Михайлик-джура козацький. - Пригара Марія (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗

-Добре пан полковник розсудив.

-А твоя, пане суддя?

-І моя така рада.

-Ану, кажи, Мовчуне: будеш платить?

-Та воно, батьку... як півзлотого — заплачу. А злотого — це ще й багато...

-А я худоби не поверну.

-Ну, то я ж вас помирю зараз, бісові діти! — гримнув Бородавка, вже не стримуючи гніву.— Будете знати, як нам голову морочить отаким паскудством! А гукніть там, хлопці, кого треба! — кивнув джурам.

На порозі стали два здоровані з оберемком київ.

Козаки почухали потилиці, перезирнулись.

-То я, батьку, вже той... ніби й згоден...— ніяково пробубонів Задирака.— Хай уже платить, скільки там присудили, коли таке діло.

-Авжеж, авжеж, заплачу! — поспіхом притакнув Мовчун.— Звісна річ, присудили — треба платити!

-Е, ні, було б зразу такої співать! — махнув рукою кошовий.— Ану, всипте їм, братчики, по п’ятдесят київ, щоб наперед не брикали!

Не чекаючи, що буде далі, Михайлик прожогом шугнув у двері. Він не міг дивитись, як б’ють, хоч бачив не раз,— на Січі карали суворо. Козака, котрий украв щось, в’язали на майдані до стовпа, клали поруч киї, ставили цебро з горілкою. Кожен, хто минав стовп, вихиливши коряк горілки, одважував прив’язаному києм по спині. Не кожен витримував цю кару.

Боячись, що почує крик і стогін, Михайлик так біг що Карпо з Василем ледве наздогнали його коло земляного валу.

-Ти чого втік?

-Того, що втік. Били їх?

Не били. Як почали проситися, як почали — кошовий пустив. Удруге, каже, не приходьте: отоді вже не помилую!

Крізь прочинену браму, обабіч якої виглядали з бійниць невеликі гармати, хлопці збігли вниз, до Дніпра.

І враз зупинились, примовкли. Ліворуч, скільки оком скинути, курили над водою димки багать. Кипіла смола в казанах, стукотіли дерев’яні молотки: весь берег був укритий байдаками. Козаки шпаклювали їх клоччям, заливали смолою, в’язали з обох боків оберемки сухого очерету, щоб тримав байдака на воді. Де ж узялося стільки човнів? Коли Сагайдачний спалив старі, на березі не лишилось нічого.

Школярам розбіглися очі; вони переступали з ноги на ногу, мов застояні лошата, не знаючи, куди гайнути.

З усіх горбів поспішали в Дніпро квапливі струмки й струмочки — бігли, стрибали по камінцях, наче боялися спізнитись. Чорні вільхи при березі вкрилися жовтавими хробачками цвіту; над ними уже гули зголоднілі за зиму бджоли. Теплий вітер збивав із вільх пилок, ніс хмаркою, притрушував воду.

Пахло так, що голова наморочилась: смолою, димком, талою землею, водою, першим весняним цвітом.

Карпо перший звернув праворуч, махнувши рукою:

-Гайда, хлопці, по щавель, бо аж за душу тягне.

-А дяк?

-І так, і так битиме.

Трохи далі, де старі груші й осокори трохи розступалися, даючи простір сонцеві, була невеличка луговина. Тут лізли з масної чорної землі вологі голочки трави, жовтіли зірочками якісь немудрі квіти, зеленів навколо торішніх іржавих китиць дрібний молодий щавель.

Хлопці допалися до нього, мов до ласощів, жадібно визбирували по листочку, жували із смаком, доки язика не звело оскомою. Гризли м’які стебельця пирію, пробували навіть рвати гіркувату суцвіть з вільшняка, дивуючись, чого до неї липнуть бджоли. Після зимової голоднечі справді тягло за душу.

Отак мандруючи попасом, і незчулись, як добрели до затишної балочки. Тут стояв під гіллястим берестом рибальський курінь, а коло нього сохли сітки й ятери, диміло вогнище. Почувши хлоп’ячі голоси, з куреня вийшов однорукий дідусь.

Оце які гості до мене! Здорові були, козаки! Юшечки закортіло?

Усі троє перезирнулися. Ох, як їм страшенно захотілося їсти! Юшки, затірки, абичого! Бісів щавель тільки дужче розбуркав голод.

А де ж ота юшка, діду? — не витримав безсовісний Карпо. Михайлик аж спаленів від такого зухвальства.

Збляклі дідові очі сховалися в зморшках веселої посмішки.

Зараз, зараз буде юшка, онучку. Скочте-но котрий по воду, а я піду рибки принесу.

Ухопивши чималу дерев’яну коновку, Михайлик побіг слідом за дідусем — набрати води з Дніпра. І враз остовпів. Дід зупинивсь над водою, тонко свиснув: з-під облизаного хвилями каменя визирнула мокра коротковуха голова з ріденькими вусами. Блимнула на діда й сховалася знову. Під водою завирувало, заклекотіло, побігли широкі кола. З пінявого шуму виринув гнучкий коричневий звір з великою щукою в зубах. Скочив на берег і поклав її до ніг дідові.

-Молодця, Бунько, молодця!

Старий погладив мокру, лиснючу спину, вкинув щуку в лозового кошика, свиснув ще раз — звір слухняно шугнув назад, у воду, по дорозі зашипів на Михайлика, як кішка. Той аж підскочив.

-Діду! Ой діду! Що воно?!

-Видниха [9] — не бачиш хіба?

-А чого ж вона вам рибу ловить?

-Навчив — того й ловить.

Незабаром у казанку, почепленому над вогнищем, вкипала юшка. Дід укинув у неї жмені зо дві пшона, затовк салом. Пішов такий дух, що голодні школярі тільки зітхали.

Коли дід висипав юшку в дерев’яні ваганки, поставив на пеньку — заходились коло неї, як голодні вовченята. Хоч як намагалися їсти помалу — миттю висьорбали все, вишкрябали кожну пшонинку, обсмоктали кожну риб’ячу кісточку.

Устали, низько вклонилися.

На здоров’ячко, хлопці! Не йдіть ще, посидьте трохи.

Іти й не хотілося. Так добре було біля дідового вогнища, так затишно віяло теплом. Навіть видниха Бунька зважилася нарешті вилізти з води й лягла мокрим клубком коло дідових ніг, не забувши пирхнути на хлопців.

Дід смоктав люльку.

Ви, дітки, приходьте колись у неділю. Поїдемо човном у плавні,— там звіра того, птиці — сила тяженна. Побачимо, як олень воду п’є, як лебідь гніздує. Хутко й прилетять. Он уже гуси з вирію вертають. З гори, з синьої височини, долинуло далеке жалібне гелготіння. Летіли перші гуси, скаржились на втому, перегукувались між собою.

Михайлика наче вдарило в груди. Невже ж таки батько не йде додому? А може, ішов, ішов, та й підбивсь у дорозі? Звернув на хутір до діда Матвія, лежить там недужий, ніхто й не перекаже. Коли так — треба тікати на хутір.

ТИХА ВОДА ГРЕБЛІ РВЕ

Коли Михайликові щось западало в голову, він уже від того не відступався: хоч би там змії на дорозі сичали — все одно робив своє.

Відколи побували в діда Йвана, він блукав, мов сновида. Карно й Василь тільки співчутливо кректали, дивлячись, як вганя в нього дяк розум лозиною, бо Михайлик, утупивши невидющі очі в граматку, вичитував з неї бозна-що: замість «іже» казав «ріже», замість «убо» — «нубо», а ще ж недавно міг прочитати по складах хоч яку тяжку сторінку й усі псалми, надруковані в граматці, знав напам’ять.

Ще гірш було в церкві, де школярі співали на криласі, а Михайлик заспівував.

Коли він дзвінким голосом завів замість «Отченашу» — «Богородице, діво, радуйся», дяк щосили ухопив його за вухо й випхав геть з церкви, а в школі обламав об нього замашну лозину й наказав, не вечерявши, одбивати сто поклонів навколішки.

Отут і спало Михайликові на думку — втекти зараз! За ці дні він усе обміркував і прикинув: насамперед треба бігти до діда Йвана — просити, щоб перевіз на той берег. Хоч на Січі є переправа, та ну ж як перевізники бачили його із школярами в церкві? Ще прискіпаються,— куди йдеш та чого тікаєш? Тільки цього ще бракувало.

Цілу ніч пролежав з розплющеними очима, слухаючи, як сонно дихають хлопці й наче в бочку лунко хропе дяк. А як почало сіріти у віконечках, звівся, вхопив наготованого звечора клумачка, запхнув у нього пошиті Юсуфом нові чобітки, що їх узував учора до церкви, намацав шаблю й лук, що завжди лежали в узголів’ї, і, ступаючи нечутно, як кішка, вимкнувся на подвір’я.

Ще ледь-ледь розвиднялося; туман з Дніпра вкутував усе вологою рядниною. У сірому тумані по всій Січі різноголосо перегукувалися півні — провіщали світанок. У кожному курені був свій півень; був і в них у школі, та голодні хлопці з’їли взимку.