Убити пересмішника... - Ли Харпер (читать книги регистрация txt) 📗
— Подивися! — І, цмокнувши язиком, вийняла вставну щелепу. Такий щирий вияв довіри скріпив нашу дружбу.
Доброта міс Моді поширювалась і на Джема та Діла в ті хвилини, коли вони відривались од своїх таємничих справ; ми пожинали плоди невідомого нам раніше таланту міс Моді. Ніхто в околиці не міг спекти смачніших пиріжків, ніж вона. Відтоді, як між нами встановилися відносини цілковитої довіри, вона щоразу випікала один великий пиріг і три маленькі, а потім кликала нас через вулицю:
— Джем Фінч, Всевидько Фінч, Чарлз Бейкер Гарріс, ходіть-но сюди!
Ми не затримувались і діставали щедру винагороду.
Влітку тихі вечірні сутінки тривають довго. Часто, бувало, ми з міс Моді сиділи мовчки у неї на ґанку й дивилися, як заходить сонце і небо стає спочатку жовтим, а потім рожевим, як поблизу низько пролітають ластівки і зникають десь за дахом школи.
— Як ви думаєте, міс Моді, Страхолюд Редлі ще живий? — запитала я одного такого вечора.
— Його звуть Артур, і він живий,— відповіла міс Моді, повільно погойдуючись у великому дубовому кріслі.— Відчуваєш, як пахне сьогодні мімоза? Божественний запах.
— Еге ж. А звідки ви знаєте?
— Що саме, дитино?
— Що Стр... містер Редлі живий?
— Яке сумне запитання! Це, певно, тому, що сумна тема. Я знаю, що він живий, Джін Луїзо, бо не бачила, щоб його виносили з дому.
— А може, він помер і його запхали у димохід.
— Звідки ти це взяла?
— Джем сказав.
— Он як. З кожним днем він стає все більше схожий на Джека Фінча.
Міс Моді знала нашого дядечка Джека Фінча, брата Аттікуса, з дитинства. Майже однолітки, вони разом росли на «Пристані Фінча». Батько міс Моді, доктор Френк Б'юфорд, був сусідом Фінчів. Лікар за фахом, доктор Б'юфорд страшенно любив порпатися в землі, любив кожну стеблинку і тому лишився бідний. Дядечко Джек такої пристрасті не мав, його влаштовували квіти на підвіконні його будинку в Нешвілі, і він був багатий. Дядечко Джек приїздив до нас щороку на різдво і щоразу голосно гукав через усю вулицю, пропонуючи міс Моді вийти за нього заміж. Міс Моді горлала у відповідь:
— Кричи дужче, Джек Фінч, щоб чути на пошті було, бо я тебе кепсько чую.
Нам з Джемом такий спосіб освідчуватися видавався трохи дивним, але дядечко Джек узагалі був дивак. Він казав, що намагається розізлити міс Моді — ось уже сорок років намагається, та все марно, що міс Моді і не подумає виходити за нього заміж, а тільки насміхається, і що найкращий спосіб захиститися від неї — нападати самому. Нам все стало зрозуміло.
— Артур Редлі сидить весь час удома, от і все,— пояснила міс Моді.— А ти хіба не сиділа б удома, якби тобі не хотілося виходити?
— Еге, мені все одно захотілося б на вулицю. А чому він не хоче?
Міс Моді примружила очі.
— Ти знаєш цю історію не гірше за мене.
— Не знаю, справді. Мені ніхто не розповідав.
Міс Моді поправила свою вставну щелепу.
— Ти, певно, знаєш, старий Редлі був з баптистів, які миють ноги...
— Так і ви ж баптистка, правда?
— Справді, я баптистка, дитино. Але не така твердолоба.
— Хіба не всі баптисти миють ноги?
— Миють. Дома, у ванні.
— Але ви молитеся не так, як ми...
Міс Моді, певно, вирішила, що легше пояснити, що таке звичайний баптизм, ніж вдаватися до канонів віросповідання.
— Баптисти-ногомийки вважають, що будь-яка розвага — гріх. Якось у суботу кілька баптистів вийшли з лісу. Проходячи повз мій двір, почали кричати, що я разом із своїми квітами попаду прямісінько в пекло.
— І квіти в пекло?
— Так. Квіти горітимуть разом зі мною. Ці ногомийки вважають, що я надто багато часу буваю під божим небом і дуже мало сиджу в чотирьох стінах над біблією.
Моя віра в слово боже похитнулася, коли я уявила собі, як міс Моді шкварчить у пеклі (а воно у кожного протестанта інше). Звичайно, у неї злий язик і добра вона робить людям мало, не те що міс Стефані Крофорд. Проте довіряти міс Стефані може тільки божевільний, а от у порядності міс Моді ми з Джемом ніскільки не сумнівалися. Вона ніколи не сказала про нас лихого слова, була щира з нами, не втручалася в наше особисте життя. Вона була нашим другом. І я зовсім не розуміла, за що таку помірковану людину можна приректи на вічні муки!
— Це несправедливо, міс Моді. Ви найкраща жінка на світі.
Міс Моді всміхнулась.
— Дякую. Але ногомийки вважають, що кожна жінка — це втілення гріха. Вони занадто буквально розуміють біблію.
— То, може, містер Артур тому й сидить весь час дома, щоб бути якнайдалі від жінок?
— Не знаю.
— По-моєму, це безглуздо. Певно, містерові Артуру дуже хочеться в рай, але все-таки він міг би виходити хоч на веранду. Аттікус каже, що бог велить любити людей як самого себе...
Міс Моді перестала гойдатися в кріслі.
— Ти ще надто мала, щоб зрозуміти це,— мовила вона рішуче.— Але є люди, в чиїх руках біблія небезпечніша, ніж пляшка віскі в руках... в руках твого батька.
Я була приголомшена.
— Мій батько не п'є віскі,— обурилась я.— Скільки живе — жодної краплини... Ой, ні, якось він казав, що одного разу трошки випив, але йому не сподобалося.
Міс Моді засміялась.
— Я не те хотіла сказати. Я мала на думці інше: коли б Аттікус і напився, то все одно він не був би такий грубий, як дехто буває навіть у своєму найкращому вигляді. Трапляються люди, які... які надміру дбають про потойбічний світ і не можуть навчитися жити на цьому. Глянь на вулицю, он туди, і ти побачиш, до чого це призводить.
— Ви гадаєте, то все правда, що кажуть про Стр... містера Артура?
— А що кажуть?
Я розповіла.
— Все це на три чверті негритянські казки і на одну чверть вигадки міс Стефані Крофорд,— мовила міс Моді похмуро.— Стефані Крофорд розповідала мені навіть, як одного разу вона прокинулася серед ночі, а він дивиться на неї у вікно. Я поцікавилася, що ж вона зробила, побачивши його,— посунулась і дала йому місце в ліжку? Стефані Крофорд на деякий час замовкла.
Ще б пак! Язичок у міс Моді такий, що кого завгодно примусить замовкнути.
— Що не кажи, дитино, а то оселя сумна,— вела вона далі. — Я пам'ятаю Артура Редлі ще хлопчиком. Що б там люди про нього не казали, а зі мною він завжди був люб'язний. Люб'язний настільки, наскільки міг.
— Як ви думаєте, він справді божевільний?
Міс Моді похитала головою.
— Хіба що тепер збожеволів. Ми ніколи не знаємо, що діється з людьми. Що відбувається по той бік зачинених дверей, які таємниці...
— Аттікус поводиться з нами однаково і надворі і вдома,— вставила я, усвідомлюючи свій обов'язок — захищати батька.
— О господи, дитя, та й годі, я просто розповідаю, як воно буває, навіть не думаючи про твого батька, та коли вже зайшла про нього мова, то я тобі ось що скажу: Аттікус Фінч що вдома, що на вулиці — завжди однаковий. У мене є свіжий торт — хочеш узяти з собою шматочок?
Я дуже хотіла.
На другий день уранці, прокинувшись, я побачила Джема і Діла на задвірку: вони щось жваво обговорювали. Я підійшла до них, але мені, як звичайно, веліли іти геть.
— Не піду. Двір такий же твій, як і мій, Джем. Я теж маю право тут гуляти.
Після коротенької наради з Джемом Діл оголосив:
— Якщо ти зостанешся з нами, то робитимеш усе, що ми накажемо.
— Глянь на цього задаваку! Який розумний знайшовся!
— Якщо ти не пообіцяєш робити усе, що ми накажемо, ми тобі нічого не розповімо,— вів далі Діл.
— Подумаєш, яка велика цяця! Гаразд, що там у вас?
— Ми хочемо передати Страхолюду записку,— мовив Джем, не змигнувши оком.
— Як це? — Я намагалася стримати почуття страху, що охопило мене. Міс Моді легко говорити, примостившись затишно на ґаночку,— вона вже стара. Інша річ — ми.
Джем збирався причепити записку на вудку і просунути крізь віконниці. Якщо в цей час хто-небудь з'явиться на вулиці — Діл подзвонить дзвіночком.
Діл підняв праву руку, і я побачила затиснений у долоні срібний обідній дзвіночок моєї матері.
