Затемнення - Майер Стефани Морган (книга жизни TXT) 📗

Коли я опанував себе, та кинув на неї злий погляд. Вона дивилась, як дрижання, що прокотилось по всьому моєму тілу, вщухає. Їй було смішно. Пожартувала.

— Якщо ти засмучена і сконфужена через те, що ми різної статі, Лі… — промовив я. Повільно, роблячи акцент на кожному слові. — Як ти гадаєш, чи подобається всім нам дивитись на Сема твоїми очима? Досить того, що Емілія повинна примиритись із твоїм захопленням. А тут іще всі ми, хлопці, важко дихаємо, коли він проходить повз.

Незважаючи на те задоволення, яке я отримав, вимовивши ці слова, я все одно почувався трохи винним, коли побачив, як її обличчя скривилось від почутого.

Вона звелась на ноги, зупинившись лише, щоб плюнути в моєму напрямку, а потім побігла до дерев, вібруючи, як камертон.

Я злісно розсміявся.

— Ти програла.

Сем зітре мене на порох за це, але воно було того варте. Лі мене більше не потурбує. І я зроблю так знову, якщо виникне необхідність.

Але її слова і досі лунали в моєму мозку, роздираючи його на шматки. Біль був такий сильний, що я ледь міг дихати.

Плювати, що Белла обрала когось іншого, не мене. Цей біль був дитячою забавкою. З цим болем я міг би прожити своє нікчемне, занадто довге, вельми розтягнуте життя.

Але те, що вона збиралась покинути все, дозволити своєму серцю зупинитись, дозволити своїй шкірі перетворитись на кригу, а розуму перемінитися на зациклене мислення хижака… чудовиська… чужинця…

Я гадав, що немає нічого гіршого за це, нічого боліснішого в цілому світі.

Але якщо він її уб’є…

Мені знову довелось боротися з люттю. Якби не Лі, було б легше дозволити жарові перетворити мене на істоту, яка б могла впоратись із цим краще. На істоту, в якої інстинкти набагато сильніші за людські емоції. На тварину, яка не відчуває болю так сильно. Вона відчуває інший біль. Чи просто по-іншому відчуває. Але Лі зараз тікала, і я не хотів чути її думок на додачу. Я тихо вилаявся на неї за те, що вона відібрала в мене хоч такий шанс втекти від самого себе.

Мої руки некеровано тремтіли. Що примушувало їх тремтіти? Злість? Біль? Страждання? Я не знав, із чим зараз мені боротися.

Я повинен вірити в те, що Белла виживе. Але це потребувало певної довіри, довіри, яку я не бажав відчувати до того кровопивці, віри в те, що він здатний залишити її в живих.

Вона буде іншою, і мені цікаво, як це на мене вплине. Цікаво, це відчуття буде схоже на те, ніби вона померла, — коли я побачу її перед собою, непорушну як камінь? Як крига? Коли її запах обпалить мої ніздрі і розбудить інстинкт розірвати, пошматувати… Як це буде? Мені захочеться вбити її? Чи зможу я перебороти бажання вбити одну з них?

Я дивився, як хвилі накочуються на берег. Вони зникали з поля зору під краєм скелі, але я чув, як вони розбиваються об пісок. Я ще довго дивився на них, доки не стало зовсім темно.

Повертатись додому було, мабуть, не найкращою ідеєю. Але я зголоднів, і вигадати інший план мені не вдалось.

Я поморщився, просуваючи руку назад у перекинуту через плече пов’язку, і схопив свої милиці. Якби тільки Чарлі не бачив мене того дня і мені не довелось нічого вигадувати про «аварію на мотоциклі»! Дурний спектакль. Ненавиджу.

Коли я зайшов у будинок і побачив обличчя батька, ідея попоїсти виявилась не такою вже і поганою. В нього щось було на умі. Це було легко визначити — в батька часто бувало щось на думці. Сьогодні він поводився так, як завжди в таких випадках.

А ще він багато балакав. Перш ніж я встиг сісти за стіл, він базікав і базікав про все, що трапилось за день. Він ніколи так не торохкотів, окрім випадків, коли не хотів про щось говорити. Я ігнорував його, як тільки міг, зосереджуючись на їжі, намагаючись жувати її якомога швидше…

— …а ще сьогодні заїжджала Сью, — батько говорив голосно. Ігнорувати було важко. Як завжди. — Дивовижна жінка. Вона міцніша за ведмедя гризлі. Хоч я і не знаю, як вона ладнає зі своєю донькою. Ох, зі Сью вийшов би до біса добрий вовк. А Лі більше схожа на росомаху, — він приснув зі свого жарту.

Потім трохи почекав моєї відповіді, але, помітивши мій відсутній, знуджений погляд, напевне, вирішив, що відповіді таки не буде. Зазвичай це його дратувало. Мені хотілося, щоб він припинив базікати про Лі. Я намагався про неї не думати.

— Із Сетом усе набагато простіше. Певна річ, із вами все було ще простіше, ніж із вашими сестрами, доки… ну гаразд, чесно кажучи, з вами просто було легше домовитись.

Я зітхнув, вдих вийшов довгий і глибокий, і витріщився у вікно. Біллі також мовчав. Пауза затяглась.

— Ми сьогодні отримали листа.

Б’юся об заклад, це була саме та тема, на яку він ухилявся говорити.

— Листа?

— Е… Так, запрошення на весілля.

Кожен м’яз на моєму тілі скам’янів. По спині прокотилась палюча хвиля жару. Я схопився за краї столу, щоб приховати тремтіння рук.

Біллі, вдавши, що нічого не помітив, вів далі:

— Всередині була записка, адресована тобі. Я не читав.

З проміжку між ногою та боком інвалідного візка він дістав тоненький конверт кольору слонової кістки і поклав на стіл між нами.

— Можливо, тобі не варто її читати. Хіба це вже має якесь значення, що там?

Дурна психологія. Я схопив конверт зі столу.

Всередині лежав цупкий папір. Дорогий. Занадто вишуканий, як на Форкс. Листівка також була гарною і офіційною. Белла, вочевидь, не була до цього причетна. В надрукованому під прозорим шаром паперу тексті не було нічого від неї. Можу побитися об заклад, що їй узагалі ця листівка не подобалась. Я не прочитав тексту, навіть не подивився на дату. Мені було байдуже.

В конверт додатково був укладений тоненький, складений удвоє папірець, з одного боку я побачив своє ім’я, написане від руки чорними чорнилами. Почерку я не впізнав, але він також був вишуканим, як і решта листа. На частку секунди я замислився: невже кровопивця вирішив позловтішатися з мене?

Швидким рухом я розгорнув записку.

— Джейку, в нас лише один стіл, — промовив Біллі, пильно дивлячись на мою ліву руку.

Мої пальці так сильно стиснули стільницю, що вона і справді була в небезпеці — от-от зламається. Я по черзі розпрямляв пальці, один по одному, цілком зосередившись на цьому процесі, а потім стиснув обидві долоні разом, щоб ненароком нічого не зламати.

— Та нехай уже, мені байдуже, — пробурмотів Біллі.

Я підвівся з-за столу, на ходу знімаючи футболку. Сподіваюсь, що Лі вже дісталась додому.

— Не затримуйся пізно, — гукнув мені навздогін Біллі, коли я штовхнув двері й вибіг надвір.

Я біг у напрямку лісу, а мій одяг розсипався за мною, мов слід із хлібних крихт, наче я хотів знайти дорогу назад. Тепер мені було так просто змінювати свою подобу! Мені навіть не потрібно було про це замислюватись. Моє тіло знало про мої бажання наперед і робило те, чого я волів, перш ніж я просив його про це.

Нарешті я мав чотири лапи і майже летів.

Дерева, що проносились повз мене, злились в один суцільний потік. М’язи працювали легко, в своєму звичайному ритмі. Я без утоми міг бігти в такому темпі цілісінькі дні. Можливо, цього разу я не зупинюсь ніколи.

Але я був не сам.

Мені так шкода, — прошепотів Ембрі в моїй голові.

Я міг бачити його очима. Він був далеко, десь на півночі, але вже біг назад із метою приєднатися до мене. Я загарчав і прискорив біг.

Почекай нас, — подумав дещо незадоволено Квіл. Він був ближче, щойно вибіг із селища.

Дайте мені спокій, — огризнувся я.

У своїй голові я відчував, як вони хвилюються за мене, але намагався заглушити це свистом вітру у вухах. Ось що я ненавидів більш за все — бачити себе їхніми очима, тим гірше, що сьогодні всі очі були сповнені жалощів до мене. Хлопці відчували мою ненависть, але продовжували бігти слідом.