Незвичайні пригоди Марко Поло - Мейнк Віллі (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗
— Мені страшно, Джіаніна! — сказала сеньйора Поло. — Зніми кіптяву з свічок, щоб вони не погасли!.. Що це? — Вона підвелася на постелі. — Джіаніна, дивись, ручка в дверях поворухнулась.
До кімнати тихо зайшов Марко.
— Мамо, це я. Вам погано?
Джіаніна залишила спальню.
— Сядь-но, сину мій! Добре, що ти прийшов. Зачини вікна. Я хочу побути з тобою наодинці.
Марко здивовано глянув на матір. Він зачинив вікно і сів на стілець поруч з ліжком. Обличчя матері було бліде, як вишневий цвіт у сяйві місяця.
Жовтаве світло падало на червоні килими й різнобарвні шибки. На столі стояла фігурка з слонової кістки — слон з лев'ячими лапами. Меблі були з чорного дерева.
— Паоло спить з тобою? — спитала мати.
Марко боявся цього запитання. Після того як він, розшукуючи Джіаніну, три дні не був дома, вірний Паоло став залишатися на ніч у його кімнаті. Хоч мати й нічого не знала про замах, вчинений на хлопця, однак їй скрізь ввижалась небезпека для сина. Це почуття ще більше посилилось після подій останніх тижнів.
Сьогодні Паоло попросив Марко відпустити його. Він сподівався знайти якісь сліди. Але хіба скажеш про це матері? Найменше хвилювання було небезпечним для неї. Лікар велів приховувати від неї й погані, й радісні новини. Однак Марко не міг брехати, коли його запитувала мати. Ні, він не міг казати неправду під спрямованим на нього поглядом матері.
— Мамо, вам треба прийняти ліки, у вас гарячі руки.
— Паоло спить з тобою?
— Ні, мамо, — тихо промовив він, — сьогодні я відпустив його.
— Я вже не можу поворухнути лівою рукою. Мені здається, наче в моє серце вп'ялася голка… Ти щось приховуєш від мене, Марко… Скажи, ти радий, що Джіаніна живе в нас?
— Так, мамо. Але вона належить Джованні. Його тато покалічився на роботі і тепер Джованні ніколи співати…
— Приведи його до мене, Марко. Я хочу ще раз послухати його…
— Мамо, я трохи посиджу тут, — сказав Марко. — Паоло скоро повернеться. А поки що я залишуся з вами. Якщо хочете, я ляжу біля вас спати, ось тут, на килимі — мені все одно де. Я тільки хочу бути тут, коли буду вам потрібний.
— Сядь, сину мій. Ти весь пройнятий неспокоєм, як і твій батько. Але про мене можеш не турбуватися, уже все проходить… Ой, як світло в кімнаті. Свічки всюди горять, мов зірки. Сядь, сину мій, я вже не бачу тебе…
— Що з вами, мамо? — Марко схилився над обличчям матері. Воно було жовте, як віск, а ліва рука заклякла поверх блакитної шовкової ковдри. Очі неприродно округлились і відбивали світло, немов мертві дзеркала.
Марко кинувся до дверей.
— Джіаніна! — закричав він. — Що сталося з мамою? Як їй допомогти?
Джіаніна зайшла до кімнати з мискою води і рушником.
— Чи не покликати священика? — спитав Марко, холонучи від страху.
— Їй скоро полегшає… Відчини вікна! — Дівчина поклала хворій на лоба прохолодного вологого рушника. Її дихання стало рівнішим, очі заплющились. Здавалося, на її обличчі навіть ось-ось з'явиться посмішка. В кімнату ввірвався вітерець.
Ніч за вікнами була наче сповнена тихою, примарною музикою.
Сеньйора Поло розплющила очі.
— Це ви? — спитала вона. — Де я була? І вікна розчинені навстіж. Я дихаю, моє серце зовсім заспокоїлось. Дякую тобі, Джіаніна.
— Тепер я піду, — обернулась дівчина до хлопця. — Якщо я тобі буду потрібна, покличеш. Я одразу ж повернуся.
Марко знову сів біля ліжка.
— Мамо, вам не можна говорити жодного слова. Я сидітиму біля вас, доки вам не покращає.
— Мені не важко говорити, сину. Зараз у мене все так просвітліло… Вони кажуть: Венеція — королева моря. Не вір їм. Не королева вона, ні. Вона рабиня моря… Вчора до мене заходив твій дядько П'єтро Бокко. Він хороший чоловік. Якщо трапиться що-небудь, можеш довіритись йому…
— Що ж може трапитися? П'єтро Бокко мені не подобається, мамо. Він привітний, але очі в нього холодні. Він нам не потрібний. Я буду з вами, скільки ви захочете. Ніколи не піду од вас. І мої друзі тут: Джованні, Джіаніна… і Паоло. Паоло піклується про мене, як брат. Я люблю його… Мамо, хіба ви не вірите, що тато повернеться?
— Не знаю… — мати говорила так тихо, що Марко довелося нахилитися до самих її губ. — На вулиці світить сонце?.. Мені хочеться… бачити багато… людей… Не бути самотньою! Ніколо!
Лагуна й небо набули однакового кольору. Дощ стер усі відтінки. Шпилі собору святого Марка з позолоченими хрестами бовваніли над будинками, немов п'ять поганських храмів. Вулиці й площі були майже безлюдні. Жебраки й усі, хто не мав притулку, шукали собі сховку в галереях біля площі святого Марка, але поліцейські виганяли їх звідти, і тоді вони заповзали хто куди: в дров'яні склади, під арки мостів, в підворіття будинків, під перекинуті рибальські човни.
Лише поодинокі ліхтарі мерехтіли серед ночі.
На каналах стояв гомін. По воді пливли човни. Дами Гі кавалери їхали до нічних клубів і казіно, де вони про-полили ночі за азартною грою і приємними розмовами.
О цій порі Паоло сидів у таверні за овочевим базаром. Протягом останніх тижнів він став постійним відвідувачем її і навіть потоваришував з хазяїном.
Кілька днів тому сюди з'явився якийсь чоловік з чорною пов'язкою на оці. Хазяїн довірливо звертався до нього по імені. Звали його Джорджіо. Здебільшого він самітно сидів у кутку і, не п'яніючи, пив склянку за склянкою вино. Паоло здалося, що це той самий чоловік, який намагався вбити Марко. Він кілька разів пробував розпочати з ним розмову, але у відповідь на його безневинні запитання Джорджіо кидав похмуро кілька скупих слів, і всі спроби Паоло зводились нанівець.
Хазяїн був про нього високої думки. «Чорний Джорджіо — хлопець небалакучий, — пояснював він Паоло. — Хоч убий його, слова не скаже».
По тій байдужості, з якою Джорджіо дивився на нього, Паоло зрозумів, що його не впізнано.
Таверна була повна людей. Хазяїн і служниця заклопотано бігали поміж бочками й столами, наливаючи в карафки червоне, жовте й біле вино. Олійна лампа скупо цідила тьмяне світло, стираючи риси розгарячілих облич.
Раптом Паоло насторожився. Дерев'яні двері із скрипом відчинились, і до таверни зайшов Джорджіо. Його обличчя все ще закривала чорна пов'язка. Окинувши швидким поглядом приміщення, він спустився по кам'яних східцях, привітався до хазяїна і сів на єдиний вільний стілець біля великої бочки.
Тепер уже Паоло був певний, що це Джорджіо вчинив напад на його молодого пана. Йому пригадались гнучкі, котячі рухи, руді, кущуваті брови і волосся, що росло майже від самих брів.
Від випитого вина думки працювали швидше. В пам'яті тінями спливали спогади. Паоло устав з-за столу і хотів було прямо підійти до Джорджіо. Він і сам не знав, що скаже. Може, просто схопить його за комір і трястиме, аж доки той не розкриє рота.
Але, на щастя Паоло, в цю мить у таверну зайшов якийсь чоловік, одягнений у чорне, з непорушним, блідим обличчям і гладенько зачесаним назад волоссям. Він наблизився до хазяїна, гордовито привітався з ним і сів біля Джорджіо. Це прийшов вельмишановний писар арсеналу Луїджі Фаріно.
По виразу його обличчя ніхто не здогадався б про хвилювання й лють, які не давали йому спокою після невдалого нападу на Марко. Його пан, месер П'єтро Бокко, не сказав йому жодного слова, а тільки зміряв його зловісним поглядом. Луїджі знав, як просто благородні вельможі позбавляються тих, хто надто багато знає про їхні таємниці. Хоч він і не належав до лякливого десятку, однак у нього було неспокійно на серці.
Але страх пересилювала жадоба до грошей. Луїджі прийшов сьогодні, щоб вирвати у Джорджіо принаймні три дукати з одержаних ним п'яти або примусити його виконати завдання. Однак забобонний Джорджіо боявся знову братися за справу, яка вже раз не вдалася. Зрештою, свою винагороду він одержав і майже всю залишив у цій таверні. Тому й віддавати йому було нічого. Писар тільки дратував його.
