Божі воїни - Сапковский Анджей (прочитать книгу TXT) 📗

Дроссельбарт проповідував з великим запалом, справляв враження, що він сам вірить у те, що говорить. Рейневан, звичайно ж, знав, що Дроссельбарт не вірить, що він говорить те, що йому наказали говорити Прокоп і Маркольт. “Як люди, здавалось би, розважливі, - дивувався Рейневан, — можуть вважати, що хто-небудь повірить у так грубо шиту й таку очевидну брехню, як “місія миру”? Адже в це не має права повірити ніхто, хто має бодай краплину олії в голові. Навіть кметь, життя якого минає за перекиданням гівна з однієї купи на іншу, не повірить у таке”. Теорію Шарлея, що в кожну нісенітницю, якщо її досить довго повторювати, повірять усі, Рейневан не сприймав.

Дроссельбарт закінчив першу агітку, почав другу. Про те, що надходять Нові Часи. Обличчя селян, кам’яні, поки говорилося про “місію миру”, раптом ожили. Нові Часи, на відміну від “місії миру”, мали для селян кілька цікавих аспектів.

— У той час не буде на землі жодного людського царювання, панування чи підданства, припиниться всяка панщина й данина. Зникнуть королі, князі, прелати, а всяке здирство бідного люду припиниться. Хлопи не будуть платити чиншу своїм панам, ані служити їм, але їхніми будуть загороди і стави, луги й ліси…

Хлопам би ще, певно, перепали і гаї, і переліски, але літанію Дроссельбарта було брутально обірвано. Стрілою з арбалета, випущеною з ліска поблизу. А перш ніж худорлявець, якому стріла влучила прямо в живіт, упав з возу, з ліска галопом вилетів загін вершників. І кинувся на них у такій блискавичній атаці, що вони мало що встигли вдіяти.

Частина німбургських просто втекла, взяла ноги в руки, намагаючись, за прикладом селян, знайти сховок серед халуп, клітей та тинів. Їх посікли під час втечі. Решту оточили на возі та навколо нього. Т почалася рубанина. Беренгар Таулер був одним із перших, хто загинув. Решта таборитів билася, як чорти, разом з ними Рейневан, Шарлей, Жехорс і Самсон, який сіяв спустошення своїм гудендагом. Але погані були їхні справи, вони б не вистояли, якби не “кумани”, які чвалом вискочили з-за хат. Битва відсунулася від возу, перемістилася ближче до країв майдану, перетворилася на кінну погоню та поєдинки.

— Там… — простогнав Жехорс, вилізаючи з-під возу й тицяючи Рейневанові арбалет. — Бачиш його? Отого на сивому коні, з туром на щиті? Це командир… У мене перебита рука… Стріляй, Рейнмаре…

Рейневан схопив арбалет, для надійності підбіг ближче, вистрелив. Стріла з гучним брязкотом відбилася від потовщеного наплічника. А лицар звернув на нього увагу. Заревів з глибини заборола, мечем показав на Рейневана другому вершникові, вони кинулися на нього обидва, у повному чвалі.

Шарлей схопив із землі пищаль — без ґноту. Самсон це помітив, спритно кинув йому головню з розкиданого копитами вогнища. Демерит так само спритно впіймав тліючу деревину, крутнувся, прицілився з-під пахви. У запальній каморі, на щастя, залишився порох, гримнуло, з дула ригнув вогонь і дим, атакуючий вершник вилетів із сідла, мов з пращі, прямо під копита коней мадярів, які за ним гналися. Другий лицар, той, що мав тура в гербі, навис над Рейневаном із піднятим для удару мечем, раптом напружився, випустив меч і трензелі — це один із німбургців всадив йому су-лицю під пахву. Другий підбіг з ціпом, гепнув, аж загуділо, з-під розчавленого, як сухий стручок, армета бризнула кров.

— Дали ми їм! — повторював возовий гейтман, похитуючись на ногах і стираючи з обличчя кров, що стікала з чуприни. — Дали ми… Їм…

На майдані тріумфально репетували угорці. Утікаючих шльонських лицарів ніхто не переслідував. Захмарилося.

Убитих сілезців було четверо. Гуситів загинуло п’ятеро, поранених було вдвічі більше. Перш ніж трупи було винесено за огорожі, під березовий гай, один із поранених помер. Потрібна була велика яма.

Беренгар Таулер. Дроссельбарт з Фогельзангу. Генрик Барут, крокуючий чорний тур. Кристіан Дер, trios roses de gueules. Якийсь кінний стрілець. Якийсь зброєносець. Якийсь Адамец, якийсь Зборжіл, якийсь Рачек, на яких марно чекатимуть удома якась Адамцова і якась Рачкова.

— Дайте мені рискаль, — сказав серед тиші Самсон Медок. — Я буду копати.

— Буду копати, — він загнав рискаль у землю, сильно наступив, вирвав і перевернув брилу землі. — Буду копати за спокуту. Бо я винен! Iniquitates meae supergressae sunt caput meum [276]! Я пішов на війну! З цікавості! Я міг стримати інших — не стримав. Міг повчати. Міг маніпулювати. Міг копнути кого треба в дупу! Міг, врешті-решт, маючи все десь, сидіти на Підскаллі поруч з Мар-кетою, міг разом з нею мовчати і дивитися, як тече Влтава. А я пішов на війну. З найнижчих мотивів: бо мене цікавила сама війна та людська натура. Отже, я винен у смерті тих, які тут лежать. І винен буду в тих смертях та нещастях, які ще тільки настануть. І тому, курва, я копатиму цю могилу. З цієї ями, de profundis, clamo ad te, Domine… Miserere mei Deus, помилуй мене, Боже, у своїй милості, У великому своєму милосерді зітри мою неправедність. Обмий мене з усієї моєї вини та очисти мене від гріха мого… Від третього рядка він промовляв не сам. Інші теж копали.

Дзержка задрімала, її розбудили гучні голоси. Вона підняла голову, помацала навколо себе руками, відчула під пальцями передпліччя Еленчі. Дівчина смикнула головою, сухо закашляла.

- Є новини, — говорив францисканець, який стояв усередині кола. Його ряса була підкочена, на ногах замість постолів — чоботи для їзди верхи, було видно, що він причвалував прямо зі Сьроди, з монастиря. — Є новини від наших братів, любінських святодухівців.

— Говори ж, фратере.

— Гусити напали на Хойнув. У суботу перед неділею Jubilate.

— П’ять днів тому, — швидко підрахував хтось. — Господи, будь милостивий!

— А князь Рупрехт?

— Ще до нападу втік з лицарством до Любіна. Залишив Хойнув на погибель.

Кількагодинний обстріл запалювальними ядрами дав надзвичайні результати. Червоний півень шаленів на дахах садиб, у багатьох місцях палали також дерев’яні гурдиції на стінах, вогонь спихав з них захисників ефективніше, ніж обстріл з арбалетів, пищалей і тарасниць. Змушені гасити пожежі хойнувчани не зуміли оборонити стіни, на які тепер дерлися юрми гуситів: таборити — по обидва боки Легницької брами, Сирітки — майже на всій довжині північної куртини.

Бойові крики та вигуки раптом посилилися. Підпалена та обстріляна з бомбарди Легницька брама затріщала, одна її стулка повисла, друга звалилася, здійнявши сніп іскор. До брами з диким ревінням кинулася піхота, ціпники Яна Блега, за ними — спішена кіннота, чехи Змрзліка та Отіка з Ложі, моравці Товачовського й поляки Пухали.

Рейневан і Шарлей бігли з останніми. Цього разу ніхто не забороняв їм брати участь у бою, зовсім навпаки — щоб змусити хойнувчан розтягнути оборону, Прокоп і Краловець наказали взяти зброю усім, хто був здатний її носити.

За брамою вони влетіли прямо у вогняну пащу пожежі, у вузеньку вуличку між палаючими будинками. Захисників, які в цій вуличці намагалися ставити опір, умить перерізали, решта втекла. З півночі стихали постріли, а наростав вереск, було зрозуміло, що Сирітки подолали мур і вдерлися углиб міста.

Вони вилетіли на продовгуватий ринок, перед ними виросла кам’яна брила костелу. І висока, затягнута димами дзвіниця. Перш ніж вони встигли подумати, вежа плюнула в них вогнем і залізом. Рейневан бачив, як кулі та стріли зорюють землю навколо, як падають люди. Вереск оглушував.

Він присів. Одному пораненому затиснув розірвану стрілою шийну артерію. Поруч катався і завивав другий, якому куля з гандканони відірвала ногу нижче коліна. Третій звивався, з його живота цебеніла кров. Четвертий тільки здригався.

— Вставай, Рейневане! Уперед, під дзвіницю!

Він не послухався, зайнятий кровотечею, яку марно намагався зупинити. Коли поранений викашляв кров і помер, зайнявся тим, якому відірвало ногу. Дер сорочку на смужки, перев’язував, прочищав. Поранений вив.