Лагідний янгол смерті - Курков Андрей Юрьевич (книги регистрация онлайн .txt) 📗
У забігайлівку заскочила якась бабця.
— Нюрка, позич три тищі! — крикнула вона. Буфетниця дала бабці гроші, й вона так само швидко вискочила.
Помаленьку потягуючи портвейн, я дістався до половини склянки і відчув, що хмелію. Треба було чимось закусувати, але алкогольна лінь уже розповзалася тілом. Я автоматично підніс до рота долоню з-під чорної ікри й лизнув її язиком. Смак ікри наче в'ївся в шкіру, тому я і далі з задоволенням злизував невидимі ікринки з долоні, запиваючи їх портвейном. Доки не заснув там само, сидячи, схиливши голову на хиткий стіл — від цього він зробився значно стійкішим.
Розбудив мене страх, що проник у вже тверезішу, але ще досі сонну свідомість. Я відірвав голову від стола — у забігайлівці було темно, хоча з єдиного заґратованого віконечка пробивалося всередину стійке вранішнє світло. У голові гуло від вина, але це не надто заважало думати. Я роззирнувся, підійшов до дверей — вони були зачинені ззовні. Зрозуміло, в забігайлівці я був один. На тьмяному прилавку так само стояли пляшки горілки. Я знайшов вимикач біля вхідних дверей. Увімкнув світло. За стійкою бару побачив електрочайник і банку розчинної кави. Зазирнув до підсобки, знайшов там умивальник і вмив обличчя. Зробив собі кави, налив у неї кілька крапель «Фронтової» горілки та знову сів за столик. Тепер у голові прояснилося, та й свіжість якось помаленьку почала повертатися в моє тіло. Щоправда, кортіло їсти, та коли п’єш каву — думки про їжу відходять убік. Мій годинник показував пів на дев'яту.
О дев'ятій скреготнув замок вхідних дверей, і до забігайлівки ринув потік сонячного світла.
— А, прокинувся! — прозвучав прокурений, але дружній голос господині. — Чо воно так тебе від однієї склянки вирубало?
Я знизав плечима.
— А я дивлюся, — вела далі вона, вже зайшовши за прилавок і натягуючи білу блузку на сіру футболку, — взяв тільки одну склянку і прийшов наче тверезий, а розвезло. Та ще і з рюкзаком. Ну, думаю, якщо витягну його надвір і до стінки притулю — пробудиться — ні рюкзака, ні одягу не буде... Взяла тебе, небожа київського, і тут лишила...
— А звіди ви знаєте, що я з Києва? — здивувався я.
Вона відімкнула ключиком якусь шухляду під прилавком і поклала на стільницю мій паспорт.
— Що ж ти думаєш, я когось без перевірки в своєму хазяйстві лишатиму? На!
Я підвівся, узяв свій паспорт і машинально помацав кишеню, де разом із паспортом лежав гаманець.
— Та що ти, небоже? — вона всміхнулася. — Нічого я там у тебе більше не шукала. А якби й шукала, то десь нижче, але в п'яненьких цього ж і не знайдеш... Коля... Ще кави хочеш? Чи похмелитися?
— Я би поснідав... — посміливішав я від її ж фамільярності.
— Щас, яєшню будеш?
Хвилин за п'ятнадцять я вже жадібно наминав яєшню, а вона сиділа поруч за столом, тиснучи його своїми гострими ліктями, й дивилася на мене уважно, наче мати або слідчий. Її доброта спровокувала мене на відвертість, і я розповів їй, що хочу дістатися до Мангишлаку. Щоправда, не казав для чого. Просто сказав, що хочеться доторкнутися до пісків, якими ходив Шевченко.
— Оце часи! — зітхнула вона. — Раніше то Ленінськими місцями, то Брежнєвськими, а тепер у кожної республіки свій ідол.
— Ну, чого ідол? — не погодився я. — Нормальний чоловік був, у Пітері з друзями гусей крав і смажив...
— Та ну! — здивувалася вона. — Як Паніковський!..
Вона погодувала мене, а потім обслужила «транзитного» відвідувача, який забіг випити свої ранкові сто грамів і миттю помчав далі.
— До Мангишлаку напрямки тобі звідси не добратися, — сказала вона, повернувшись до мого столика. — Якщо хочеш, я з’ясую, як краще.
— Будь ласка! — попросив я.
— Гаразд. Попрацюй-но поки за прилавком, — діловито сказала вона. — Вся горілка по тищі за сто грамів, вино — тища за склянку. А я за годинку вернусь... А, і паспорт дай!
Я простягнув їй свій паспорт.
— І ще, — додала вона. — У тебе знайдеться чим платити?
— Є трохи...
Лишившись у забігайлівці на самоті, я став за прилавок і позирав звідти у розчахнуті вхідні двері, що відкривали мені яскравий, весь у сонячному світлі високий прямокутник вулиці, який зрідка перетинався перехожими.
Завітав мужик років п’ятдесятьох, у тільнику й неголений.
— А Нюрка де? — запитав він.
— За годину буде.
Він кивнув і пішов, нічого не випивши.
Потім з'явилися дві серйозні й зі смаком убрані жінки, теж немолоді. Взяли по сто грамів горілки. Тут-таки, не присівши, випили й пішли собі.
Нарешті повернулася Нюра. Я до цього часу настільки освоївся в забігайлівці, що, здавалося, зміг би в ній влаштуватися й завиграшки прижитися. Тільки чи цього я прагнув? Ні, мене тягло на Мангишлак, хоча що на мене там очікує — не відомо. Але може, саме тому й кортіло туди дістатися? Та й узагалі, чи чекає на мене там хоча б щось? Якби не виникла ця ідіотська ситуація зі складом дитячого харчування, нікуди б я зараз не поїхав. Просто був пункт А, з якого треба було втікати до пункту Б. Нічогенька задачка! Насправді ніщо так не кличе до мандрів, як небезпека для життя.
— Ну що, небоже, за кілька днів рибзавод піде по каналу на Каспій. Хош, можеш із ними, я домовлюсь.
— А куди він пливе?
— Це ж тобі рибзавод, а не корабель. Він буде на Каспії стояти, потім чи то в Гур'єв, чи то ще куди на відвантаження консерви піде...
— А як же я на Мангишлак?
— Там з’ясуєш, до нього багато суден підходить... У мене там подружка, Дашка, працює. Вона тобі допоможе...
Цією випадковою зустріччю я лишився задоволений. Навіть прокурений голос Нюри звучав для моїх вух приємно й турботливо. До відходу рибзаводу я лишався в її забігайлівці, допомагав їй та подеколи підміняв. І ночував там само — віддаючи на ніч паспорт і дозволяючи себе замкнути. А за три дні відвела мене Нюра зранку в порт і передала з рук на руки своїй подрузі Даші — кругловидій жінці років тридцяти п'ятьох, яка здалеку нагадувала яскраво вдягнуту бляшанку згущеного молока.
16
Незграбна прямокутна багатоповерхівка плавучого рибзаводу рушила від причалу опівдні. Я стояв на палубі третього поверху, і здавалося мені, що не рибзавод відійшов від причалу, а саме місто відштовхнулося від нас і попливло куди подалі. Сонце того дня було особливо зловредним — воно висіло наче й невисоко, а припікало на повну. Залізо плавучого незграби було настільки розпеченим — хоч яєшню смаж. Задуху, що оточила рибзавод, міг би розігнати тільки волзький вітерець, але повітря було нерухомим. Рибзавод не плив, а ледь помітно повз по гладенькій воді, так повільно повз, що навіть волзька поверхня не реагувала, лишаючись тривожно нерухомою.
— Гей, котику! Чого стоїш, ходім у каюту! — окликнула мене Даша.
Я повернувся до каюти, яку до цього й роздивитися не встиг, тільки рюкзак закинув і вийшов. Каюта була двомісна, маленька, з квадратним віконечком, на якому замість фіранки тулився шматок салатової тканини. У кутку біля залізних овальних дверей був умивальник, під ним — відро на сміття. Попід віконцем стояв столик із будильником і важкою попільничкою з литого скла. По боках каюти, наче в купе потяга, були розташовані два вузькі ліжка, охайно застелені, з подушками, які стояли по-наполеонівському одним кутиком догори.
— Он те твоє, — вказала мені Даша на праве ліжко. — Удень тут сидітимеш, а ввечері, коли народ п'яний, — гуляй собі палубами, тільки щоб не заблукав!
— А плисти довго? — запитав я.
— Залежно куди, — розважливо відповіла Даша. — Тобі ж до цього, до Комсомольця треба?
— До якого комсомольця?
— Ну, затока Комсомолець.
— А навіщо вона мені?
— Нюра сказала, що ти на Мангишлак хочеш? То це найближча точка, після Гур'єва ми туди підемо, а потім уже в інший бік, до Мумри...
Я замислився. Затока Комсомолець? І назва якась не казахська, та ще й не відомо, як мені потім звідти вибратися? Що там є? Порт? Місто? Рибацьке селище?
