Сивий Капітан - Владко Владимир Николаевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗
— Змініть пов’язку, Валенто. Хворому можна встати з ліжка. Але потрібен догляд. Доручаю це вам.
Клаудо кивнув головою.
— У лісі можна буде вийти на свіже повітря. Все.
— Єсть, Капітане! — чітко, майже по-військовому відповів Клаудо.
Чоловік у шкіряній куртці повернувся й вийшов з кімнати. Олесь вражено дивився йому вслід.
— Валенто, хто це такий? Це начальник? — спитав він.
— Це — Капітан, — відповів Клаудо дуже серйозно, з помітною пошаною. — Від нього залежить усе. Коли б він сказав мені висадити тебе звідси, я виконав би його наказ негайно, хоча, правду кажучи, ти мені чимсь подобаєшся. І я навіть побоювався, що він саме так накаже… Але нібито щось у тобі привернуло його увагу. Не знаю, що саме, хіба ж його розгадаєш?.. Та, зрештою, те, що він наказав, мені приємніше. Буду доглядати тебе, Олесю. А що далі, знов-таки вирішить Капітан. То його справа.
— Якщо він — Капітан, значить, я на кораблі, — розсудливо зауважив юнак.
Проте Клаудо знову посміхнувся:
— Нічого не значить! Зачекай, я тобі кажу, про все довідаєшся згодом… якщо дозволить Капітан, звісно. Ну, а тепер давай вставати. Адже Капітан так наказав. Та й чого тобі лежати, справді? Ну, впав, ну, розбив трохи голову. Але ж ноги й руки цілі? Отож вставай! Змінимо, до речі, пов’язку, і ти почуватимеш себе краще.
Олесь обережно підвівся. Мабуть, і справді краще не лежати більше. Та й голова вже не болить так сильно, як раніше.
Юнак, ще непевно переступаючи, підійшов до овального вікна з товстим склом, яке з самого початку привернуло його увагу. Це скло було напрочуд прозоре. А за ним…
2. ТИ — НА «ЛЮЦИФЕРІ»!
Перед Олесем відкрилася дивна картина. Хутко, як повз вікно швидкого поїзда, проносилися стовпи, дерева, кущі. Далеко на обрії синів великий ліс і начебто повільно повертався. Ось той ліс півколом заходить ліворуч, туди, куди разом з цією невеличкою кімнаткою-каютою посувався й сам Олесь. Промайнув якийсь невеличкий будиночок, мабуть ферма. Олесь не встигав нічого розгледіти як слід, — усе, що було ближче, пролітало з неймовірною швидкістю… ні, це не міг бути поїзд, жоден поїзд так не мчатиме! Крім того, не чути ні гуркоту, ні перестуку коліс на стиках рейок… Ні, це, безумовно, не поїзд. А що ж тоді?
Олесь озирнувся, цупко тримаючись руками за товсту раму вікна. Він відчував, що голова його йде обертом — чи він був ще надто слабий, чи то так вплинуло на нього побачене… а може, і те, і друге разом. Головне — він нічого не розумів, усе це було таке дивне. Де він, зрештою? Що це за дивна машина, в якій він їде? І чому так лукаво посміхається Валенто Клаудо?
Не поїзд, не корабель… Може, автомобіль? Але де ж в автомобілях бувають такі кімнатки-каюти? Знов-таки, для автомобіля надто велика швидкість… І не штовхає нічого, не гойдає, хоч це властиво кожній, навіть найкращій машині, та ще на такій неймовірній швидкості.
Він відчував, що остаточно розгублюється, і з благанням звернувся до Валенто Клаудо:
— Скажи мені, де я? І хто ви такі?
— Усе взнаєш, про все довідаєшся, Олесю… коли прийде час.
Раптом за дверима пролунав мелодійний дзвінок. Обличчя Клаудо враз посерйознішало.
— Приїхали, — мовив він. — Ти можеш вийти надвір, Олесю. Чи, може, ти ще надто слабий?
— Ні, ні! — заперечив юнак. — Я з радістю вийду!
Та хіба ж можна було відмовитися від цього запрошення, коли йому так хотілося якнайскоріше про все дізнатися?
Клаудо відчинив вузенькі двері. Олесь побачив неширокий прохід, як коридор. Праворуч і ліворуч були такі самі вузенькі двері, як і ті, з яких він щойно вийшов. І стіни, і підлога зроблені з якогось невідомого Олесеві твердого, наче метал, матеріалу. Але то був і не метал, бо він зовсім не дзвенів під ногами…
Трохи далі той коридор перетворювався на невеличкий майданчик, що закінчувався півкруглими скляними дверима. За ними було ясно видно широку каюту з великими овальними вікнами. Там стояли якісь апарати з рукоятками і важелями, виднілися численні циферблати, складні великі й маленькі прилади. Загалом усе це нагадувало пілотську кабіну сучасного великого літака, так багато було в тій каюті обладнання. Ця схожість з пілотською кабіною літака підкреслювалася ще й тим, що в передній частині каюти, біля великого вікна, стояли два широкі крісла, а за ними можна було помітити й штурвали. Біля одного з крісел стояв той самий чоловік у коричневій шкіряній куртці, що заходив недавно до Олеся. Він уважно дивився у вікно, наче до чогось приглядаючись. Капітан!
Клаудо повернув праворуч. І Олесь побачив перед собою відчинені двері. А за ними — трава, зелене листя дерев… Ліс!
— Можеш вийти і відпочивати, — мовив Клаудо. — Свіже повітря тобі зараз дуже потрібне. Тільки не відходь далеко, краще побудь тут поблизу. Коли чогось треба буде, поклич мене. Я почую.
І він пропустив юнака, а сам повернувся в машину.
Надворі було дуже тихо, так тихо, що шелестіння листя на деревах здавалося голосним. Олесь спустився по драбині вниз і сів на траву. Справді, він був іще надто слабий; той невеличкий шлях, що його він пройшов коридором, стомив юнака. А втім, він зараз не помічав цього.
Олесь сидів на траві обличчям до загадкового автомобіля. Очі юнака широко розкрилися від здивування. Та хіба ж цей дивний апарат можна було назвати автомобілем?..
Його велике довгасте тіло нагадувало велетенську краплину води. Спереду виднілися великі овальні вікна, — мабуть, тієї самої пілотської каюти, де стояв біля штурвала Капітан. Далі вікна ставали меншими і тягнулися вздовж усього корпусу споруди. То були вікна окремих кают, вирішив Олесь. Деякі з них закриті глухими щитками. Сам корпус помітно звужувався в задній частині і закінчувався чимсь подібним до широких риб’ячих плавців. Один з плавців був поставлений вертикально, два інших розташовані майже паралельно землі. Олесь одразу вирішив, що то стабілізатори для того, щоб апарат зберігав стійке положення на великих швидкостях.
«Коли це автомобіль, то він мусить мати й колеса», — подумав ще Олесь.
Так, дивна машина мала колеса, хоч вони й були майже сховані під плескатими щитами. З-під тих щитів виднілися краєчки товстих гумових шин. Щити опускалися майже до самої землі, й будь-яка перешкода — навіть камінь на дорозі — мусила б завадити їм. Та й весь дивний автомобіль так низько сидів на землі, що трава закривала собою весь просвіт між його велетенським корпусом і грунтом,
«Як же ця машина взагалі може їхати? Та ще й так, що не відчувається найменшого поштовху? Дивно, дивно…» — думав вражений Олесь.
Як-то чотири колеса, що на них стояла машина, витримували на собі всю її вагу, та ще й, очевидно, досить велику, і гумові шини на них зовсім не прогиналися?.. І чому знизу, звідкись з-під корпусу машини, весь час долинає рівний шиплячий звук, такий рівний і монотонний, що Олесь спочатку і взагалі його не помічав, а розчув тільки тепер, відрізнивши той шум від одноманітного шелестіння листя?..
Сіро-зелена, без найменшого виступу, мов зроблена з велетенської монолітної брили невідомого відшліфованого металу, машина, здавалося, була не тільки страшенно важкою, а ще й украй неповороткою. А насправді вона рухалася так швидко, що її не наздогнав би, на думку Олеся, жоден звичайний автомобіль! Він добре пам’ятав, як пролинали за вікном стовпи й дерева…
Із-за передньої частини машини вийшло двоє людей у таких самих темно-синіх комбінезонах, як на Валенто Клаудо. Не звертаючи ніякої уваги на юнака, вони підійшли до одного з коліс і схилилися біля нього. З їх рухів Олесь зрозумів, що вони щось перевіряють. Ось один з них коротко гукнув:
— Давай!
І одразу потому здивований Олесь побачив, як велике, сховане під металевим щитом колесо почало, мов само по собі, швидко крутитися, залишаючись на місці, легко й безшумно, як дзига. Та як же це так? Коли б ті двоє ще підняли корпус машини домкратом, тоді звільнене колесо могло б крутитись. Але ніхто не піднімав корпусу, Олесь бачив на власні очі.
