Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читаем книги онлайн без регистрации TXT) 📗
володіння.
Після обіду до мене привели ще одну жінку.
-Це - складний випадок, - попередила медсестра. - Вона майже не розмовляє. Ні з
ким. Увесь час спить… Чоловік у неї добрий. Приносить їй купу всього, а вона його не
впізнає, бідолашна…
Я подякувала за інформацію. Налаштувала касету. І ввімкнула магнітофон.
Жінка мовчала, тільки дивилася якось запитально. Потім я зауважила, що її очі
прикипіли до пачки сигарет, що лежала на столі. Я запитала:
-Закурите?
Вона радісно закивала головою. Взяла сигарету, закурила. Кілька хвилин
зосереджено насолоджувалася смаком. Потім я почула її тихий голос:
«Поруч із ними мені було дуже добре. Вони жили за рідкою лісосмугою. Я
продиралася до їхнього невеличкого фургончика крізь стовбури оголених чорних дерев,вгрузаючи ногами у в’язку сиру землю, що вібрувала піді мною, наче болото. З-під землі
деінде вибивалися жмутки торішньої зеленкуватої трави, котра якимось дивом вижила
й утрималася на поверхні. Небо тут завжди було сірим, як в останні дні лютого, і тільки
далеко на горизонті рожевіло призахідне сонце. Такий пейзаж був завжди, скільки
пам’ятаю: рідкозубий тин чорних дерев, оберемки жовто-зеленої трави під ногами і
дерев’яний фургончик без дверей наприкінці цієї ріденької лісосмуги.
Здавалося б, видовище похмуре. Насправді - нічого подібного!
Мені було дуже добре поруч із ними. Я входила до фургона без стуку, і мені одразу
ж кортіло покласти голову йому на плече. Що, власне, я й робила.
Я так втомлювалася, що не могла говорити. А з ними я могла мовчати або
перекидатися буденними фразами.
Їх було двоє: парубок у тільняшці без рукавів і дівчина з довгим прямим волоссям. Він
зазвичай сидів на лаві я глибині фургона й щось майстрував - стругав ножем дерев’яний
обрубок або зачищав наждаком поверхню столу.
Ані те, ані інше не заважало мені покласти голову йому на плече: його рухи були
повільні й не енергійні, як у інших майстрів, захоплених своєю працею. Дівчина сиділа на
порозі біля самого входу. Часом вона курила, дивлячись у далину на чорні дерева, на небо. І
мені здавалася, що вона бачить там щось дуже важливе.
Вони нічим не виказували своїх емоцій з приводу мого візиту, але я напевно знала, що
їм так само добре і затишно зі мною. Вочевидь, ми подібні за групою крові або за
багатьма іншими ознаками. Тому нам не треба напружуватися й вигадувати теми для
розмов.
Мене не обходило, ким вони доводяться одне одному, чи буде непокоїти дівчину те,що моя голова в нього на плечі. Мені просто був потрібен відпочинок. І вони обоє це
розуміли.
Кілька годин, які я була тут - у тиші, у спогляданні, у почутті спокою, - минали
непомітно. Потім я прощалася і йшла, сповнена нової енергії, готова знову зануритися в
метушню, що вирувала поза їхнім голомозим гайком.
Як вони жили без мене? Мабуть, так само просто: дівчина готувала їжу, юнак… Не
знаю. Можливо, ходив на полювання? Щоправда, у міських умовах це виглядало б дивно…
Я цим не переймалася. Просто приходила до фургона, коли дуже втомлювалася,
клала голову йому на плече, спостерігала за дівчиною і мовчала.
Поміж нами не було ані любові, ані ревнощів, ані двозначності, ані розпитувань чи
словесного пікетування. Та мені здавалося, що ці стосунки - щось значно більше, ніж
дружба, більше, ніж любов чи будь-які інші почуття, яких у моєму житті й без того
було забагато…
-Якщо у тебе з’явилися нові друзі, - сказав чоловік напередодні мого дня
народження, - чому б нам не запросити їх у гості?
Це була чудова ідея! Я не раз розповідала про фургончик, про тих двох, що
мешкають у ньому, про їхнє спокійне й помірковане існування.
Щоправда, я не могла зізнатися, що кладу голову на плече хлопця в тільняшці. Адже
тоді треба було б пояснювати чоловікові, що це - зовсім не те, про що він може відразу
подумати. Однак якщо б я почала це пояснювати і виправдовуватися - вийшло 6, що це
саме ТЕ. Ось такий парадокс непотрібних пояснень. Жіноча голівки на чоловічому плечі
тут - зовсім інше, ніж те саме - там.
Там, у моїх друзів, це лише символ спокою. Таким самим символом могло стати що
завгодно: гра в преферанс, чаювання, викручування лампочки, готування борщу-не
має значення. Просто тієї миті, коли я усвідомила, що мені добре, - схилила голову
на плече господаря фургончика. І це закарбувалося на рівні рефлексу. Тільки й того…
Отже, я запросила їх у гості. Вони обіцяли прийти.
Напередодні я провела на кухні кілька годин - пекла, смажила, варила, різала овочі.
Потім накривала наш стіл, до блиску натирала фужери та склянки. І так втомилася, що
почала сприймати майбутню вечірку як абсурд, котрий звалився на мене, як
залізобетонна стіна під час землетрусу. І
Хоча я звикла жити так - мити, прати, прибирати, готувати їжу, тягати сумки.
Щодня. Щороку. Так жили всі наші знайомі. Так жила і я. Тепер, гадаю, ви зрозумієте,чим для мене був той фургончик…
…Вони прийшли, коли всі вже зібралися. Я посадила її поміж Миколою
Миколайовичем, моїм шефом, та практикантом Іванком, а його - ближче до Дарини, на
куті столу.
Вони поводилися скуто і скромно. І мені було трохи прикро. Я воліла, аби всі
присутні - ці гомінкі, метушливі й велемовні люди - побачили щось зовсім протилежне.
Тишу і простоту, сповнені почуттям гідності.
Гостей було багато. Я ретельно пильнувала за тим, щоб одна страва вчасно
змінювалася іншою, бокали й тарілки не стояли порожніми, щоб лунала музика. За кілька
годин, коли вечірка була в розпалі, я зауважила, що їх немає.
Вони пішли по-англійському…
-Де ж твої друзі? - запитав чоловік, коли я вже з останніх сил домивала тарілки. -
Чому вони не прийшли?
-Як це - не прийшли? - здивувалась я. - Невже ти їх не помітив?
-Он як? - вигукнув чоловік. - Здається, мені ще не повилазило! Крім тих, кого я знаю,не було жодної душі!
-Не дратуй мене, будь ласка, - втомлено буркнула я. - Вони - були. Просто пішли
раніше за інших.
-Це ти мене не дратуй! - заперечив чоловік, котрий щез юнацьких років був
завзятим і запальним сперечальником. - Повторюю: крім тих, кого ми запрошували вдвох,більше нікого не було!
-А хто ж, цікаво, сидів поміж Миколою Миколайовичем та Іванком? - почала
заводитись я. - Хто сидів поруч із Даринкою?
Чоловік окинув мене спантеличеним поглядом.
-Ти, мабуть, перевтомилася…
-Так, я втомилася, - згодилась я, - але в цьому випадку це не має жодного значення.
Вони були! І припинимо цю безглузду суперечку.
-Добре, - спокійно сказав чоловік, - я зараз потелефоную Іванові. Інакше не зможу
заснути.
Він вийшов у передпокій і, незважаючи на пізню годину, зателефонував
практикантові. Я не дослухалася. Усе це було просто смішно.
-Ну от, - сказав чоловік, повернувшись до кухні, задоволено потираючи руки. - Я мав
рацію. Іван також нікого не бачив. Поруч із ним ніхто не сидів. Отже, нема про що
говорити.
Не зронивши ані пари з вуст, я кинулася до телефону. Мені було байдуже, на що
вказують стрілки годинника. Проте Дарина «відбрила» мене за повною програмою І
перед тим, як кинути слухавку, все ж таки спромоглася відповісти:
-Нікого поруч мене не було! Ти просто поставила зайвий стілець.
Я повернулася на кухню зовсім розгублена. Чоловік усе зрозумів без пояснень. На його
обличчі вималювалася задоволена посмішка.
Як я могла забути! -раптом зраділа я. - Адже и фотографувалися! Саме - за
столом. Пам’ятаєш? Я хотіла негайно бігти до фотомайстерні, але вчасно схаменулася:було вже далеко за північ. Довелося потерпіти до ранку…
