Третя карта - Семенов Юлиан Семенович (читаемые книги читать TXT) 📗
Радіо несподівано змовкло, очевидно, передача закінчилася, і Штірліц виразно почув голоси Омельченка й Олени. Перегородки між купе були тонкі, фанерні, тим-то Штірліц чув кожне слово.
Гомоніли вони, очевидно, давно — для цього й увімкнули радіо, а зараз у розпалі суперечки вони не звернули уваги на те, що голос диктора зник і стало тихо, тільки колеса перестукували на стиках.
— У тебе в голові завжди був інший стереотип мужчини, — ображеним, жалісливим голосом, а проте злостиво і впевнено говорив Омельченко, — тобі до вподоби мовчазний, дужий, високий, сивий. А в мене шия спітніла! Та й кваплюся повсякчас! Тож годі все на мене звалювати! Годі мене звинувачувати в тому, що у нас життя катма!
— Можна подумати, що це я у гречку стрибала.
— Ти сама штовхала мене до жінок своїми підозрами, ревнощами, своїми дикими уявленнями!
— То, виходить, бігав?
— Та ти згадай, як уже в перші місяці стала ревнувати мене чортзна до кого. До якоїсь гладкої жінки! Це ж був жах якийсь, жах!
— Я дуже тебе любила, Тарасе.
— Ні. Ти ніколи не любила мене. Ти завжди любила свою любов до мене. А зараз що далі, то гірше — тобі цієї своєї любові жаль. Ти жила в іншому світі, інакше була вихована, республіканка при дідусевих тисячах, а от прийшов хохлацький різночинець, збаламутив воду, закрутив голову… Ет, що там…
— Але ж не я закрутила тобі голову, Тарасе. Не я кликала тебе до вінця.
— Через те я стільки років і тягну, Олено. Тільки через те.
— А я всі оці роки відчуваю, що ти нещасний через нас. У кожному твоєму слові, погляді, жесті — скарга на мене, на дітей, на всіх нас, кого тобі доводиться тягти.
— А ти ще поганяєш. Ти навіть не помічаєш, яка буваєш жорстока, Олено. Ти кажеш мені — «кинь усе»! А що їстимеш, коли я все кину?! Чим ти годуватимеш дітей?
— Не треба докоряти.
— Я тільки я одкриваю правду, ти кажеш — «не треба докоряти».
— Буніни живуть у злиднях, але вони живуть чисто.
— Ти зможеш жити, як Буніни? Ти ж звикла годувати дітей продуктами з базару!
— Коли ти влаштовуєш прийоми для своїх бандитів, то що ж я маю робити, позбавляти дітей того, що ви собі можете дозволити?! Я всю твою банду терплю тільки через те, що можу завдяки цьому годувати дітей з базару!
— Господи, ну як ми можемо жити вкупі, Олено? Я мрію тільки про те, щоб забитися н пору та й писати! А ти ж, мабуть, думаєш: «Коли б же хоч писати міг…»
— Не говори за мене.
— Ти завжди за мене говорила. Ти вигадувала за мене моїх коханок. Ти завжди соромилась того, що я пишу. Ти хотіла, щоб я був тільки видавцем. Ти соромилась мене в домі своїх батьків: навіть із-за столу виходила, коли я починав читати вірші…
— Це неправда.
«Про що вони, господи? — здивовано подумав Штірліц. — Адже як хворі говорять, як тяжкохворі… Світ тріщить, війна починається страшна, на смерть або на життя, а вони отаку нісенітницю верзуть!»
— На самому початку, — далі провадив тим часом Омельченко, — коли я збаламутив тебе, коли ти ще не побачила мене у мене вдома, у нашій з тобою першій конурі, поки ти не зрозуміла, як мені доводиться заробляти, ти слухала мене, навіть милувалася мною — не думай, у мене теж пам'ять є, а от потім, коли ми самі залишились і коли я став у твоїх очах тим, хто я є, отоді…
— А навіщо ти говориш за мене?
— Нічого я не говорю… Не життя у нас, а баговиння зелене…
— Ото б у ньому і втопитися.
— Ось не лякай. Хочеш топитися — топись. Я занадто втомився, щоб боятися, Олено. Я тільки хочу дочекатися та й сісти писати. Тоді я зможу забезпечити вас, а мені, крім хліба — і ти це знаєш, — нічого не треба. Масло та ковбаса потрібні вам.
— Мені? — (Штірліц відчув презирливу посмішку жінки.) — Мені хліба не треба. А ковбаса, ти маєш рацію, потрібна. Твоїм дітям.
— Який жах слухати нас збоку, — зітхнувши, сказав Омельченко. — Ось-ось станеться те, про що я мріяв ці роки, чому оддавав себе, а тут…
— Не я в цьому винна.
— А хто, я?
— Звичайно.
— Безсовісна ти людина, Олено.
— Ні, це ти безсовісна людина! Через тебе я навчилася брехати, поринула в болото, щоб не божеволіти через любов до тебе — клин клином вибивають, через тебе я ненавиджу себе!
— Це тому, що турбот при мені не знала.
— Красненько дякуємо вам! Рятівник-батечко! Я народила твоїх дітей, і ти зобов'язаний їх утримувати! Як кожний порядний чоловік.
— А ти зобов'язана приймати мене таким, який я є — в ім'я того, щоб я утримував їх так, як утримую! І не базікати про те, щоб я «все кинув»! Якщо я кину свої справи, ти перша заспіваєш через півроку! «Кидати» можна дантистові — він нічим не ризикує, та й золота приховано! А я — політик!
— Політик, — з утомленим презирством повторила Олена. — Остогидли мені ваші з'ясування стосунків гірше гіркої редьки!
«Хворе самолюбство — найстрашніша форма деспотизму, — подумав Штірліц. — Цей «політик» з дружиною шмагають себе двома батогами. Один — відчуття власної мізерності, другий — бажання стати могутнім. Він хоче стати великим політиком і поетом, вона — справжньою матроною, господинею, яка задає тон домові. Знайшла кого ревнувати! А я помилився: вона видалась мені розумненькою. Вона ж його справді ревнує! Ревнощі — це лиходійство у формі страждання. Тільки такий лиходій особливо нещасний, оскільки живе в полоні власних гарячкових уявлень. А «політик» мучить себе удаваним усвідомленням провини, бо, коли б він зміг піднятися до розуміння справжньої провини, він звільнився б, геть усе кинув би та й сів писати, якщо йому справді є про що писати. Але він малий і слабкий, щоб зрозуміти вищу провину… Та й, взагалі, чи може нацист зрозуміти провину? Вони дужі тільки тим, що виключили поняття провини з практики взаємовідносин, А ми все одно розіб'ємо їх. Мої тутешні господарі торочать про примат раси. В цьому їхня приреченість. Ми говоримо про примат ідеї. Ідеї рівності усіх з усіма. Вони патякають про майбутнє панування. Підуть за Гітлером п'ятдесят мільйонів німців? Ні. Підуть ті, хто може носити автомати. А це десять мільйонів. За ним не підуть мудрі німці; не підуть поляки, чехи, французи, серби, норвежці, бо вони «неповноцінні люди», вони окуповані. За нами підуть усі ті, кого принизили. Отже, кількісна перевага за нами. Але у веденні війни Гітлер може показати клас. Чи втримаємося? Найголовніше — витримати, виграти час, бо він працює на правду більше, ніж на неправду. На віддалі часу люди точніше розрізняють, хто був ворог, а хто — друг. Це треба перенести й на суспільства, що живуть за людськими законами — добрими чи лихими. Але людині нормальній огидне зло, кожен мріє про добро. Та й час, зрештою, служить добру — цього не заперечиш. Почали ж із вандалізму, як не крути, з вандалізму, і вважали його за єдино можливий і найкращий засіб спілкування. А все-таки навчилися відрізняти чорне од білого. Щоправда, прикро, що на це довелося витратити п'ять тисяч років… Стривай. Добраніч, Штірліц, пора спати. Завтра на мене чекає не філософія, а практика — ОУН».
ЕКСКУРС № 1: «ОУН»
… Досліджуючи те, з чим йому доведеться зіткнутися віч-на-віч, Штірліц виходив із матеріалів, що їх він зібрав за ці червневі дні.
Політика, вважав він, починається з карти.
Коли розглядати Австро-Угорщину як певну історичну «окостенілість», то кабінетний учений міг би скласти хронологічну таблицю злетів і падінь, причому загальна «крива», навіть у моменти найбільшого піднесення імперії, була б явно спрямована вниз, до занепаду. Конгломерат національностей, зв'язаних лише честолюбними амбіціями Габсбурзької монархії, не міг, звичайно, розвиватися, оскільки розвиток передбачає єдність інтересів значної частини суспільства.
А коли Австро-Угорщину розглядати як таємничі лінії на старій європейській долоні, то не треба бути ворожкою, щоб прочитати минуле і пояснити його.
