові моєму. Знаю, що роблю, довірливості вашої потребую.
Войнаровський з Орликом стояли біля вікна. Слухали й дивилися на алею, яка вела в двір. Як найближчі гетьманові люди і найкраще знаючі його вдачу, розуміли, що старшини даром пробують добути з нього те, що він виключно для себе ховає. Тому-то й відійшли набік.
— Кочубеєві знаки! — шепнув нараз Орлик.
— Василь Леонтійович їде!
— А може, Любов Федорівна?
— Може, обоє разом?
— Ось і комедія готова.
Войнаровський доложив гетьманові про приїзд. Гетьман сподівався, що Кочубеєві сани заїдуть за подвір'я, куди звичайно заїздив Кочубей, бо він до гетьмана на годинку не прибував. Тому туди і пішов йому назустріч.
Тим часом сани спинилися перед ґанком, вилізла Любов
Федорівна, скинула в передній свою верхню шубу й увійшла до світлиці.
— Христос рождається! — сказала, гордим поглядом обкидаючи зібраних.
— Славім його, — відповіли старшини.
— На старшинську раду попала? — спитала Любов Федорівна.
Її заспокоїли, що старшинської ради нині нема.
— То дуже жаль, бо в мене до неї діло є. Приходжу жалуватися на сором, якого нам завдали, на обезчещення нашої чесної хати, на пірвання доньки!
Сказавши це, визиваючо глянула кругом: «Но! і що зробите мені? Не боюся ні вас, ні вашого гетьмана!» — говорила очима.
Її слова впали поміж старшин, як бомба. Що собі тая жінка гадає? Вона ж обижає не тільки гетьмана, але й їх. Це ж нечуване, щоб жінка впадала на старшинську раду з жалобою на гетьмана.
Прилетів до неї Орлик.
— Ваша милість забувають про тую шану, яка належиться гетьманському дворові.
— Хто хоче, щоб його шанували, хай перше шанує сам себе.
— Числіться зі словами! — почав, зриваючись з місця, Кожухівський.
— Ого! А це відколи в нас на Україні такі політичні панове завелися? Не забувайте, що я жінка, дружина товариша, і числіться теж зі словами!
— Гетьмана нашого навіть жінці генерального судді обижати не дозволимо!
— А відколи ж воно обидно доходити свого права й справедливості? Невже ж Кочубеїв вільно обижати безкарно?
Апостол став між Кожухівським і Кочубеїхою.
— Ваша милість, моя зацна сваха, непотрібно бентежаться. Та тут не трибунал. — Взяв її за руку й повів уверх салі, де стояла з високою спинкою канапа. Попросив сідати, а сам, стоячи біля неї, вговорював її, щоб не перетягала струни. Який уважний гетьман, і до жінок ввічливий, але ж і йому не вільно давати себе безкарно обижати, бо він гетьман…
Про вовка промовка, а вовк тут. Відчинилися одні, другі двері, і ввійшов гетьман.
Побачивши Любов Федорівну, здивувався дивом великим, але, як чоловік вельми у світі бувалий і до форм товаристських змалку звичний, затаїв у собі це здивування і привітав гостю, немовто між ними нічого зроду не бувало.
Присунув фотель і сів напроти неї.
Апостол подався на салю. Старшини не хотіли бути свідками немилої розмови. Зразу стали гамірно балакати з собою, а потім незамітно гуртами висувалися до сусідніх кімнат.
Любов Федорівна, поправляючи складки свого, суто золотом перетиканого жупана, почала:
— А я, отеє, приїхала по Мотрю.
— Як то по Мотрю?
— А так, що хочу забрати її з собою. Доньці, поки вона не віддасться, найкраще в батька й мами.
— Це залежить від батька й мами, — відповів спокійно гетьман.
— А може, й від доньки?
— Діти бувають такі, якими їх виховують батьки.
— Не будемо перечитися, — заявила Любов Федорівна, — хочу, щоб Мотря їхала зі мною.
В очах гетьмана спалахнув вогонь. Але він зараз погасив його. Всміхаючися злегка і обертаючи ісмарагдовий перстень на пальці, відповів:
— Нема такого чоловіка на світі, щоб йому все діялося так, як він схоче. — Любов Федорівна нервово кинула собою на канапі, гетьман і собі поправився на фотелю. — Невигідно вам сидіти? — спитав.
Любов Федорівна злобно глянула на нього.
— Старі меблі не все для нинішніх людей вигідні, — говорив гетьман дальше. — Може, перейдете на іншу канапу? Будь ласка.
— Спасибі. Не треба. Не довго буду гаяти милість вашу. Прошу казати Мотрі, щоб збиралася в дорогу.
— Куди?
— Туди, куди повезе її мати.
— В монастир?
— А хоч би і в монастир.
— Ні, в монастир Мотря не поїде.
— Як же це так?
— А так, що вона туди їхати не хоче, а раз Мотря віддалася під мою протекцію, так я їй кривди вчинити не дозволю.
— А батьківська влада?
— А гетьманська повага?
Чути було, як горів у коминку огонь. Пронизливі очі Мазепи свердлували злобні зіниці Кочубеїхи. Вона болючо відчула цей погляд і спустила повіки.
Мовчанка тривала віки.
Гостя почула перевагу хазяїна хати. Жалувала, що переступила його поріг.
— Як же тоді буде? — спитала, не підносячи повік.
— Як Бог дасть і так, як годиться, щоб кривди ніякої нікому не було.
— Ми вже й без того покривжені сильно.
— Не з моєї вини.
— З чиєї ж тоді?
— Спитайтеся совісті вашої, пані.
— В кожного чоловіка своя совість власна, в декого її зовсім нема.
— Ці слова, будь ласка, заберіть назад, я їх не приймаю.
Кочубеїха закусила зуби. Їй хотілося підняти бучу, кликати старшин, обвинувачувати старого женолюба, називати його насильником і деспотом лукавим, але гетьман своїми очима обезсилював її і приковував до місця. Не знала, що їй робити. Чула, що потерпіла погром. Але тільки нині. Любов Федорівна оружжя не складає і з місця бою соромно не втече.
— Значиться, на Україні, — почала, — вже родителі над своїми дітьми ніякого права не мають,
— І на Україні родителям над дітьми знущатися не вільно.
— Але поривати їх вільно?
Гетьман встав.
— Любов Федорівна. Ви ставите мене в дуже скрутну ситуацію. Як господар хати хочу бути чемним для своєї гості, для матері Мотрі Василівни і для дружини Василя Леонтійовича, а ви приневолюєте мене говорити до вас, як до людини ворожої мені, заганяєте мене в такий кут, у якому я не люблю і не хочу стояти. Дозвольте собі сказати, що на Україні я гетьман, а в свому дворі хазяїн. Всякі напади на нього я готовий відперти рішучо. Ніхто не приневолить мене робити інакше, ніж це мені мій розум і моя совість велить.
Любов Федорівна знов кинула собою на канапі, а гетьман знову спитав її:
— Вам, мабуть, невигідно сидіти, перейдем, може?
Вона змовчала. То поправляла складки свойого вбрання, то очима водила по світлиці. Зрозуміла, що не вдіє нічого. Це не Василь Леонтійович. Мазепа — грець!
— Що ж мені тоді Василеві Леонтійовичу переказати?
— Що хочете, а від мене поздоровіть його і побажайте, щоб він був справжнім головою своєї родини.
— Ще одна така зневага, і в обморок попаду.
— Як ваша ласка. В моїй хаті гостям лишаю волю.
— А чого ж тоді не пускаєте Мотрі?
— Хто вам це сказав? Прошу, підіть, спитайте її, якщо, не зважаючи на своє хибке здоров'я і на заборону лікарську, вона згодиться їхати з вами, я перечити не буду. Її бажання дорожче для мене від мого хотіння. Провести вас у Мотрині кімнати?
— Спасибі. Я їду.
