Диво - Загребельный Павел Архипович (читать книги без регистрации полные .TXT) 📗
- Софію знаю. Возив туди перед війною своїх школярів на екскурсію. А от з професором Отавою не знайомий. Хоч і чув. Та й він, мабуть, мене ж не знає?
Чи жартував, чи всерйоз.
- Мабуть, не знає, - вирішив бути відвертим Борис, бо цей чоловік з блідим, знекровленим обличчям і вдумливими чорними очима викликав на відвертість.
- Ну, дак доведеться познайомитися, - тепер уже жартівливо підморгнув чоловік Борисові, - ось мої хлопці поїдуть з тобою, а ти їх проведеш… Тільки там не дуже щоб до німців, бо хлопці в мене гарячі, жарнуть з автомата - і капець!
«Хлопці» були два дужі, червонощокі поліцаї. І не тільки в поліцейській формі, але й з справжнісінькими аусвайсами, які не викликали ніяких підозр на контрольних пунктах по дорозі до Києва, бо служили хлопці, будучи водночас партизанами, в місцевій районній поліції, що давало змогу використовувати їх там, де прямою силою партизани нічого не могли вдіяти.
Благополучно переїхали вони своєю підводою міст, добралися до центру міста, аж на Євбаз, там випрягли коней, підклали їм сіна і спокійно подалися до Софії, хоч Борис ладен був летіти туди, сповнений найлихішими передчуттями. На територію Софії вирішили ввійти крізь ворота дзвіниці, потім «поліцаї» знудьговано швендяли собі коло митрополичого дому, а Борис, користуючись своєю перепусткою, пішов до собору. Вартовий коло входу знав його, байдуже пропустив досередини, Борис мало не впав, зачепившись здерев'янілими від незрозумілого страху ногами за високий поріг, в очі йому різонуло світлом від юпітерів, спрямованих якось навкіс до дверей, вириваючи з пітьми стовпи, що підтримували хори, а вище - фрески, на які Борис не став дивитися, не помітив навіть їхніх барв, вся його увага скупчилася на невеличкій групці людей посеред собору: двоє в цивільному, двоє в військовій формі, ще далі були солдати-реставратори, але вони відтиснуті були в боки, мов глядачі цієї жахливої драми, що відбувалася перед їхніми очима і перед очима в Бориса, бо один з них, що в цивільному, був його батько, професор Гордій Отава, а другий - Бузина, і професор душив Бузину за горло, а той безпорадно випручувався з міцних Отавиних стисків, двоє ж в уніформі - штурмбанфю-рер Шнурре і його ординарець, а також, здається, асистент Оссендорфер, - теж готувалися до участі в тому, що відбувалося коло них. Шнурре весь подався до професора і Бузини, а Оссендорфер з чорним величезним парабелумом в руці стрибав довкола, щось визираючи. Це все помітив Борис в одну мить, але здалося йому, що триває те вічність, а потім загримів голос Шнурре, відлунився під високими склепіннями, покотився по всьому собору:
- Стріляйте ж, до всіх дияволів!
І Оссендорфер приклав свого пістолета мало не впритул до голови професора Отави - і гримнуло, і побачив Борис увесь світ у червоній крові, весь світ залитий кров'ю, смикнувся був до батька, який упав на плити, але потім його виштовхнуло назовні, він підбіг до своїх хлопців, махнув їм крізь плач рукою, кудись біг, бачив, як сідає в машину, на шоферське місце, Оссендорфер, як спокійно виходять з собору штурмбанфюрер Шнурре і Бузина,закричав несамовито:
- Ось вони, ось!
Хлопці побігли просто на штурмбанфюрера, той ще нічого не міг збагнути, нічого не зрозумів і вартовий коло дверей собору, тільки Бузина, видно, відчув лихе, бо спробував сховатися за Шнурре, але обидва партизани вистрелили водночас, око в обох було точне, Шнурре впав перший, коло нього звалився Бузина. Оссендорфер тим часом встиг запустити двигун і гайнув навтьоки. Ще раз вистрелили хлопці - один у вартового, другий - навздогін машині, але Оссендорфер все-таки втік, тепер треба було втікати і їм. Борис повів їх у глибину софійського двору до господарчих будівель, там він знав, де можна перелізти стіну і опинитися в тихій вуличці. Вони втікали спокійно, видобулися з району собору ще до того, як там зчинилася тривога, але професора Отави з ними не було. Зостався він у Софії навіки.
Весь світ залитий кров'ю…
- Ти можеш вимагати від людей дуже багато й суворо, - сказала Борисові Тая, - В тебе є на це право. Страждання завжди дають людині права. Не розумію тільки, чому ж ти тоді… у виставочному залі… чому ти заперечуєш за художником право вибирати в житті страждання для своїх творів…
- Бо життя не складається всуціль із страждань, - сказав Борис.
- Але скільки болю, терпіння… Хто ж це помітить, як не художник?… А якщо він покаже - тоді народиться протест. Мистецтво - це вічний протест…
- Не можна відокремлювати мистецтво від людей. Іноді не варто писати картину чи роман або ставити фільм лише для того, щоб показати, що кудись там вчасно, скажімо, не завезли будівельних матеріалів. По-моєму, ліпше подзвонити по телефону й добитися, щоб ті матеріали було завезено. Я такого мистецтва не визнаю. Його вигадали журналісти або я там знаю хто…
Вона зненацька образилася на ці його слова.
- Здається, нам більше ні про віщо говорити. Страусяча хвороба. Сховати голову і вважати, що вже немає ні небезпек, ні загроз. Так час від часу в нашій пресі здіймається лемент з приводу того, що хтось написав про те чи про ее «не так», що художник зобразив «не так», як треба, не з того боку, не головне, не повністю тощо. При цьому абсолютно замовчується існування зображеного явища: чи було воно насправді, чи ні? Як ото в Горького: чи був хлопчик? Це обходять якось сором'язливою мовчанкою. Зате галасують: «А в нас ще є й те, й те, автор же не помітив!» Отже, говориться не про створене, а про те, що хотілося б комусь бачити створеним. А чи не ліпше, замість отого галасу, подбати про усунення всього прикрого, всього, що дає матеріал для критичного художницького ока? Адже замовчане зло не зникає само по собі, не перестає бути злом, зате зло назване втрачає відразу половину своєї сили. Як ви можете цього не розуміти?
- До чого тут я? - Борис знизав плечима. - Мені зовсім не хотілося дискусій… отут…
- Ах, отут? Гаразд! - вона швидко пішла від нього, вибралася на стежку, не поправила навіть зачіски, розкапризована й ображена, мов мала дитина.
Борис дивився їй услід, поки й зникла між гіллям.
- Таю, - покликав.
Не відгукнулася. Тоді він пішов за нею, майже гнався, та однаково не наздогнав. Побачив уже на Дніпровському спуску, коло завороту на міст метро. Ранок був тільки для найщасливіших людей, і все, здається, складалося для найбільшого щастя Бориса Отави, але закінчувалося чомусь, як завжди, в нього в усьому невдачею. Він підійшов до Таї, став коло неї, помовчав трохи, спитав:
- Я тебе образив?
- Ні, ні, - швидко заперечила вона.
- Але якась причина все ж була, - наполягав він.
- Жодної причини. Просто… - вона урвала. Незгода в питанні про мистецтво? Але про це можна сперечатися без кінця. Рафаель вважав нездарою Мікеланджело. Лев Толстой не визнавав Шекспіра. Писарев перекреслював Пушкіна. Попри всі суперечки й думки, справжнє мистецтво живе вічно. Але люди… Ось він носить у собі страшну історію про життя й смерть свого батька. Мовчить про себе. Тільки про батька. Весь світ для: нього залитий кров'ю. Якщо його власне життя й не вдалося: досі, то цьому є високі причини. А що вона? Чи має що розпо вісти Борисові? Банальна історія розманіженої жінки, якщо це викласти словами. Ніхто не стане співчувати. Надто ж він, з І його невтішним горем, яке носить у серці. А вона? Мов та балерина у вальсі Равеля. Містичні страждання, яких ніхто не розуміє. «Суждены нам благие порывы». Молоденькою студент-кою вона закохалася в свого майбутнього чоловіка, який проводив у їхньому інституті якісь там збори. Виступав на них, картинно відкидав волосся, артистично вигравав голосом. З міністерства, чи що. Згодом дізналася: теж учився колись в інстатуті, подавав надії, але художником не став, пішов по лінії керівництва мистецтвом, як то кажуть, змішався з тими лікарями та інженерами, що з студентів вискакують у чиновники. Та на це не зважила, якось заімпонувала їй його поважність, захопилася його картинністю чисто зовнішньою; як виявилося а-вгодом, він був на десяток років старший за неї, мав перед тим дружину, але щось там розклеїлося, і на це вона не зважила, вони побралися і спершу мовби були навіть щасливі, життя летіло повз неї з шаленою швидкістю, вона спробувала щось там ухопити, сподівалася, що чоловік їй стане в поміч, але він зайнятий був своїм, у нього була досить банальна захопленість, притаманна багатьом чоловікам двадцятого століт-тя: він любив збори, засідання, нічого більше не знав, і не вмів, i не уявляв, що хтось там може ламати голову над тим, як провести пензлем по полотні лінію чи мазок, бо хіба ж від цього зміниться світ, а от від засідання, від правильно поставленого й вирішеного питання - то вже інша річ. Входив у старість, повинен був помудрішати, здається, але й далі любив засідання і, якщо їх не було, сам брався організовувати, завдяки чому завжди десь бігав, метушився, сидів у накурених до сивого чаду кімнатах і приходив додому з чужим димом у кишенях, у волоссі, в кожній складці одягу, в щонайменшому рубцеві. Чужии дим набридав їй ще більше, ніж пристрасть чоловікова до засідань. Але збагнула це згодом. Спершу намагалася щось ухопити в летючості часу, потім стала рватися від чоловіка цілком неусвідомлено, стихійно й уперто, а він не мав ні часу, ні характеру, щоб її коло себе утримати. Та, зрештою, вона й верталася до нього знову, як річка вертається в старе русло, пометавшись по руслах нових, та так і не знайшовши жодного ліпшого й зручнішого. Розпачливо, по-жіночому, плакала, нікому не показуючи тих сліз. Ах, як хотіла б вона, щоб надяг їй хтось залізний обруч послуху, вирвав її з непевності, змусив до чогось! Жінка, якій хочеться рабства! Ненормальність! Але дедалі більше переконувалася, що нікому немає до неї діла, то й кожного свої тривоги, свої болі, свої клопоти, кожного життя заганяє в якесь коло необхідностей і обов'язків, з яких годі випручатися, а якщо хто й спромігся б це зробити, то не для неї, а для чогось вищого, надзвичайного.
