Іван Виговський - Мицик Юрій (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .txt) 📗
Того ж місяця була скликана генеральна козацька рада у Корсуні (21.10.1657 р.), яка обрала Виговського повноправним гетьманом. Щоправда, на цій раді не було представників Запорізької Січі, і це дало привід опозиції поставити під сумнів правомочність обрання Виговського гетьманом. Потім довелося скликати ще одну раду, що остаточно поставила крапки над і, але вся ця історія негативно вплинула на авторитет нового гетьмана, який мусив пожинати плоди невдалого вирішення Богданом Хмельницьким питання про спадкоємця. Щоправда, і сам Виговський не виявив досить такту у цій надзвичайно складній справі. Так, він викопав у Гадячі скарб Б. Хмельницького, «чим викликав до себе ще більшу ворожнечу Юрія Хмельницького». Цю ворожнечу амбітного Юрія вдало використали вороги Виговського, поставивши його в потрібний момент ватажком опозиції. І все ж слід визнати, що по смерті Богдана Хмельницького серйозної альтернативи Виговському не було. На чолі Української держави мав стати досвідчений політик і адміністратор, мудрий дипломат, людина хоробра та не позбавлена таланту полководця. До того ж Виговський вже фактично керував державою на момент формального свого обрання.
Виговський став гетьманом у той час, коли міжнародне і внутрішнє становище України погіршувалось на очах. Внаслідок невдач влітку 1657 р. розпадалася коаліція проти Речі Посполитої (трансільванський князь зазнав тяжкої поразки від польсько-татарських військ під Меджибожем і змушений був просити миру, Бранденбург добився задоволення своїх вимог і під впливом меджибізької поразки Трансільванії схилився до замирення з Річчю Посполитою, Швеція мусила воювати вже не тільки проти Речі Посполитої, але й проти Московської держави і Данії, тому реальна допомога її Україні значно зменшилася). Річ Посполита і Кримське ханство готувалися до реваншу за поразки минулих літ. До того ж російський уряд перейшов у наступ проти суверенітету України, що видно вже з вимог, які повіз до Чигирина царський посол по смерті Богдана Хмельницького.
Царські воєводи розглядали Україну й Білорусь як провінції Московської держави, що видно, наприклад, із скарги Івана Нечая царю Олексію Михайловичу (лист від 22.08.1657 р., писаний з Чаус, збережений в російському перекладі). Він писав, що царські воєводи «обиды чинят, из домов насильством выгоняют, податей от иных как от крестьян хотят, к тому ж хохлы режут и кнутами бьют, грабят». Особливо нарікав Нечай на В. Шереметєва, який дозволив чинити напади на козацькі володіння, грабувати їх, чинити насильства. Посилилися небезпідставні чутки про обмеження царем вольностей Війська Запорізького. На внутрішню ситуацію в країні накладали свій тяжкий відбиток кривава війна, посилення позицій української феодальної верхівки, що особливо гостро сприймалося селянством та рядовим козацтвом. Старшина, особливо з 1654 р., бажала зайняти в Гетьманщині місце шляхти, низи у свою чергу прагнули не допустити цього. Так, Павло Тетеря під час свого посольства до Москви у серпні 1657 р. просив царя надати йому та Виговським володіння у Білорусі. Коли у відповідь було сказано, що ви й так володієте значними маєтностями, Тетеря мусив визнати, що вони «тем ничем не владеют, опасаясь от Войска Запорожского». В ході цієї боротьбі за вузькостанові інтереси поступово випускалася з поля зору необхідність берегти як зіницю ока головну цінність, здобуту народом у тяжкій борні, незалежну Українську державу.
Зростання класових суперечностей призводило до подальшої дестабілізації, що, в свою чергу, знову вело до загострення суперечностей. В українському суспільстві суперечності посилилися і в середині окремих класів та соціальних груп. Запорізька Січ з опозиційної сили до магнатсько-шляхетської Речі Посполитої, а в подальшому і Росії, в цей момент перетворилася в опозицію до Гетьманщини. Все гостріше почали виявлятися суперечності між прихильниками різних зовнішньополітичних орієнтацій, дались взнаки і розходження між правобережними і лівобережними полками. Всі ці фактори послабляли позиції Виговського і всього уряду української держави у зовнішніх зносинах. З перших же днів свого гетьманату Виговський відчув значне зростання тягарю «шапки Мономаха», і хоча його соціальна політика була по суті продовженням соціальної політики Богдана Хмельницького (навіть, можливо, м’якішою, як довела дослідниця Т. Яковлева), а його зовнішньополітичний курс тоді ще не зазнав принципових змін, опозиція тим не менш вже виступила проти нього.
Лідерами опозиції стали кошовий отаман Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар. Були висунуті антистаршинські гасла, до того ж опозиція не сприйняла і спроб Виговського налагодити військовий союз з Кримським ханством, що, як і за часів Хмельницького, стало б на перешкоді морських відправ запорожців. На жаль, доводиться констатувати нещирість, демагогію лідерів опозиції, подібну до тієї, що виявив І. Брюховецький у 1663 р. В роки Визвольної війни Пушкар не належав до радикально-демократичного угрупування, осяяного іменами Максима Кривоноса та Данила Нечая, а про Барабаша взагалі нічого не відомо як про учасника Національно-визвольної війни. Виразно простежуються прагнення Барабаша та Пушкаря до гетьманської булави. Характерно, що й інші лідери опозиції виявляли нездорові амбіції. Так, спадкоємець Барабаша Іван Безпалий був з волі царя визнаний гетьманом, причому надію на гетьманство було подано й Івану Іскрі. Іван Силка вже йменував себе наказним гетьманом. При всій привабливості для трудящих мас гасел опозиції за ними нічого не стояло. Ось які вимоги ставили посланці по відношенню до Москви. 6 грудня 1657 р. у Посольському приказі вони поставили у провину Виговському нібито неправомірність обрання його гетьманом, а також зносини з сусідніми державами, заборону ходити походом на Чорне море та дещо інше. На цій досить хиткій підставі посли Барабаша просили царський уряд змістити Виговського і обрати нового гетьмана. Та жодне відоме на сьогодні джерело не подає даних про участь Барабаша у Визвольній війні 1648—1658 рр. Якщо ж зважати на точку зору деяких вчених, згідно якої Я. Барабаш був сином ренегата І. Барабаша, королівської маріонетки, то постать «зачинателя» опозиційного руху постає у ще більш непривабливому світлі. Навіть якщо вірити у щирість намірів лідерів опозиції та їхніх антистаршинських гасел, то знову не можна не помітити трагічного парадоксу. Лідери опозиції шукають підтримки (і знаходять її) у царського уряду країни, в якій панувало тоді ще тяжче кріпацтво, ще тяжча експлуатація трудящих мас, ніж в Україні під польським пануванням, не кажучи про Гетьманщину. Куди завів би цей шлях, якби опозиція взяла гору у 1658 р., яскраво свідчить приклад гетьмана І. Брюховецького, який пішов шляхом Я. Барабаша. Його обіцянки виявилися звичайною соціальною демагогією, а його гетьманат приніс набагато тяжчі страждання трудящим масам, ніж правління попередніх гетьманів.
Отже, на Виговському як на керівнику Української держави лежить тяжка провина в тому, що він не змінив своєї соціальної політики, яка вела до погіршення становища трудящих мас. Але на опозиції лежить провина ще більша, оскільки вона розв’язала безперспективну громадянську війну, поклала початок Руїні, відкрила шлюзи для безпосереднього збройного втручання Москви в українські справи. При зовнішньому демократизмі її блок з Москвою об’єктивно вів до погіршення становища України і тих трудящих мас, від імені яких вони виступали.
В цей час Виговський ще покладається на мирне розв’язання конфлікту, сподіваючись, що царський уряд не буде надавати допомогу опозиції. У своїх перших контактах з російським урядом Виговський-гетьман пішов на деякі поступки в питанні про царських воєвод в Україні, обіцяв розірвати союз із шведським королем, виступити проти Криму, вивести козаків з Бихова та Чаус, не приймати кріпаків-втікачів з Росії, хоч і з обмовкою, що остаточно ці проблеми будуть вирішені під час його особистого приїзду до Москви. При цьому він мав надію на посольства опозиції в Москві. Але місії Ю. Миньківського, С. Почановського, потім Г. Лісницького, І. Богуна та І. Бережецького, а також особисті переговори гетьмана в Чигирині з царськими послами дали лише частковий ефект. Щоправда, царський уряд підтвердив деякі з своїх щедрих обіцянок і визнав Виговського гетьманом. У лютому 1658 р. на раді в Переяславі боярин Хитрово вручив Виговському булаву, бунчук і царську грамоту. Царський посол не міг не враховувати настрої козаків, які вороже ставилися до намірів Москви ліквідувати в перспективі демократичний лад в Україні і нав’язати їм когось у гетьмани замість Виговського. Про це чітко заявив один рядовий козак, учасник ради: «А бодай того ніхто не дождав, щоб Виговського з булави запорозької скинули, ані царові, ані тобі, воєводо, козаки нічого не здiлали, щоб ви право нашоє козацькоє обирати нам гетьмана видерли… Виговський нас з тяжкої неволі лядської визволив, всі при нім умирати і жити готовисьми, то вся Україна, полковники, осавули, oтамани, сотники і чернь присягаєм». Царський уряд звернувся з відповідними грамотами про затвердження Виговського гетьманом до опозиції, але своєї тактики не змінив і продовжував зноситися і з гетьманом, і з опозицією, поступово схиляючись на бік останньої. У своїй недалекоглядній політиці царський уряд не задовольнив навіть деяких елементарних клопотань гетьмана, наприклад про повернення його дружині її маєтностей в Білорусі. В той же час Москва через своїх представників та київських воєвод посилила втручання в українські справи (спроби заборонити зносини гетьмана з іноземними державами, підготовка до податкової реформи, вимоги вислання Юрія Немирича з України та ін.), що далекоглядні сучасники справедливо розцінили як прагнення Москви «не тільки перемогти козаків, але й гетьманську владу взяти у свої пазури». Логічним наслідком таких дій Москви було те, що Виговський (і не тільки він!) починають шукати допомоги з боку колишнього ворога і вже в березні 1658 р. посол України до Яна Казимира Павло Тетеря передає побажання Виговського укласти спільний союз. Чим більше Москва тиснула на Україну, тим енергійніше Виговський шукав союзників у майбутній боротьбі проти неї. Увагу гетьмана привертала насамперед Річ Посполита, а також Кримське ханство і Бранденбург…
