Св. Петро Могила - Мицик Юрій (книги онлайн полные .TXT) 📗
Читаючи документи судових процесів, пов’язаних зі св. Петром Могилою, не можна не підкреслити, що жодного разу ні він, ні послані ним у «наязд» слуги не були звинувачені у вбивстві! Крім того, є документи, які чітко вказують на фальсифікованість низки процесів і провокацій проти святого. Так, 30.03.1637 р. до суду звернувся із заявою мандрівний «корельський» (із Близького Сходу?) єпископ Афіноген Крижановський, який визнав, що за намовою уніатських єпископів Афанасія Крупецького (перемиський), Кирила Ставровецького (чернігівський) та вірменського архієпископа Миколая Порозовича він під вигаданим іменем вніс до чернігівського ґродського суду написану цими особами скаргу на св. Петра Могилу, що той нібито послав своїх слуг, щоб вони пограбували посланця «патріарха архидонського». Є ще одна справа такого зразка, але й тут правда швидко вийшла на поверхню. Судовий позов князя Домініка Острозького-Заславського (від 24.03.1640 р.) до волинського чашника Лаврентія Древинського (це вже православний!) стосується звинувачення ним київського митрополита, а також луцько-острозького єпископа Афанасія Пузини, Олександра Музелі й трьох шляхтичів (братів Гулевичів) у нападі на с. Боголюбське. Частину тягаря судових справ святому допомагали нести його вірні сподвижники, насамперед Філофей Кизаревич та Силуян Мужиловський (син слуцького протопопа, письменника-полеміста Андрія Мужиловського) – майбутній сподвижник Богдана Хмельницького), а також шляхтич Федір Сусло. Мабуть, у зв’язку з цими конфліктними справами святому довелося побувати в низці лаврських маєтностей, зокрема 24.01.1629 р. у с. Забілоччя (суч. Користишевського р-ну Житомирської обл.), а 4.12.1630 р. відбулася його зустріч з Олександром Музелею у с. Городок.
Невтомна й виснажлива праця Петра Могили на цих теренах принесла свої плоди. Його рішучість у поєднанні з господарсько-адміністративними талантами вперше після тривалого часу дозволили припинити пограбування Києво-Печерської лаври з боку як сусідніх феодалів, так і уніатів. Вивільнені кошти молодий архімандрит пустив на реставрацію занедбаних поховань у печерах, зробив для нетлінних мощей преподобних отців нові раки із кипариса й кедра, «викупив із застав золотий і срібний посуд, саккоси, фелоні з шовку й парчі, що їх мусили дати в заставу попередні архімандрити, придбав чимало цінних книг…, залучив до роботи золотарів, малярів, різьбярів та інших митців…, відновив славу києво-печерських ремісничих і мистецьких майстерень».
Собори 1629 року
Господарські, судові й науково-освітні справи не відволікали уваги святого від надзвичайно злободенної на той час проблеми. Маємо на увазі питання унії та легалізації вищої ієрархії Православної Церкви в Речі Посполитій. Тоді серед православних ієрархів сформувалися три основні течії щодо його розв’язання: консервативна, яка відкидала будь-який діалог з УГКЦ (Ісайя Копинський, колишній слуцький протопіп Михайло Загоровський); проуніатська, що прагнула, по суті, повторити шлях Михайла Рогози, Іпатія Потія, Кирила Терлецького та інших ідеологів Берестейської унії (Мелетій Смотрицький); врешті, центристська (свв. Йов Борецький та Петро Могила; Андрій Мужиловський). Представники останньої течії не відкидали діалогу з УГКЦ і можливості проведення об’єднавчого Собору, але на таких засадах, щоб не порушити чистоту православної віри. Св. Петро Могила, ставши лаврським архімандритом, відразу ж опинився в центрі боротьби, ускладненої також особистісними стосунками лідерів. Уже в перші дні на цій посаді він узяв участь у Соборі, який відбувся в Києві (вересень 1627 р.) і в якому брали участь митрополит св. Йов Борецький, Мелетій Смотрицький та ін. На ньому йшлося про катехізис православної віри, який мав підготувати Смотрицький, про публікації шести пунктів розбіжностей між православними та католиками, щоб їх обговорити і розчистити шлях до об’єднання православних та греко-католиків України в єдину Церкву. Слід відзначити, що св. Петро Могила та Мелетій Смотрицький знали один одного ще з часів відродження православної ієрархії, тобто з 1620—1621 рр., а ближче вони познайомилися влітку 1627 р., коли спілкувалися протягом двох тижнів.
У лютому 1628 р. святий здійснив подорож до найзахіднішої української православної єпархії – Перемиської. По дорозі він заїхав до Дерманського монастиря, що знаходиться між Острогом та Рівним, і розмовляв із Смотрицьким з приводу чергового Собору, який мав відбутися у лаврській маєтності с. Городок під Рівним. Про цю зустріч лишив свідчення тільки Смотрицький, який запевнив митрополита УГКЦ Йосифа Рутського у високих моральних якостях і талантах св. Петра Могили і поспішив оголосити його своїм однодумцем, котрий нібито обіцяв допомагати йому у відновленні єдності Київської митрополії на засадах Берестейської унії і навіть скликати в Городку нараду у цій справі.
Така нарада православних єпископів і св. Петра Могили дійсно відбулася наприкінці Великого посту 1628 р., але з ініціативи св. Йова Борецького. На ній Смотрицький виголосив доповідь про відмінність між православною та католицькою вірами і було ухвалено скликати в Києві помісний Собор на свято Успіння Пресвятої Богородиці. Домовились і про те, що митрополит своїми посланнями скличе Собор, а Смотрицький опрацює його програму, хоча й інші владики мали обдумати проблему возз’єднання «без порушення віри нашої православної і привілеїв». Смотрицький виконав це доручення, навіть написав твір «Апологія». Та, на жаль, кращі наміри далеко не завжди дають такі ж результати. Автор у своїй книзі поклав провину за розкол християнської Церкви тільки на православних, несправедливо звинуватив їх у тому, що вони, мовляв, підпали під вплив єресей, і він сам, будучи архієпископом, нібито був укритий цими єресями, наче проказою. Смотрицький підкреслив також верховенство римського папи, твердив про походження Святого Духа і від Сина і т. д. Він піддав критиці твори православних полемістів, у т. ч. навіть свій власний «Тренос»! Висновок Смотрицького, особливо як на православного архієпископа, був разючим: ніякі реформи Православної Церкви не потрібні, а православні мають якнайшвидше влитися до лав католиків, прийнявши унію. Такий виразний і епатажний вияв католицьких позицій провідним на той час православним богословом викликав шок навіть у його однодумців. «Апологія» як змістом, так і формою викликала обурення у православних і, врешті, спричинила зрив намічених ініціатив. Хоча Смотрицький в ідеалі прагнув до «універсальної унії» як добровільного і рівноправного об’єднання сторін, викладений ним матеріал промовляв швидше за другим виданням Берестейської унії.
Тепер ситуація різко змінилася. Замість спокійного діалогу і прийняття виваженого рішення раптово поставала перспектива нової Берестейської унії, що не могло не стривожити не тільки вищих церковних ієрархів, але й широкі маси православних вірних. Не можна не враховувати й того, що православних, навчених гірким досвідом зради своїх владик, саме життя зробило занадто підозрілими у питаннях віри. В соборні справи дедалі активніше втручалися миряни, особливо козаки та «козацькі богослови», як-от київський козак Соленик, котрий підкреслив: «Ми цю святиню здобули кров’ю своєю і готові її запечатати кров’ю нашою і кров’ю тих, що нам її зневажили чим-небудь або від неї відступили». Тінь підозри у зраді впала навіть на свв. Йова Борецького, Петра Могилу, а також на Мужиловського – головного критика «Апології».
Пізніше, уже на посаді митрополита, св. Петро Могила мусив тікати з Києва, коли напроти кафедрального Софійського собору «поставив незвичне для Русі розп’яття», а на самому соборі поставив хреста «на кшталт костельного». Як згадував у 1649 р. про це сучасник подій, особа, близька до князя Яреми Вишневецького, «внаслідок намови тих же, котрим була до вподоби сваволя, і за їхньою порадою легко темні низи здійснили цю річ, запідозривши Могилу у запровадженні унії, котра для тамтешнього плебсу є одіозною…, і коли б швидко не втік з Києва цей митрополит, то чи не напився б він води того ж дня у Славуті, тобто у Дніпрі. І вже близько було до того, що ці зрадники всадили б Могилу в могилу». Відоме важливе свідчення, що пролунало з вуст сподвижника св. Петра Могили і спадкоємця на митрополичому престолі – Сильвестра Косова, який у своїй книзі «Exegesis» (1635) згадував про підозри в уніатстві щодо викладачів Києво-Могилянському колегіуму: «Це був такий час, коли ми, висповідавшись, чекали, що ось шляхта почне годувати нами дніпровських осетрів або одного стануть відправляти на той світ вогнем, а другого – мечем».
