Віртуалка - Ликович Ірися (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗
Із Гванцою можна було перекинутися кількома російськими словами, але й то зовсім рідко, бо вона була більше зайнята зароблянням грошей для свого швидко розбухаючого живота. Справа у тому, що вагітна грузинка мала право називатися студійною віртуалкою тільки доти, доки носила у череві маля. Бо після народження дитини вона зробиться звичайнісінькою жінкою, а Рупертові ж потрібна була різношерста публіка для його студії, а не дитячий будинок, як пояснював він.
Домініканка Каті зробилася дружиною шефа, ще коли він заправляв студією в Санто-Домінго. Фіктивною дружиною чи ні, цього ми не знали, чули тільки, що дівчина благала шефа забрати її із корупційного міста, і той не відмовив. Цинічний Руперт, якщо котрась із дівчат покидала бізнес через чоловіка, завжди говорив, що тільки ідіот може заборонити своїй оголеній жінці сидіти перед камерою. Тим паче, якщо це заняття приносить до спільного бюджету гроші.
Каті була справжньою красунею, проте заробляти чималі гроші їй заважало незнання німецької чи бодай англійської мов. Оту найдревнішу по своїй суті професію вона опанувала ще на самих зачатках розвитку Інтернет-бізнесу. Тоді, коли було замало дівчат, котрі зналися на цьому ділі. Тому студія у Санто-Домінго була ідеальним місцем для Рупертового старту – голодні та босі екзотичні красуні готові були тицькати до онлайну клієнта будь-який зі своїх сороміцьких отворів.
Перед комп’ютером Каті, почеплені на стіну, висіли кілька листків із надрукованими на них німецькими фразами, але такі дрібні хитрощі не могли врятувати її при півторагодинній розмові з клієнтом. Проте Каті мала все одно перевагу над колежанками і не мусила взувати височезні латексові чоботи із шнурівками аж попід сідниці. Бо для того, аби вони, блискучі та червоні, красувалися на чиїхось ногах, витрачалося тридцять хвилин. Півгодини шнурування чобіт. Ми заздрили Каті. Вона мала взуття на блискавці. З імітацією шнурівок. Вона мала на те право.
Улюбленицею (не стервом, як Банні) web-cam простору була Сандра. Білокура смішливиця Сандра, котра, як і інші, чатила для німецькомовного люду. Ті, що розмовляли англійською, заходили до нас не часто. Хіба що ті, що жили в Євросоюзі. Сандрі дуже таланило, бо вона чи не щоночі бувала у всіх німецькомовних містах. Її любили клієнти. Я ж таким похвалитися не могла. Тому й пропустила повз вуха настанову Руперта на щотижневій нараді віртуалок: першим ділом хитро вивідати місцезнаходження клієнта, а тоді ненав’язливо озватися, що ти живеш десь поруч.
Отож, їх було у напівособняку небагато. Отих у житті простих людей, по вінця переповнених власними проблемами, котрі тут, у тісних, заповнених гидотним повітрям кондиціонера кімнатках, грали кожен якусь роль у Всесвітній мережі, у тій, де всі могли бути ким завгодно й у той же час у тім неіснуючім, невидимім просторі, де нікого насправді не було. Де всі спілкувалися тільки з власним монітором, з фантомами. Із такими ж вигадками, як і самі.
Руперт, перешіптувалися дівчата, адже це було великою таємницею, про яку не говорилося вголос, а тим паче не розголошувалося працівникам фірм-конкурентів, бо ж то немислиме порушення правил, майже перевербовка (!): виплачував дівчатам більший відсоток від заробленого, ніж інші посередники між сайтами та віртуалками. За законом, з одного євро, яке платив клієнт за можливість «спіл кування» із комп’ютерною красунею, модель отримувала від 10 до 20 відсотків. Винятком є live-strip.de, де за хвилину без різних прибамбасів (звук, cam-to-cam chat, запис шоу віртуалки до комп’ютера клієнта) дівчині залишалося всього сім центів! Це від цілого євро! Немислимо! А якщо згадати ще й про податок! Куди ж зникають інші гроші? Отож, сорок відсотків забирає сайт, через систему якого клієнт заходить до чату. А чим розкрученіший сайт, тим більше у нього закулісних працівників. Інші сорок відсотків ідуть вербувальнику. А саме: людині (одній-однісінькій!), котра займається розробкою дочірніх рекламних сайтів дівчат, де можна тільки придбати coins (інтернет-хвилини). Але найобразливішим, Тоні, було те, що навіть від того куцого заробітку, що залишався віртуалці (приміром, тисяча із восьми, на неї витрачених клієнтом, тисяча євро за місяць у ролі живого комп’ютер ного м’яса, так моя мати прибиральницею колись заробляла більше!), вона ще сплачувала сорок відсотків шефові, за допомогою якого виходила в онлайн. Навіть якщо той шеф знаходиться на відстані кількох тисяч кілометрів (бо є ж і «домашні працівниці») і дівчина просто набрала його номер, вислала власні фото та відео, а він зареєстрував анкету на сайті, а потім тільки раз на місяць заходив на сторінку, аби перерахувати гроші і, звичайно, забрати свої важко зароблені сорок відсотків від її мізерної зарплатні. Хитрий Руперт не пас задніх у цьому ділі. Бо ж був і розробником дочірніх сайтів, і шефом віртуалок.
До Руперта дівчатка прилітали переважно влітку, їм, зазвичай мрійницям мого віку, надивившись телевізора, здавалося, що Майорка – це суцільне свято. Так воно, зрештою, і було, але тільки для багатих туристів, і то тільки в місцях, дбайливо облаштованих для того свята. Простий люд – працівники готелів та ресторанів, як правило, студенти європейських вузів, що підробляли там у літній сезон, – проживали Майорку зовсім інакше. Для корінного ж населення власне село взагалі ставало важкою обузою, звідки майже ніколи не вдавалося втекти. Проте, незважаючи на численну кількість несерйозних дівчат, котрі мріяли використати студію як безкоштовний готель, Руперт зумів підібрати для себе якісний колектив відповідальних та працьовитих людей web-cam. Котрі, мов кроти, жили у маленьких, ніби створених саме для цієї роботи кімнатах, де вміщалися зазвичай тільки ліжко, комп’ютер (мишка та клавіатура – безпровідні, екран, збільшений до 225 відсотків, аби було видно висвітлене на ньому вже з ліжка) та вмурована в стіну шафа.
Руперт був справжнім винятком між шефами! Як правило, власники студій не брали до себе чоловіків. Будь-яка присутність (чи то відвідини віртуалки, чи проживання) представників сильної половини в приміщеннях, облаштованих для Інтернет-бізнесу, – заборонена. Аж тут у нас, нате вам, темношкірий дядько.
– Моя студія, – говорив лис Руперт, – не обов’язково мусить мати тільки писаних красунь модельної зовнішності. Попит диктує ринок. А наш перенасичений ринок хоче всього!
Джеф був класним чоловіком. Мав у собі щось незіпсуте і, віриш, Тоні, щомісяця їздив до Манакора, аби… відіслати левову частку заробітку своїй африканській сім’ї. І його дружина знала, що фото та відео її благовірного вивішені в Інтернеті на п’ятьох еротичних сайтах у розділі «геї», але не ревнувала, бо зовсім не було до чого. Він розповідав, що таки траплялося, коли до нього в онлайн заходили жінки, але дуже рідко. Бо ж дев’яносто дев’ять відсотків відвідувачів еротичних чатів – чоловіки. Наші завойовники.
Отже, Руперт мав достатньо працівників, аби забезпечити собі безтурботне життя. Але він був трудоголіком і грошоманом – не сидів ні секунди без діла. Та й іншим не дозволяв. Кожен із працівників, завдяки вічному наглядові старого бізнесюка, заробляв мінімум по півтори тисячі євро на місяць. Кажу мінімум, бо, наприклад, Банні отримувала набагато більше. Так, то був справді заробіток! Нічого не скажеш. І як їй таке вдавалося – давили в собі заздрощі майже всі, бо Руперт хвалився нею і перед іншими «шефами». Адже не кожен тримав у своєму акваріумі таку золоту рибку. Банні всю свою юність провела віртуально – вісім років безперебійної роботи забезпечили їй постійних клієнтів і сталий заробіток. Увесь свій вільний час дівчина проводила у нашому невеличкому, вісім квадратних метрів, спортзалі, котрий завбачливий Руперт збудував, аби тримати дівчат у тонусі. Бо ж у здоровому тілі – здоровий дух! А це саме те, чого потребували дівчата із вимученими очима.
Сліпий четвертий
Мій милий Тоні, мені було важко розповідати тобі про себе у перервах між виснажливою роботою. Важко було чекати на тебе, Тоні, вигадана любове мого життя. Мій милий Тоні, Антоніо, красень, коханий, мені здавалося, що ти обов’язково маєш пахнути морем, цим голубим кораловим морем, Балеарськими островами, хоча і жив то в Англії, то у Німеччині, та асоціювався у мене здебільшого з Майоркою, інколи цмином, сухим вином, зранку кавою з круасанами, увечері нашими дітками і моїм молоком для них… Моїм засохлим молоком на рожевих пуп’янках грудей, що ти у моїх мріях спивав вечорами, після сонних дитячих губ доторкаючись до пипок, аби пити мене, свою дружину, кохану, Діанку. Тоні, я чекала тебе у свій чат знову й знову, аби могла тобі розповідати про нас. Я хотіла, Тоні, аби ти був біля мене й у реалі. Аби я могла тримати твою руку, а не лише простягати пальці на твоє прохання поближче до веб-камери, аби ти міг цілувати кінчики моїх довгих, овальних, вифарбуваних у яскравий колір (усе для клієнта, бо ж камери нездало передають сірі тони) нігтів.
