Інферно - Браун Дэн (бесплатные полные книги .TXT) 📗
Тепер його відділяло від Сієнни лише кілька футів, він ось-ось мав наздогнати її, але вона вже вискочила на майданчик, а двері зачинялися надто повільно. Не стишуючи бігу, Сієнна прудко вигнула своє тендітне тіло й проскочила боком до вузького отвору між стулками дверей.
Вона вже була наполовину просунулася крізь двері, як раптом бурка зачепилася за засув, різко зупинивши втікачку, і та застрягла поміж половинками дверей за півкроку до свободи. Поки вона панічно звивалася, щоб вивільнитися, Ленґдон викинув вперед руку і схопив її бурку за відвислу складку. Міцно затиснувши її в руці, він смикнув бурку назад, намагаючись затягнути Сієнну всередину, але та несамовито заборсалася — і раптом Ленґдон виявив, що тримає в руці лишень мокрий жмут тканини.
Двері з розмаху вдарилися об цей жмут, мало не повідбивавши Ленґдону руки. Тепер зіжмакана бурка застрягла у дверях, заважаючи людям, які штовхали їх з боку вулиці, міцно зачинити їх.
Крізь вузеньку щілину Ленґдон помітив, як Сієнна Брукс помчала через пожвавлену вулицю на її протилежний бік, виблискуючи лисою головою у світлі вуличних ліхтарів. На ній був той самий светр і ті самі сині джинси, які вона носила цілий день, і Ленґдона раптом обпалило гостре відчуття, що його зрадили.
Це відчуття тривало лишень якусь мить. Раптом страшна сила вдарила Ленґдона об двері, загрожуючи розчавити його.
То потік охоплених панікою людей досяг горішнього майданчика сходів.
Сходовий колодязь відлунив криками жаху й розпачу, а внизу звуки симфонічного оркестру розладналися й перетворилися на какофонію. Ленґдон, відчув, як тиск на його спину зростає, бо зростала кількість людей у вузькому просторі перед дверима. Його боляче притиснули грудною кліткою до дверей.
А потім двері вибухнули, розчинилися назовні, і Ленґдона викинуло в нічне повітря, наче корок із пляшки шампанського. Перечеп. вшись через тротуар, він мало не випав на вулицю. А позаду, вирвавшись із-під землі, вихлюпнув потік людей. Вони нагадували мурах, що тікали з отруєного мурашника.
Зачувши звуки хаосу, агенти спецгрупи з’явилися з-поза будівлі. їхнє повне захисне екіпірування та респіратори лишень посилили паніку.
Ленґдон відвернувся і, примружившись, глянув через вулицю, шукаючи поглядом Сієнну. Але, окрім автомобілів, фар та метушні, не побачив нічого.
Раптом на якусь мить на вулиці ліворуч блиснула в темряві бліда плоть лисої голови. Рвонувши людним тротуаром, вона звернула за ріг будинку й зникла.
Ленґдон безпорадно озирнувся, шукаючи поглядом Сінскі, поліцію або ж агента спецгрупи, на якому б не було важкого й громіздкого захисного костюма.
Нікого й нічого.
Ленґдон збагнув, що опинився сам-один.
І без зайвих вагань кинувся слідком за Сієнною.
** *
А далеко внизу, у найглибшій впадині резервуара стояв по груди у воді самотній агент Брюдер. Темряву печери пронизали звуки суцільного гармидеру — то охоплені панікою туристи та музиканти проштовхнулися до виходу й помчали сходами вгору.
«Двері не вдалося заблокувати, — із жахом усвідомив Брюдер. — Локалізація зазнала фіаско».
Розділ 94
Роберт Ленґдон не був бігуном, але завдяки багаторічним заняттям плаванням в нього розвинулися потужні ноги, а крок у нього був широкий. Він добіг до рогу за кілька секунд, звернув за нього й опинився на широкому проспекті. Ленґдон негайно окинув поглядом тротуари.
«Вона має бути десь тут!»
Дощ ущух, зі свого місця професор добре бачив усю освітлену вулицю. Сховатися тут було просто ніде.
Однак Сієнна кудись зникла.
Пробігши за інерцією кілька кроків, Ленґдон зупинився, вперся руками в стегна і, важко дихаючи, вдивився в мокру від дощу вулицю, що простяглася попереду. Єдиним рухом, який він помітив за ярдів п’ятдесят від себе, був рух одного із сучасних стамбульських автобусів, який від’їхав від зупинки і, набираючи швидкість, рушив проспектом.
«Невже Сієнна встигла вскочити до міського автобуса?»
Здавалося, для неї це було б надто ризиковано. Невже вона зважилася на те, щоб опинитися в пастці громадського транспорту, де всі негайно звернуть на неї увагу? Утім, якщо Сієнна була впевнена, що ніхто не помітив, як вона вискочила з-за рогу і якщо автобус суто випадково зібрався на ту мить від’їжджати від тротуару, то кращого моменту для втечі годі було й чекати.
«Може, й так. А може, й не так».
Згори на автобусі виднілася табличка з назвою кінцевого пункту призначення — програмована світлова панель із єдиним написом: «GALATA».
Ленґдон рвонув по вулиці й підбіг до літнього чоловіка, який стояв під навісом біля ресторану. Він був красиво вдягнений у розшиту туніку й білий тюрбан.
— Вибачте, — захекано випалив Ленґдон, зупиняючись перед ним. — Ви говорите англійською?
— Аякже, — відповів чоловік, трохи спантеличений наполегливістю тону Ленґдона.
— Galata — що це й де це?
— Що... Галата? — спитав чоловік. — Місток Галата? Вежа Галата? Порт Галата?
Ленґдон кивнув рукою на автобус, що віддалявся.
— Галата! Це куди прямує отой автобус!
Чоловік у тюрбані поглянув услід автобусу й трохи поміркував.
— Місток Галата. Той автобус вирушає зі Старого міста й перетинає протоку.
Ленґдон аж застогнав спересердя; він знову похапливо окинув поглядом вулицю, але Сієнни ніде не було видно. Уже повсюди ревіли сирени, й автомобілі «швидкої допомоги» мчали повз них у напрямку міського резервуара.
— А що сталося? — стривожено спитав чоловік. — Усе нормально?
Ленґдон іще раз поглянув на далекий автобус і зрозумів, що ризикує, але іншого вибору він не мав.
— Ні, пане, — відповів професор. — Виникла критична ситуація, і мені потрібна ваша допомога. — Він кивнув на тротуар, до якого слуга щойно підігнав блискучий сріблястий «бентлі». — Це ваше авто?
— Так, але...
— Мені потрібно, щоб ви мене підкинули, — сказав Ленґдон. — Знаю, ми з вами абсолютно незнайомі люди, але ситуація просто катастрофічна. Це справа життя і смерті.
Чоловік у тюрбані зазирнув у очі Ленґдону і довго вдивлявся в них, наче вивчаючи його душу. А потім кивнув.
— Раз так — то сідайте.
«Бентлі» з ревом рвонув від тротуару, і Ленґдон аж у крісло влип. Чоловік був досвідченим водієм, і, схоже, йому подобалося ризиковано петляти поміж автомобілями, наздоганяючи автобус.
Водієві знадобилося проїхати три квартали, щоб нарешті прилаштувати свій «бентлі» позаду автобуса. Ленґдон нахилився вперед на сидінні і, примружившись, вдивився в заднє скло. Світло в салоні автобуса горіло тьмяно, і Ленґдон тільки й міг бачити, що розпливчасті силуети пасажирів.
— Будь ласка, тримайтеся за автобусом, — попросив Ленґдон. — А ви маєте телефон?
Чоловік видобув із кишені мобільний і подав його пасажиру, який спершу сердечно подякував, а потім здогадався, що не знає, кому дзвонити. Номерів телефонів Сінскі та Брюдера він не мав, а до офісів ВООЗ у Швейцарії можна було додзвонюватися цілу вічність.
— Як мені зателефонувати до місцевої поліції? — спитав Ленґдон.
— Один-п’ять-п’ять, — відповів чоловік. — 3 будь-якої точки Стамбула.
Ленґдон натиснув на три кнопки й зачекав. Здавалося, гудки триватимуть вічно. Нарешті йому відповів записаний голос, який сповістив турецькою й англійською, що через перевантаженість лінії йому доведеться зачекати. Ленґ- дону подумалося, що причиною перевантаженості лінії могла стати криза, що вибухнула в підземеллі.
Напевне, тепер у осілому палаці панують тотальний хаос і гармидер. Він уявив собі Брюдера в лагуні. «Цікаво, що він там знайшов? — Ленґдон мав лиховісне передчуття, що вже знає, що саме знайшов там Брюдер. — Сієнна увійшла у воду раніше за Брюдера».
Попереду спалахнули гальмівні вогні автобуса, і він під’їхав до зупинки. Водій «бентлі» також зупинився, не вимикаючи двигуна, приблизно за п’ятдесят футів від автобуса, і Ленґдону було чудово видно тих, хто виходив із транспортного засобу й заходив до нього. З автобуса вийшло лише троє, усі — чоловіки, але Ленґдон придивився до кожного з них вкрай уважно, бо знав здатність Сієнни до маскування й перевтілення.
