Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер (книга читать онлайн бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Глибокий смуток Сапфіри можна було зрозуміти, адже вона від самого народження ділила з Ерагоном усі радощі й усе горе свого життя. Він був частиною її самої, а вона була частиною його. І цей зв'язок між ними міцнішав з кожним днем. Якби Ерагон, крий боже, загинув, а Сапфіри в цей час не було б поруч, тоді життя цілковито втратило б для неї сенс. Тоді вона знайшла б його вбивць і роздерла б їх на дрібні клаптики, а потім полетіла б до Галбаторікса, що багато-багато років тримав її в ув'язненні, й зробила б усе можливе, щоб порішити його, навіть якби це означало для неї вірну смерть.
Сапфіра знову невдоволено загарчала й клацнула зубами, намагаючись схопити якогось горобця… Схоже, в його маленькій голівці було так мало мізків, що він навіть не підозрював, яка небезпека на нього чатувала. Та сьогодні щастя було на його боці — дракон промазав, через що його кепський настрій зробився просто паскудним. Якоїсь миті Сапфіра вагалася, чи варто їй кинутися в погоню за пташкою, проте невдовзі відмовилась від цієї затії, вирішивши, що двох кісточок разом із трьома пір'їнами їй не вистачить навіть на один зуб.
Заклавши крутий віраж, дракон став вивчати землю, що була далеко-далеко під ним. Він мав такий гострий зір, що міг порахувати кожну пір'їнку на спині яструба, який кружляв на тисячу футів нижче, видивляючись собі жертву на ланах біля річки Джиєт. Він також міг бачити коричневе хутро зайця, що дременув до нори, міг розгледіти в густому чагарнику невеличке стадо оленів. А ще — він задоволено дослухався до наполоханих криків інших тварин, що попереджали своїх родичів про страшне чудовисько, яке витало в небесах. І це було правильно, адже їжа мала його боятися. Сапфіра дуже любила відчувати страх маленьких тварин, а якби він раптом колись перестав їй подобатись, це означало б тільки одне — їй уже час помирати.
На одну лігу вище за течією річки Джиєт дракон помітив загін варденів, що згори нагадував стадо червоних оленів. Повстанці прибули до переправи ще вчора, й відтоді на іншому боці річки опинилася лише третина солдатів, включно з ургалами й кіньми. Річку довелося переходити вбрід, тож вояки рухались настільки повільно, що Сапфірі часом здавалося, ніби ці солдати так ніколи нікуди й не дістануться, повмиравши під час мандрівки від власної старості. «А було б некепсько, якби вони вміли літати», — скрушно зітхнувши, подумав дракон. Його завжди страшенно цікавило, чому це люди ще й досі цього не навчились. Адже літати було так легко, і Сапфіру ніколи не переставало дивувати, чого всі інші створіння постійно залишаються на землі. Навіть Ерагон, попри те, що вже безліч разів здіймався разом із нею в небеса, усе одно дуже любив землю, хоч і міг літати разом із нею, вимовивши всього-на-всього кілька нескладних заклять. Утім дракон заспокоював себе думкою про те, що істот, які ходять на двох ногах, мають круглі вуха та роги або ж є такими низенькими, що їх легко можна розчавити однією лапою, часом просто неможливо збагнути.
Із цієї задуми дракона вивів якийсь рух на північному сході, тож він зацікавлено розвернувся й полетів туди. Невдовзі Сапфіра розгледіла загін, що налічував сорок п'ять коней. Ті насилу переставляли ноги й повільно-повільно плентались у напрямку табору. Здавалося, більшість коней були без вершників, проте Сапфіра змогла переконатися в цьому лише за півгодини, коли підлетіла ближче. Це міг бути загін Рорана, що повертався зі свого завдання. Дракон миттю занепокоївся, розуміючи, що повстанці зазнали втрат, і подумки став молитися, аби Роран залишився живим. Правду кажучи, Сапфіра не плекала до Міцного Молота якихось особливих почуттів, однак знала, що його неабияк любить Ерагон, тож це було достатньою причиною, аби перейматися долею юнака. Потому дракон полинув думками до загону й полегшено зітхнув, знайшовши Роранову свідомість. Уже за мить блакитна літунка зв'язалася з Арією й мовила: «Пополудні до табору прибуде Роран, але його загін має великі втрати. Схоже, під час подорожі їх спіткало якесь страшне лихо».
«Дякую, Сапфіро, — відповіла на те ельфійка. — Я миттю перекажу все Насуаді».
Урвавши зв'язок, дракон відчув, як його свідомості обережно намагається торкнутися Блодхгарм.
«Я не жовтодзьобе пташеня, — клацнула зубами Сапфіра. — І тобі зовсім не обов'язково слідкувати щохвилини за тим, чи не вскочила я в якусь халепу».
«Пробач мене, о Б'яртскуларе… Просто ти зникла з поля зору, і я став хвилюватись. Повертайся назад».
«Гаразд, — сварливо буркнув дракон, зменшив розмах крил і по спіралі став спускатися до річки Джиєт. — Незабаром я буду в таборі».
Приблизно за тисячу футів від води Сапфіра широко розпростерла крила й, відчуваючи мембранами сильний опір вітру, майже непорушно застигла на місці. Потім дракон зробив швидке піке й почав ковзати за сотню футів над коричневою брудною водою. Роблячи зовсім невеличкі змахи, аби тримати висоту, Сапфіра перелетіла річку й стала вдвічі обачнішою, відчувши різкі перепади тиску, що зазвичай викликали непередбачувані пориви вітру, які могли або ж віднести її в якомусь неочікуваному напрямку, або ж іще гірше — закинути на колючі дерева.
Наступної миті вона набрала потрібну висоту, щоб підлетіти до варденів, не налякавши їхніх коней, які, на її особисте переконання, були дурнуватими й страшенно полохливими створіннями. Потому вона широко розпростерла крила й приземлилася на галявину між кількома наметами. Опинившись на землі, вона хутко попрямувала до порожнього намету Ерагона, де на неї вже чекав Блодхгарм та його одинадцять ельфів. Сапфіра привіталася з ними, кліпнувши правим оком, а потім скрутилася перед наметом свого Вершника, збираючись подрімати й дочекатися темряви. Словом, їй доводилося вдавати, ніби Ерагон і справді був у наметі, а вона чекала на якесь важливе нічне завдання.
Лежати отак цілісінькими днями було неабияк нудно, проте всі й надалі думали, ніби Вершник залишається в повстанському таборі. Отож Сапфіра не скаржилася навіть тоді, коли їй доводилося провести на землі дванадцять, а то й більше годин. Ніде правди діти — така довга розлука з небом була для неї важким випробуванням. Подовгу перебуваючи на землі, вона почувалася такою стомленою, ніби билася з тисячею солдатів або ж намагалася перегризти своїми зубами цілий ліс дерев.
Буркнувши щось під носа, Сапфіра розпушила кігтями землю в себе під головою, а потім поклала її на передні лапи, заплющивши лише внутрішні повіки, аби водночас мати змогу і відпочивати, і спостерігати за тим, що відбувається навколо.
Коли Сапфіра почула якісь крики, сонце вже майже торкалося обрію. Схоже, Роран та його друзі врешті-решт дістались до табору, і вардени вітали їх радісними вигуками. Дракон звівся на лапи. Потому Блодхгарм наполовину проспівав, наполовину прошепотів закляття, що створило примарну постать Ерагона й примусило її спочатку вийти з намету, а потім залізти Сапфірі на спину. Опинившись на драконі, примара доволі правдоподібно оглянула сідло. Її було неможливо відрізнити від справжнього Ерагона, коли не брати до уваги того, що вона не мала власного розуму. Словом, якби комусь із вивідачів Галбаторікса раптом заманулося проникнути в Ерагонові думки, вони б миттю збагнули, що коїться щось нечисте.
Отож, Сапфірі не залишалось нічого іншого, як літати з примарою над табором, сподіваючись на те, що їхній грізний вигляд відіб'є у ворогів будь-яке бажання проникнути в думки Вершника, аби вивідати в нього якісь секрети варденів. Помста за таке зухвальство була б страшною й миттєвою.
Сапфіра рушила з місця й попрямувала табором, а довкола, взявши її в кільце, бігло дванадцятеро ельфів. Люди радо давали їм дорогу й, розпливаючись у посмішках, вигукували: «Вітаємо, Убивце Тіні!», «Вітаємо, Сапфіро!» — від чого на душі в дракона ставало дуже тепло.
Наблизившись до червоного намету Насуади, дракон зігнув передні лапи й засунув голову в отвір у стіні, що його охоронці дівчини відкрили спеціально для того, аби Сапфіра могла з нею спілкуватися. Блодхгарм тим часом знову забубонів собі під носа закляття, після чого примара Ерагона злізла з драконової спини й мовчки увійшла до намету, розчинившись у повітрі відразу ж потому, як її більше ніхто не міг бачити.
