Lux perpetua - Сапковский Анджей (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗

Дві інші причини візитів подвійного вівтариста до валонів також були пов'язані з магією. І взаємопов'язані між собою. Отець Феліціян страждав гемороєм. Хвороба виявлялася не тільки кривавим випорожненням і тим, що нестерпно пекло у дупі, але водночас ще й відчутною втратою чоловічої сили. Валони — а точніше, валонські проститутки з борделю під назвою «Червоний млин» — знали магічні цілющі засоби від недуги отця Феліціяна. Завдяки обкурюванню магічним валонськом кадилом, завдяки дії клістиру з валонських магічних бальзамів і магічного валонського катаплазму [22] отець Феліцян добивався, якщо казати просто і невибагливо, тої твердості, яка так-сяк уможливлювала злягання. Розпусниці з міських борделів і не думали завдавати собі такого труду, вони гнали отця геть, насміхаючись із нього і маючи за ніщо його болі та печалі. Тому отець Феліціян ходив за місто. До валонок.

Серйозною перешкодою у вилазках до Святого Маврикія був той факт, що доводилося вийти за міські стіни, до того ж потай, тобто потемки та після ignitegium [23]. Отець Феліціян знав не один спосіб таємно вийти та повернутися, проблему становила відстань у три гони, яку слід було подолати. Серед розбійників, які хазяйнували поночі на підгородці, траплялися й такі, яким не перешкоджала лиха слава валонів та чутки про їхні страхітливі чари. Тому на свої регулярні прогулянки до «Червоного млина» отець Феліціян одягав кольчугу, чіпляв на пояс корд і брав набиту рушницю, а вже йдучи, лагідно пригортав та прикривав полою тліючий ґніт, і при цьому голосно молився на латині, якої, до речі, не знав. Те, що з ним ні разу не сталося жодної лихої пригоди, отець Феліціян приписував саме молитві. І мав рацію. Найвідважніші зарізяки, які не боялися ні закону, ні Бога, брали ноги на плечі, угледівши, як до них наближається почвара в каптурі, котра побрязкує залізяччям, випромінює з-під плаща диявольське сяйво, і при тому ще й лепече якісь незрозумілі страхіття.

Цього разу, покинувши «Червоний млин» і валонський vicus, близько півночі отець Феліціян чалапав уздовж тинів, бурмочучи літанію і час від часу подмухуючи на гніт, щоби той не згас. Місяць був у повні, а луги все ще білі від снігу, отож було досить світло, щоби могти іти швидко, не боячись ускочити в якусь діру чи провалитися в клоаку, що вже трапилося було з отцем Феліціяном восени минулого року. Зменшувався і ризик нарватися на грабіжників чи інших злочинців, бо вони в настільки світлі ночі зазвичай не займалися своїм промислом. Тож отець Феліціян крокував дедалі швидше та сміливіше, і замість того, щоб молитися, почав мугикати мелодійку якоїсь доволі-таки світської пісні.

Гучний гавкіт собак сповістив про близькість млинів та млинарських садиб над Олавою, що означало, що до мосту, який вів прямо до міста, його відділяло ще тільки сто кроків. Він пройшов греблею вздовж млинових ставків та рибників. Збавив ходу, бо серед сараїв і стодол стало темніше. Але ріку, яка блищала в місячному світлі, вже бачив. Зітхнув з полегкістю. Однак, либонь, поспішив.

Зашелестів хмиз, у пітьмі під стодолою замріла тінь невловимої форми. Серце отця Феліціяна підскочило вгору і підступило аж до горла. Попри те, вівтарист ухопив рушницю під пахву і приставив тліючий гніт. Однак через темноту та невправність приставив його до власного великого пальця. Завив, як вовк, застрибав, як заєць, упустив рушницю. Витягнути корд не встиг. Дістав чимось по голові й повалився в кучугуру. Коли його зв'язували і тягли по снігу, він був приголомшений та обм'яклий, але цілком притомний. Зімлів він лише за якийсь час. Від страху.

Останнім часом у Рейневана не було найменшого приводу нарікати на надмір талану та щасливих подій. Принаймні доля анітрохи його у цьому сенсі не балувала. Зовсім навпаки. Від грудня минулого року Рейневан мав куди більше причин на смуток і тривогу, ніж на веселощі та радісне збудження і втіху.

Тож із тим більшою радістю він поставився до змін. Нарешті усе почало йти як треба. Щастя зненацька вирішило йому сприяти, обставини стали складатися у вельми привабливу послідовність. Спалахнула цілком обгрунтована надія, перспективи окреслилися як досить-таки осяйні, а майбутнє — і його, і Юттине — намалювалося в набагато живіших і приємніших для ока барвах. Гнітючо голі та потворні дерева при вроцлавському тракті вкрила, здавалося, свіжесенька зелень листя, похмурі та засніжені пустища підвроцлавських лук і лугів забарвило, здавалося, розмаїття запашних квітів, а каркання ворон, які колупали мерзлу землю, перетворилося на солодкі трелі пташок. Словом, могло би здаватися, що настала весна.

Першою ластівкою цієї приголомшливої переміни став Вілкош Лінденау, поранений вроцлавський армігер, ціною чималої мороки доставлений у рідні краї. Причиною мороки був, звичайно, прохромлений бік. Хоч рана й була перев'язана, проте ятрилася, армігера палила гарячка, він трясся від лихоманки і не втримався би в сідлі, якби не допомога Рейневана. Якби не ліки і закляття, за допомогою яких Рейневан зупиняв запалення і боровся із зараженням, у Вілкоша Лінденау було б небагато шансів побачити міські стіни і піднесені над ними, встромлені в сіре лютневе небо мідні шоломи веж Святої Ельжбети, Марії Магдалини, Войцеха та інших костелів. У нього було б небагато шансів зрадіти близькості Свидницької брами, що вела до міста. І полегшено зітхнути.

— Ну от ми і вдома, — полегшено зітхнув Вілкош Лінденау. — А все завдяки тобі, Рейневане. Якби не ти…

— Нема про що говорити.

— Є про що, — глухо заперечив армігер. — Без тебе я б не доїхав. Я перед тобою в боргу…

Він замовк, дивлячись на костел Божого Тіла, з якого саме озвався малий дзвін.

— За що тебе прокляли, за те прокляли, — сказав він. — Хай тобі Бог прощає за гріхи. Але я завдяки тобі живий, і що тобі завдячую, те завдячую. А борг сплачу. Бо я, бач, трохи тебе ошукав. Тебе і твоїх гуситів. Якби вони знали правду, то не відпустили би, свобода би мені дорого обійшлася. Лінденау — це родове ім'я, яке я ношу на честь роду і батька. Але мій батько помер, ще коли я був малою дитиною, і мати невдовзі вийшла заміж вдруге. Так що єдиний батько, якого я насправді завжди мав і маю, — це пан Бартоломій Ейзенрейх. Це тобі щось говорить?

Рейневан кивнув. Прізвище одного з найбагатших вроцлавських патриціїв і справді говорило чимало. Вілкош Лінденау нахилився в сідлі і харкнув кров'ю на сніг.

— Злочинцеві, гуситові і ворогові я б цього не сказав і не запропонував, — продовжив він, обтерши губи. — Але ж ти ідеш до Вроцлава не як ворог. Тебе ж, як я міркую, сюди більш приватна й особиста потреба припровадила. Отож я маю змогу віддячити. Під дах не візьму і притулку не дам, бо ти як-не-як під прокляттям… Але допомогти я зміг би.

— Насправді…

— Щоб у Вроцлаві щось зробити, — не дав йому закінчити армігер, — треба мати гроші. Без грошей ти тут ніхто. А як маєш гроші, можна залагодити будь-яку справу, хоч якою важкою вона б не була. З Божою допомогою ти впораєшся і зі своїм клопотом, брате. Бо гроші ти матимеш. Я тобі їх дам. Не ображайся, що я віддячую тобі як справжній Ейзенрейх. По-купецькому. Інакше не можу, бо…

— Я знаю, — Рейневан злегка усміхнувся. — Бо я проклятий.

Другий проблиск щастя трапився Рейневанові невдовзі після полудня. Він не в'їхав у місто разом з Лінденау, бо небезпідставно побоювався, що Свидницька брама, яка виходила на небезпечний південний бік, перебуває під пильним наглядом сторожі та інших міських служб. Берегом Олави Рейневан доїхав аж до Миколайської брами, де змішався з юрмою селян, котрі прямували в місто з розмаїтим призначеним на продаж товаром та реманентом, головним чином — живим. У брамі обійшлося без проблем, сторожа там була переважно знудьгована та лінива, а нечисленні активніші з-поміж них спрямовували всю свою активність на те, щоб вициганити хабар у вигляді курки, гуски чи шматка грудинки. Невдовзі після того, як у костелі Святого Миколая задзвонили на сексту, Рейневан уже залишив позаду Щепін і йшов, тягнучи коня за трензелі, до центру міста, загубившись у натовпі інших перехожих та подорожніх, які йшли в тому ж напрямі.