Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Разное » Чого не гоїть огонь - Самчук Улас Олексійович (онлайн книга без txt) 📗

Чого не гоїть огонь - Самчук Улас Олексійович (онлайн книга без txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Чого не гоїть огонь - Самчук Улас Олексійович (онлайн книга без txt) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Гості ходили, гули, сміялися, крутилися. А одного разу Вайз взяв Якова під руку і підвів просто до Ясної.

— Маєте вашого Балабу, мадам, — промовив він до Ясної тоном, ніби вони вже на цю тему розмовляли.

— А! То ви? — сказала вона по-німецьки. — Я зараз! — і продовжувала свою мову, щось про Росію. — То, панове, — казала вона, — можна на ці речі різно, як хочете, як можете, дивитися, але скажу вам, що такої Росії, як ви читали у Толстого чи Тургенева, давно нема. Ні такого товариства, ні таких порядків, ні того навіть духу. Є, панове, так званий народ — це люди, багато людей, маси, руки, голови, освічені, неосвічені… А щодо культури, естетики, то як хто на це дивиться. Тієї культури, що ви знаєте в Берліні, Відні, Парижі, Римі, — тієї там, навіть у Москві, очевидно, ледве чи знайдете. Революція, п'ятирічки, ударні бригади і труднощі — це їх культура, але чи ця тема, панове, може вас сьогодні дійсно так цікавити? Не думаю, мене, наприклад, признаюсь, більше цікавить… Пам'ятаю! Італія! Бароне, — звернулась вона до фон Лянге, — пригадуєте нашу зустріч з контесою Сімпсон? В «Екслянаді»! На Рів'єрі! І дійсно, що за жінка — не красуня, але тон, шарм, — блискуча! За таку корона імперії недорога ціна, чи не так, бароне?

— Для мене — задорога, — озвався барон.

— Ну, ви ж відомий, — засміялась Віра і звернулась до Пшора: — Питаєте причину моєї зустрічі з Сімпсон? Цікавість. Звичайна цікавість. Як тисяча інших зустрічей, наприклад, у Парижі, з паном Ко… Ко… Ко… Як його? Той відомий маляр, футурист…

— Може, Пікассо? — запитав швидко Пшор.

— Капітане! Не смійтесь! І з Пікассо… знайома. Були там разом з цим ось бароном, що сидить біля вас справа…

— І він вам, розуміється, сподобався…

— Мені подобається все неестетичне…

— Причому тут естетика… Модерне малярство…

— Чого тільки модерне? Зрештою, не все одно? Кожна річ набридає, а естетика, коли вона завжди та сама, — в першу чергу, і все це, розуміється, відносне, чи не так, пане Балаба? — звернулась вона вперше до Якова, зовсім несподівано і визивно, аж той був заскочений.

— Не мого мозку діло, — відповів він швидко.

— А от капітан Пшор усе знає, — провадила Ясна тим самим тоном, — чи не так, капітане? — В голосі її звучала жартівлива іронія.

— Ви, очевидно, панна… — почав був злегка подразнений Пшор, але Ясна його перебила:

— Пшор! Ви скоро зажадаєте піддати мене лікарській експертизі!

Присутні зареготали.

— Ви вже вдруге не дали мені скінчити думки.

— Недокінчені думки, як і недокінчена любов, завжди загадковіші, — відповіла Ясна.

— І взагалі лишімо думки і займімось цікавішими справами, — озвався Вайз. — Прошу! — У сусідній, більшій, де перед тим вечеряли, кімнаті зазвучало танго, і Вайз попросив Ясну на танець.

Яків зустрівся із своєю землячкою з Дерманя, що вчилася десь у Віденському університеті, а тепер була перекладачкою в новозаснованій німецькій фірмі «Кнор і Шенке» чи щось подібне. Землячку звали Орою, хоча з дому вона була Одаркою. Була добре одягнена, мала бурхливе волосся і яскраво мальовані уста.

— О! Одарка! — зрадів Яків. — Я вас спочатку не пізнав. Добре виглядаєте…

— А я вас пізнала одразу… — відповіла Ора. — Дякую за комплімент.

— Чого ж комплімент? Направду ви чудово виглядаєте, вас, здається, не було вдома останнім часом?

— Я ж була в Холмі. Так би мовити, на еміграції…

— А де ваш брат?

— Котрий? У мене ж їх — знаєте…

— Максим.

— На Холмщині…

— Він, здається, був…

— Так, священик… Він там і тепер на парафії…

— А той, другий?..

— Василь?

— Так.

— Також був священиком… І також на Холмщині… Але його вбили.

— Хто?

— Армія крайова…

— А ви, значить, тут?

— Тут, знаєте… Ет… Жити можна… Головне — картки на… Зрештою, ви знаєте. Чи не краще піти і нам? — Вона показала на кімнату, де танцювали.

Танцювали всі, було тісно, світло притемнили, мелодія звучала м'яко і лоскітливе. Яків часто поглядав на Вайза і Ясну, два рази наштовхнувся на них, сміявся з Пшора, що танцював з секретаркою канцелярії цивільної поліції, на голову вищою від себе. Не танцював, здається, один доктор фон Лянге, що сидів у глибокому фотелі передньої кімнати і курив довгу, дуже міцну вірджинську сигару.

Яків не мав шансів запросити на танець Ясну, забагато було біля неї претендентів, але десь біля третього танцю вона запросила його сама на фокстрот. «Кетхен», що було для нього другою несподіванкою, якої він не міг навіть заховати. Якось так дивно, незвично почав перепрошувати, що він, о либонь, мужик з Дерманя… Є тут таке село, а там, мовляв, мало танцюють фокстротів…

— Але ж ви були, здається, як не помиляюсь… Щось мені таке казали… В армії Жечі Посполитої, а там, як відомо…

— Зовсім не те, — боронився Яків… — Я трохи затяжкий, хоча танцювати дійсно любив і люблю.

— Нічого. Ви прекрасно танцюєте, не кокетуйте зі мною даремно, це небезпечно, я діва гарячого темпераменту і мене легко збити з пантелику… прекрасно говорите по-німецьки, звідки?

— Можна сказати, нізвідки… Просто. «Ми все учілісь понемногу, чєму-нібудь і как-нібудь» — казав, здається, Пушкін.

— Бачу, ви не такий уже мужик, — відповіла на це Ясна і глянула йому у вічі. Це було більш-менш під світлом, і Яків затямив цей погляд з якоюсь винятковою, майже фотографічною виразністю. Карі, великі, ясні, глибокі, напружені і разом свавільно-агресивні очі, залиті, як йому видалось, трагічним смутком. Таких жіночих очей Яків ще не бачив, вони видались йому дуже свідомими й дуже розумними.

Після цього йому забракло мови, його думка почала швидко мішатися, мов дим, заколочений рвучким вітром, і до кінця танцю вони промовчали. А потім її кудись покликали, вона швидко одягнулась, швидко зникла, і на цьому сцена урвалась.

До кінця вечора, тобто до третьої ночі, лише пили й кричали, гадаючи, що співають. Військові уніформи впереміш із жіночими сукнями. Невеликий дерев'яний будинок із своїми великими затемненими вікнами нагадував корабель божевільних, що несеться на хвилях якогось дикого, рвучкого водоспаду.

VI

Розуміється, Яків довгий час одного не міг збагнути: навіщо він «їй» здався. Все вказувало, що «вона» ним настирливо, ніби з наміром, цікавиться і, де тільки має нагоду, використовує її з неприхованою виразністю.

Але цим питанням він не мучив себе часто, а головне глибоко. Йому було добре, і це він вичував усім своїм здоровим тілом і духом. Навіть на службі стало приязніше, і навіть вдома, на помешканні, у тому дивовижному середовищі, руїн, людей і речей з тією якоюсь астральною Шприндзею, що сливе кожного вечора входила до нього і вносила з собою почуття, що його годі окреслити словом, і що сповнювала простір містичною, майже позасторонньою, атмосферою.

— Чому ви не прийняли того золота? — запитала вона якось пізнього вечора, стоячи, як звичайно, у напіввідкритих дверях, тримаючись за тяжку завісу, ніби висячи на ній між двома кімнатами.

— Якого золота? — не зрозумів Яків, що звик при цьому роздягатися, ніби в кімнаті він був сам.

— Ах! Святий-Божий! Він не знає, — погойдуючись на завісі, з гіркістю в тоні казала Шприндзя. — Якого золота? Хм! А я б на вашому місці знаєте що зробила?

Яків мовчав, не відповідав, робив своє, не зважав, був навіть зайнятий іншими думками, хотів, щоб вона скорше скінчила свою мову і скорше відійшла… Не хотів її заохочувати… Але Шприндзя стала дивно настирливою, якоюсь нахабною, виразно зневажливою. Він для неї перестав бути майором, вона його не боялась і, здавалось, не поважала.

— Ну? Ви мене чуєте? — продовжувала. — Я на вашому місці, коли дають, — брала б. І ще більше: я брала б навіть, коли не дають. Чи ви знаєте, що таке золото? Бачили його коли? Де ви його могли бачити? Колись, кажуть, були бодай у декого зуби, а тепер усе золото зникло, сховалося, але воно через те стало ще більше золотом. І за нього можна мати все! Весь світ! Весь світ, який він є. Ви мені не вірите? Ви, напевно, думаєте: чому ж ти не поможеш собі своїм золотом? Напевно так думаєте, ні? А признайтесь! А я вам відповім: ще поможемо! Ще не прийшов час! А він прийде! О, він ще прийде, побачите! А на вашому місці я от що зробила б: узяла б те золото і виїхала. Взагалі виїхала… З цього краю… Десь отуди… За Німеччину, за Швейцарію… Десь до Америки… до Нью-Йорка… Або ще далі… Сан-Франціска… або Буенос-Айреса.

Перейти на страницу:

Самчук Улас Олексійович читать все книги автора по порядку

Самчук Улас Олексійович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Чого не гоїть огонь отзывы

Отзывы читателей о книге Чого не гоїть огонь, автор: Самчук Улас Олексійович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*