На білому світі - Зарудний Микола Якович (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗
Платон ще ніколи не відчував такої ніжності до брата, як зараз, купаючи його. Ні, хіба він може залишити оцю маленьку людину з гострими лопатками і кирпатеньким, облупленим носиком?..
Васько швидко снідає і хапає старенького портфельчика.
— Це мені Галя свого подарувала,— вдячно дивиться на сестру.
— Ти ж, Ваську, шануйся в школі, вчителя слухай,— наказує Галя.
— Добре,— вибігає з хати хлопчик, але зразу ж повертається.— Платоне, а ти не поїдеш до міста… сьогодні?
— Hi.
Сіли вдвох снідати. І раптом Платон поклав ложку.
— Галю, а ти ж чому не пішла в технікум? Забула?
— Ні, я тепер не буду вчитись…
— Чому?
— Ну, а як же я… В пастухи піду, замість Степки Чугаєвої… Вона в доярки переходить, бо дівка… До неї вже свататись приїжджав тракторист з Мармуліївки, та старий Чугай вигнав.
— Ні в які пастухи ти не підеш. Учитися будеш. Збирайся зараз же в Косопілля.
— А Васько що буде сам робити, хто його нагодує, хто обпере? Хто? Ти поїдеш, а він… Я ж, Платоне, не зможу щодня по тринадцять кілометрів туди й назад ходити…
— Що, у вас гуртожитку нема?
— Кутки всі наймають, хто може… А гуртожиток тільки весною збудують. Пастухам по два трудодні пишуть.— На щоці Галини немов замерзла одна сльозинка.— Цього року в мами було мало трудоднів, то й хліба у нас не буде… Картопля є, капусти наквасимо, огірків, баклажанів, а хліба…
— Купимо, Галю,— відчуваючи, як з усіх боків обступають його турботи, промовив Платон.
— Якось проживемо,— зітхнула дівчина.
— А якщо я вас до міста заберу, найму кімнату,— якось невпевнено говорить Платон.— Разом легше буде.
— Хіба ми проживемо на твою стипендію? І я… я не хочу виїжджати, Платоне, Васька забереш, а я не поїду…
— Ой Галю, Галю,— виривається стогін з Платонових грудей.
— Що тобі на дорогу приготувати, я вмію коржики пекти і пиріжки.— Галя дивиться на брата своїми чорними, круглими очима, чекаючи відповіді не тільки на це запитання.— І ти мені скажи про все, що думаєш… Я ж не маленька, мені вже сімнадцять…
Вона стояла перед ним — струнка, як тополина, а в обличчі щось циганське. На плечі спадали довгі чорні коси.
— Ось що, Галю, я поїду на кілька днів до міста, а ти йди в Косопілля, найми десь куток… Васько побуде в дядька Ничипора, поки я щось придумаю…
— Я Васька не залишу! Не буде він по чужих хатах у миски заглядати.— Галя сказала це таким тоном, що Платон зрозумів: говорила не дівчинка…
— Тоді я зайду до технікуму і попрошу, хай тебе відпустять на кілька днів.
— Ти сьогодні поїдеш?
— Треба, Галю. Ти ж Васька доглядай, дивись, щоб не пустував.
— Ми картоплю будемо копати, бо як задощить…
Галя дала братові вузлика з хлібом і провела за ворота.
— Ти, Платоне, за нас не турбуйся, ти… вчись… мама так хотіла, щоб ти вивчився.
— Я приїду незабаром.— Платон поцілував сестру, вона міцно обняла його, немов прощалась назавжди.
Хлопець швидко поминув луки і вийшов на тасьму, що вела до старого вітряка. Він стояв на могилі, чорний від дощів. На дверях дитячим почерком було написано: «Перевірено. Мін — нема. Васько Гайворон».
Тут і наздогнала його Степка. Спритно зіскочила з коня, тихо привіталась:
— Здрастуй, Платоне.
— Здрастуй.
— Впізнав?
— По очах.
Степка закохано дивилася на Платона, а він і не помічав цього — весь у своєму горі.
— Пам'ятаєш, як я тебе взимку штовхнула в ополонку? — пригадала дівчина.
— Ледве не втопився.
— Можна, я тебе проведу? — несміло запитала.
— Проведи.
— Я тебе хочу попросити, Платоне, щоб ти дізнався в городі, як можна поступити в артистки,— сказала Степка, коли вони вийшли на шлях.
— Куди? — здивувався Гайворон.
— В артистки, щоб грати в театрі або зніматися в кінах,— повторила.
— На артистку треба вчитись, Степко. У Києві є театральний інститут.
— То я поїду! — вирішила дівчина.
— Але для цього треба закінчити хоча б середню школу, а в тебе ж тільки вісім класів.
— Я б і так змогла,— запевнила Степка,— аби лиш взяли. Дізнаєшся?
— Розпитаю.— Платон не хотів убивати її наївну мрію.
Рішення стати артисткою у Степки виникло після того, коли вона побачила якийсь американський фільм. Не запам'ятала його назви, але картина дуже сподобалась. Героїня фільму теж пасла худобу, як і Степка, і була закохана… Але її наречений (його звали Білл) виїхав до міста і почав забувати пастушку Мері. Білл їздив на довжелезній чорній машині і чаркувався з якимись широкоротими дівицями.
Однієї ночі Мері склала свої речі і поїхала у велике місто. Вона влаштувалась офіціанткою в ресторані, а після роботи співала. У неї був такий красивий голос, що хазяїн запропонував Мері виступати з оркестром. Потім дівчину запримітив композитор з вусиками і написав для неї кілька пісень. Після цього Мері почала співати в театрі. Там і побачив її Білл. Він прийшов після концерту, впав на коліна, цілував її довгу сукню. Потім Мері ще раз заспівала і поїхала з Біллом. Наприкінці фільму вони цілувались у довжелезній чорній машині…
Всю ніч Степка не заплющувала очей. Хіба в неї не така доля, як у тієї американської дівчини Мері? А Платон — це Білл, хоч у нього й нема довжелезної чорної машини.
Взимку, коли Гайворон приїхав на канікули, вони зустрілися зі Степкою на Русавці. Того вечора на льоду було багато хлопців і дівчат. З'їжджали з гори на санях, а потім мчали по скованій морозом річці. На Степчині ґринджолята вмостився Платон. Він обняв її, щоб не впасти, дівчина, забувши про все на світі, горнулась до нього. Вперше вона сиділа так близько біля Платона… Ґринджоли в одну мить перелетіли через Русавку і зупинилися в лозах. Гайворон не випускав Степку зі своїх обіймів. Вона обернулась, щоб йому щось сказати, але не встигла, бо хлопець поцілував її в губи.
Степку всю немов опалило вогнем. Встала з саней і побігла по синьому дзеркалі Русавки. Платон наздогнав її. Дівчина жартома відштовхнула хлопця, і він однією ногою провалився в ополонку…
Степка привела Платона до своєї хати, примусила роззутись, щоб не застудився, і посадила на гарячу лежанку. Так і проговорили вдвох весь вечір. Степці було хороше з ним. Платон розповідав про місто, про те, як служив у армії. Ловила кожне його слово. Не пручалась, коли Гайворон міцно обнімав її і жагуче цілував губи, очі та щоки, які пахли зимовим вітром.
Прийшов Полікарп Чугай, і Платон попрощався зі Степкою. Вона провела хлопця до воріт і стояла в чеканні: коли він скаже, що кохає її? Коли?
Але Платон нічого не сказав.
Так і зосталась Степка в тривозі.
Після цього вечора Платон лише один раз приїжджав до матері, але до Степки не зайшов, ніби й не знав, що вона чекала його. А вона не приховувала своєї любові, поділилась своїм горем з подругами, і хлопці почали сторонитися дівчини. Ну то й що? Це було перше її кохання. Перше і, може, останнє…
А потім Степка побачила фільм про Мері… І з того часу вона жила єдиним бажанням: з'явитися в місті на сцені театру або на екрані. Хай тоді побачить її Платон! О, вона зуміє відплатити йому за свою гірку любов…
Вони підійшли до вербички, що росла на півдорозі до Косопілля.
— Ти напишеш мені, Платоне? — запитала Степка. — Напишу,— якось невпевнено відповів.
— Я буду чекати… я вмію чекати…
— Бувай здорова,— потиснув гарячу руку дівчини і пішов, навіть не оглянувся.
*
До Києва Платон добрався наступного дня увечері. Хлопці з четвертого курсу зустріли його радісним «ура» і, мобілізувавши дівчат, заходились готувати вечерю. На столах, на підвіконні і на хитких тумбочках виросли гори пиріжків, курей, ковбаси і шинки.
Платон спостерігав цю веселу метушню та з болем думав, що йому, мабуть, назавжди доведеться розпрощатися і з друзями, і з академією. Хлопці і дівчата помітили, що Платон не такий, яким звикли його бачити, але ніхто не наважувався запитати, в чім річ. Та ось до кімнати зайшов Єрофей Пименович.
