Петро Дорошенко - Карнацевич Владислав Леонидович (версия книг TXT) 📗

Марні спроби переконати Москву відмовитися від миру з поляками і вже зовсім напружені відносини з Варшавою змушують Дорошенка шукати допомоги не тільки в Криму, але й у Стамбулі. Контакти із султаном були встановлені вже давно – недарма татари отримували з Османської імперії вказівку підтримати Дорошенка в кампанії 1666 року. А в липні 1667-го до Стамбула направилося посольство на чолі з М. Радкевичем-Портянкою з конкретнішими пропозиціями. Власне, українці, можливо, вже тоді поставили перед султаном питання про турецьку протекцію. У всякому разі, влада Оттоманської Порти незабаром в офіційній документації почала іменувати Петра Дорошенка своїм підданим – традиційне формулювання для позначення навіть незалежних государів, що користуються підтримкою султана. Польський посол Радзієвський повідомляв у Варшаву, що турки говорили йому: «Україна така далека від підданства Польщі, як далеке небо від землі». Османська імперія не бажала поновлювати турецько-польське перемир’я 1640 року, поки Річ Посполита діятиме в контакті з Москвою.

Уже навесні 1667 року між військами польного гетьмана [24] Яна ІІІ Собеського, що рухався на Поділля і Побужжя, та козаками з їхніми союзниками татарами велися окремі битви. У травні кілька тисяч татар Батирші-мурзи, що прибули до Дорошенка, на їхню вимогу були послані разом з уманським полковником Г. Білогрудом по здобич на захід. Вони вторглись у Летичевський повіт Подільського воєводства і на Волинь, де захопили численний ясир. У червні військо чамбула [25] Єлл-мурзи і козаки полковника Гоголя вже йшли через Поділля на Тернопіль. Протягом липня – серпня прийшлі татари здійснили спустошливі рейди на Старокостянтинів, Межибож, Острог, Збараж і Дубно. У середині серпня козаки Дорошенка взяли обложений ще наприкінці минулого року Чигиринський замок з польським гарнізоном, що захищався там. Нарешті, коли до гетьмана приходить армія калги-султана Крим-Ґірея, Дорошенко вирішує завдати вирішального удару по противнику. Політична програма гетьмана в той момент передбачала включення до його держави всіх західноукраїнських земель. Як відзначав пізніше Ян ІІІ Собеський, козаки мали намір дійти аж до Вісли.

Наприкінці серпня Петро Дорошенко виступив у похід, рухаючись з основними силами на Старокостянтинів. У його розпорядженні було близько 15 тисяч козаків з 30—40 гарматами, 16—20 тисяч татарського війська і 3 тисячі турецьких яничарів з дванадцятьма гарматами. Допоміжний удар з боку Подністров’я завдавав подільський полковник Остап Гоголь. Тим часом енергійний Собеський зміг зібрати 15 тисяч жовнірів (у тому числі гарнізони фортець і приватні війська польських магнатів), а крім того озброїв велику кількість селян – хоч і православних, але обурених попередніми татарськими грабежами.

Собеський розумів, що його сил недостатньо для того, щоб розгромити всю козацько-татарську армію в одній вирішальній битві. Зате він знав, що татари не відмовляться від своєї улюбленої «роботи» – роз’їжджати по країні з метою брати ясир. Тому польний гетьман прийняв рішення поділити армію на п’ять з’єднань від кількох сотень до двох тисяч солдатів. Кожна така група захищала визначений район або перепиняла важливий шлях, спираючись на укріплені фортеці Західного Поділля, Волині і Галичини (Кам’янець-Подільський, Теребовля, Бережани, Дубно, Броди та ін.) або укріплений табір. З іншою ж частиною армії (близько 3 тисяч чоловік) польний гетьман став спочатку під Кам’янцем (20 вересня). Тут він розраховував загрожувати зручному відкритому шляху на Львів. Але Дорошенко і Крим-Ґірей не дали себе піймати на гачок. Висунувши про людське око пропозицію про укладення перемир’я, союзники 25 вересня висунулися з-під Старокостянтинова на захід, через Збараж, і 3 жовтня підійшли до Поморян. Довідавшись про появу противника в Галичині, Ян ІІІ Собеський терміново залишив Кам’янець і 4 жовтня зі своїми 3 тисячами жовнірів та 6 тисячами селян отаборився біля Підгайців (нині містечко в Тернопільській області) на відстані 45 км від Дорошенка і татар. Останні, до речі, потрапили в пастку, розставлену їм ще раніше польським воєначальником. Чамбули, вислані по ясир, скрізь натикалися на польські загони. Відчутних поразок татари зазнали під Поморянами та Бучачем. Лише Зборов здався «бусурманам» без найменшого спротиву. Довелося козакам і татарам знову збиратися в кулак.

Обране Собеським місце для бою було зручно обороняти. На північ від Підгайців здіймалася височина, оточена з одного боку лісом, а з другого – річкою Коропець. З півдня і заходу Підгайці облямовували густі ліси, а зі сходу – болота й балки. Польний гетьман спорудив два укріплення – равеліни з гарматами на північ від міського замку. Більшість його військ залишилися в резерві. Битва почалася 6 жовтня 1667 року. Поле бою не дозволяло татарам і козакам цілком використати свою чисельну перевагу. Через нього проходив глибокий яр, ділячи поле на дві вузькі смуги, по кожній з яких у першому ешелоні могла наступати лише частина військ. Собеський розмістив свою піхоту й артилерію в згаданих равелінах у формі підкови. У резерві залишилася вся кіннота.

Перший наступ військ калги-султана поляки зупинили вогнем піхоти й артилерії з польових укріплень, що неважко було зробити, бо наступ численні татари вели на вузькому фронті.

Слідом за цим пішла в контратаку блискуча польська кавалерія з другої лінії. Друга лінія татар тим часом опинилася також у межах досяжності польських ядер і, потрапивши під серйозний обстріл, не змогла прийти на допомогу землякам з першого ешелону. Невдачею закінчилася і спроба козаків Дорошенка обійти поляків із флангу, щоб форсувати річку і вийти полякам у тил. Залишок польської кінноти цілком успішно стримав цей натиск. Їй допомагала в цьому «табірна челядь» – ті самі селяни, що воювали на боці Собеського. Армію Дорошенка і Крим-Ґірея підвела і погана координація дій між татарами й козаками. Виступаючи в різний час, вони давали можливість полякам перекидати війська з флангу на фланг. Козаки і татари змушені були перейти до облоги польського табору. [26]

Сама по собі невдача в битві під Підгайцями ще не була фатальною для всього ходу кампанії. Облога табору повинна була принести Дорошенкові успіх. Але тут втрутилися інші обставини, що в черговий раз продемонстрували розкол українського суспільства, невміння його лідерів підкорити свої дії спільним інтересам. Те, що татари можуть будь-якої миті розвернутися й піти геть, уклавши сепаратну угоду з противником, було відомо і раніше. Досить згадати битву під Берестечком 1652-го або події під Зборовом 1649 року. Та цього разу вони покинули поле бою з інших міркувань. Як ми вже говорили, була в Україні одна впливова людина, червоною ниткою через біографію якої проходила боротьба з мусульманськими сусідами країни. Ця людина – Іван Сірко, який вибрав зручний момент, щоб ударити татарам в тил. Ще в серпні 1667 року його козаки атакували турецький Очаків, а на початку вересня кілька тисяч козаків під командуванням Сірка і кошового отамана Рога виступили на Крим, прорвалися через Перекоп і заходилися спустошувати півострів. Сірко направив свої війська на Кафу (нинішню Феодосію), а Ріг – на столичний Бахчисарай. Обидві частини Запорозького Війська безжалісно вирізували і випалювали татарські улуси й міста, забирали майно, гнали худобу, і сам кримський хан, рятуючись від козаків, покинув Крим морським шляхом. За словами літописця, у Криму залишилися «тільки пси й коти». У рабство було захоплено півтори тисячі людей, дві тисячі православних невільників, навпаки, було звільнено. Звістка про домашню трагедію змусила татар негайно припинити воєнні дії в Україні. Довіри до козаків у них поменшало, та й потрібно було налагоджувати побут на батьківщині. Через голову П. Дорошенка калга-султан почав переговори з Яном ІІІ Собеським і буквально за кілька годин досягнув з ним угоди, підписавши трактат про «вічну приязнь і непорушний мир». Татари обіцяли надалі розв’язувати питання мирним шляхом, утримувати від нападу на Річ Посполиту Буджакську орду (що не визнавала верховенства кримського хана), відпустити деяких бранців (у тому числі захопленого торік під Браїловом Маховського). Зі свого боку поляки обіцяли продовжити виплату татарам так званих упоминок – плату за ненапад, а доки татарський посол не отримає цих «подарунків», відправити до Бахчисарая своїх людей як заручників. Укладаючи договір з татарами, поляки дозволили їм узяти на зворотній дорозі ясир, що вони й поспішили зробити, спустошивши тільки на Покутті близько трьохсот сіл.