Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович

Точно так же взаимосвязаны распад Австро-Венгрии, ноябрьская (1918 г.) революция в Германии и возвращение в революционное русло процессов, прерванных гетманщиной в 1918 г. Возрождение УНР, возникновение ЗападноУкраинской Народной Республики и попытка объединения в одну целостность двух национально-государственных образований были вызваны к жизни действием далеко не только внутриполитических украинских тенденций.

Таким образом, комплексное изучение периода 1917–1920 гг., как сложной взаимодетерминированной системы революций со всеми их своеобразиями, противоречиями, альтернативными расчетами и стратегиями — настоятельная потребность, диктуемая как жизненной, так и научной логикой, желанием постичь реальную действительность. Естественно, предметом особой заботы украинских историков должны стать конструктивные контакты в области исследовательских работ со специалистами других регионов и других национальных образований на постсоветском пространстве. Было бы совсем неоправданным рассчитывать, что закрепление не только в украинской, но и в мировой историографии представлений о событиях на Украине, как о национально-демократической революции, следует ждать от зарубежных исследователей. Однако, можно предполагать общую позитивную реакцию, если соответствующие труды ученых Украины будут достаточно убедительными, высококачественными, полновесно научными. Возможно тогда и представители других национальных регионов, ориентируясь на украинский пример, прибегнут к аналогичным подходам, и при наличии достаточных оснований смогут выйти на новый уровень квалификации революционных действий в соответствующих регионах. Тогда вся общероссийская картина процессов 1917–1920 гг. может приобрести значительно иной характер, нежели она выглядит сегодня.

Естественно, при этом необходим предельный научный и одновременно взаимный национальный такт, непредвзятое внимание ко всем аргументам, а не стремление во что бы то ни стало реализовать старые обиды, эмоции, положить их в основу исследований. Весьма логичной, целесообразной представляется координация усилий представителей различных национальных школ, организация параллельных работ, а ключевая роль в подобном общем проекте по праву может принадлежать Институту российской истории РАН, редколлегии журнала «Российская история».

Выше обозначена лишь самая главная, определяющая проблема в научном постижении опыта революционной эпохи 1917–1920 гг. на Украине. Естественно, производными от нее являются многие другие существенные, часто весьма непростые и противоречивые аспекты, сюжеты, что, впрочем, следует отнести к предмету отдельного, специального разговора, который также вполне назрел и представляет немалый профессиональный интерес.

Створення й початки діяльності Центральної Ради

(Дискусійні аспекти) [3]

Навіть побіжного погляду на заголовки праць, присвячених Українській революції, достатньо для висновку: переважна їх частина відноситься до часів Центральної Ради. Підрахунки ж підтверджують, що це біля двох третин усіх публікацій про 1917–1920 рр. в Україні.

Звісно, велика кількість проблем досліджена тут глибоко, серйозно, до найменших деталей і нюансів. Достатньо ґрунтовно вивчено всю історію організації, розвитку, діяльності Центральної ради як визначального чинника Української революції в березні 1917 р. — квітні 1918 р. В концентрованому вигляді набутки в цьому питанні представлені в названій спеціальній книзі В. Верстюка.

Втім, залишається низка питань, що з різних причин потрапили до розряду дискусійних, принаймні, видаються за такі.

Як не дивно, до їх числа потрапило й питання про процес утворення Української Центральної Ради. Здавалось би, за наявності певного кола документальних свідчень (протоколів, репортерських повідомлень, мемуарних сюжетів), їх багатократному вивченні, тут взагалі не може бути предмету суперечностей. Однак згадана вище книга Р. Млиновецького спровокувала дискусію, яка хоч і видається дуже штучною, насправді не така вже й проста. З «легкої руки» діаспорного автора, поширення набула версія про виникнення в перші дні березня 1917 р. двох Центральних Рад.

Всупереч всьому, що було відомо за 30 років відтворення епізоду, в 1946 р. Р. Млиновецький зовсім несподівано заявив: «Мусимо подати тут сенсаційний факт, а саме — тоді було створено дві Українських Центральних Ради…Члени тупу не погодилися на висунення ідеї самостійності України і організували другу Центральну Раду… Українська Центральна Рада, організована самостійниками, як і організований В. Отамановським штаб української кінної міліції містилися в домі Дмитра Антоновича…Певний період тяглася конкуренційна боротьба між цими двома центрами: націоналістичним і москвофільським» ⁵¹.

З наведеного виходило, що на момент створення тупівської Центральної Ради (автономістського спрямування) буцімто вже існувала самостійницька Центральна Рада, формування якої ініціювало «Братство самостійників». Ця Рада, за твердженням Р. Млиновецького, перестала існувати 8 березня (за новим стилем — 21 березня) після об’єднання з автономістською Радою, розчинившись у останній ⁵².

Оскільки жодних документальних підтверджень наведено не було, а застосовані дати явно суперечили відомим, забезпеченим джерельними підтвердженнями даним, П. Мірчук у 1960 р. спробував якось узгодити висунуту Р. Млиновецьким ідею з наявними фактами. У нього вималювалась формула: «Вже 16 березня (тобто 3 березня за старим стилем — В. С.) 1917 року Микола Міхновський згуртував біля себе у Києві своїх ідейно-політичних однодумців і запропонував їм негайно покликати до дії «Українську Центральну Раду» як орган тимчасового державного правління самостійної України… Але з ініціативою творити політичну репрезентацію українського народу з огляду на нову політичну ситуацію в Росії виступило теж «Товариство Українських Поступовців»…17 березня (4 березня — В. С.) 1917 р. з самостійницької «Української Центральної Ради» і ТУП-івської «Центральної Ради» оформлюється єдина «Українська Центральна Рада» ⁵³.

В наведеній логічній конструкції в обережній редакції згадувалося про самостійницьку Центральну Раду більше в ідеї, «в пропозиції», ніж у реальності, і було припасовано час розмов про останню так, щоб вона передувала задокументованій даті — 4 березня 1917 р. Однак спроби П. Мірчука бодай якось зняти очевидні суперечності безпорадної і елементарно неграмотної версії Р. Млиновецького викликали лише роздратування останнього.

У новій своїй книзі 1970 р. амбітний автор знову без жодних посилань на документи твердить, що на таємному засіданні українських самостійників («братчиків») негайно після повалення самодержавства було ухвалено утворити центральний орган для керівництва, координації боротьбою за відновлення української державності. Нею і стала утворена 15 березня (н. ст., тобто 2 березня ст. ст. — В. С.) Українська Центральна Рада — «перша самостійницька Українська Центральна Рада», яка «початково містилася в домі Дмитра Антоновича». (До речі, у той час український соціал-демократ Д. Антонович не поділяв самостійницьких настроїв, та Р. Млиновецький на це не зважає). Далі «автономісти, почувши про створення Укр. Центральної Ради й довідавшися про політичні плани її організаторів — заметушилися і кинулися творити власний центр» і 19 березня (6 ст. ст. — В. С.) створили «також свою «Українську Центральну Раду» в приміщенні клубу «Родина» ⁵⁴.

Після прибуття до Києва М. Грушевського 27 березня (14 ст. ст. — В. С.), про плани і настрої якого буцімто мало хто здогадувався, авторитетний професор історії підступно перетягнув «на свій бік менш досвідчених молодих прихильників самостійницької ідеї» й використав їх «для об’єднання» двох Укр. Центр. Рад». Врешті-решт «проф. М. Грушевський, який ще під час своєї діяльности у Львові набув великого досвіду у всяких позакулісових потяганнях та партійній боротьбі, дуже допоміг автономістам в їх заходах щодо зліквідовання самостійницької Укр. Центральної Ради» ⁵⁵.