Все, що я хотіла сьогодні… - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читать книги регистрация .txt) 📗
Падав сніг…
Тепер, хоча минуло не так уже й багато часу, зими стали набагато теплішими. А тоді я вийшла зі світла та метушні магазину в синій зимовий вечір і повільно повезла сумку через два квартали, сквером, повз церкву, в озерах ліхтарів, що робили білу землю плямисто-блакитною.
Гілки високих дерев згиналися під вагою снігу й утворювали напівкруглий коридор.
Тихий, мов небо.
Сніг падав і падав.
Немає нічого красивішого за сніг, який сиплеться у світлі ліхтарів.
Тоді здається, що ти летиш разом із ним.
Щоправда, візок не давав мені надто далеко відірватися від землі.
Але справу було зроблено — новорічний стіл буде, як у людей… Непокоїло, що на мене чекають кілька неприємних хвилин, протягом яких я маю спокійно пояснити, чому затрималася. Зрештою, я вже звикла. Коли ще не звикла, то виклично розповідала якусь неймовірну історію. Потім зрозуміла, що не варто, адже Вадим усе сприймав надто серйозно.
Отже, якщо він закінчив свою роботу, можна вийти погуляти хоча б навколо будинку, подихати морозом. А взагалі, у мене завжди була мрія — поїхати взимку до центру міста, на гірку, і під засніженим деревом відкоркувати пляшку шампанського. А потім лягти просто в сніг і дивитися на небо, на зірки і тихо-тихо говорити. Без слів. А коли стане зимно, спуститися вниз, до ресторанчика на воді, замовити пунш, гріти руки об теплу склянку, вдихати аромат і слухати, як грає на піаніно сивий музикант. Але такого ніколи не було… І вже не буде.
…Я увійшла до передпокою і притулила сумку до стіни, сіла на табуретку. Хотілося трохи перевести дихання.
Ну от.
А потім сталося те, що я кинула до «кошика» пам'яті. Добре, що він існує. Тепер мені дуже хочеться згадати все — до дрібних деталей!
Отже, мене добряче розморило…
…добряче розморило, щойно я присіла в передпокої.
Я подумала, що якби Вадик зняв з мене чоботи…
Вадик вийшов і мовчки почав порпатись у сумці. Я з подивом дивилася на нього. Все розсипалося по підлозі.
Все те, що годину тому здавалося мені золотими скарбами, які я добула в нетрях клятого супермаркету.
Нарешті він витяг зісподу пляшку олії й почав розкорковувати її, зубами надгриз пластиковий «пасочок», розмотав його, відкрутив кришку. Я дивилася на нього. Але коли він уже зняв кришечку і витягнув ще одну — меншу, що була всередині, у мене майнула тривожна думка…
Я не встигла її додумати, бо вона підтвердилась, але в гірший спосіб, ніж я уявляла. Я гадала, що він виллє олію в унітаз (власне, він мені це пообіцяв ще по телефону, коли я стояла в черзі, - тому і заховала пляшку на дно). Але Вадим просто здійняв її над моєю головою…
Він зробив це спокійно, навіть лагідно і обережно. Так, що я не встигла отямитись, відхилитись чи хоча б скрикнути.
Немає нічого огиднішого, ніж коли тобі на голову і за комір ллється олія.
Тече по обличчю, потрапляє в очі.
Я швидко скинула пальто і побігла до ванної.
Крутонула кран і ось тут розревілася: гарячої води не було! Якби вона була — я б залізла у ванну з головою і лежала б у ній доти, поки змогла б.
Просто лежала б і дивилася в стелю.
А так мені довелося бігати до кухні, гріти чайник, носитися з ним туди-сюди, поливати собі на голову з карафи — і все одно майже не досягти результату. Волосся не промилось як слід. Та й блузка була зіпсована. І у ванній не змогла пробути довше, ніж хотіла.
Я вийшла.
Позбирала продукти з підлоги, поклала їх до холодильника. Знайшла в кутку майже порожню пляшку з-під олії. І подумала про те, що завтра знову доведеться йти до крамниці. І знову вистояти цю новорічну, веселу, збуджену чергу заради однієї пляшки олії. Мене охопила байдужість до склеєного волосся, до неприємного відчуття на шкірі, до всього, що було довкола мене.
Я одягла нічну сорочку і мовчки лягла в ліжко.
А годині о третій Вадим розвернув мене до себе і поцілував. Усе як завжди. Пристрасно і ніжно, зі сльозами і тремтячим «пробач…»
Я дивилась у стелю.
Так, ніби лежала у ванній.
А потім я заплющила очі…
…я заплющила очі, тому що згадала, що тепер на мені лінзи, а в них не можна пускати сльозу.
Ну от.
Якщо в тобі є такий «кошик» — хіба ти можеш відчувати, як пахне сонце в березні, чи дослухатися до музики? Чи просто вискочити під дощ, коли ти того хочеш? Можливо, в «кошиках» інших людей лежить інший непотріб.
До того часу, коли усвідомлюєш, що, викинувши його, ти можеш злетіти. Як на повітряній кулі. Чи летючому матраці. Чи сам по собі…
Я не помітила, як поруч зі мною присів якийсь дядько. Я б його і не помітила, якби він не дістав із кишені дві мобілки. А згодом — іще одну.
Вони задзвонили майже одночасно. Одну він попросив перечекати хвилин п'ять, у другу говорив довго і суворо про те, що мені не дуже зрозуміло — якісь «відвантаження», і матюкався. На третій сам набрав номер і довго й нервово дослухався до гудків.
Не уявляю, для чого нормальній людині аж три мобілки. Або ж: навіщо людині, котра має аж три мобілки, сидіти ось тут, на майдані, а не, скажімо, в якомусь респектабельнішому місці?
Але це мене не обходило.
Я відволіклась і просто спостерігала за ним. Він усе слухав гудки в третій слухавці, потім нервовим рухом відклав її на лаву, відповідаючи на другий дзвінок.
Говорив довго. Щось там ніяк не могли відвантажити.
Я встигла роздивитися, що та слухавка, на котру він образився, була марки «Vertu», через яку шаленіла власниця мого салону, — вона носила цей шедевр дизайну на золотому ланцюгу і любила не менш, ніж свого песика, якого скрізь і завжди брала із собою.
Діловий дядько відірвав мене від міркувань. Він говорив надто голосно і незрозуміло, а перейти на інше місце не було можливості — все було зайнято.
Я зосередилась…
…Ніколи не можна «готуватися жити», як це робила я і багато моїх знайомих і співробітників. А я майже весь час готувалася, сидячи на дорозі в позиції «низького старту»: років з десять велася напружена і зосереджена підготовка до справжнього життя, до отримання того, на що заслуговую, щойно розпочну жити так, як бажаю.
Я все стерплю.
Я буду чемною, вихованою, я буду старанно виконувати свої обов'язки, робитиму добрі вчинки і віддаватиму борги всім, кому щось винна, — батькам, державі, чоловікові, співробітникам. А вже після того, як усі борги буде сплачено, — почнеться нове життя. З покупки омріяної домашньої техніки, з поїздки за кордон, з понеділка… От якби не ця спокуслива позиція «низького старту», в якій ти стаєш чудовою мішенню для добрячого копняка під зад ногою. Я ледь не розреготалась:
— Хрін воно почнеться!
Добре, що поруч уже нікого не було, адже я сказала це вголос…
…сказала вголос і озирнулась: чи ніхто не почув. І відразу помітила на лаві білий «Vertu»…
Схопила, підхопилась і почала роздивлятися на всі боки: де цей діловий типчик? От ідіот! Як можна бути таким необачним? Я сіла на місце. Певно, за кілька хвилин він повернеться, і я віддам йому свою знахідку.
Телефончик був дуже приємний на дотик — одразу видно, що дорога річ. Не просто дорога, схаменулась я, а така, що мені й не снилося!
Я з острахом поклала слухавку коло себе на лаву — ніби вона моя і не моя. Адже якщо він повернеться, то може запідозрити мене в крадіжці. А так я зроблю вигляд, що нічого не помітила, а з іншого боку — вбережу слухавку від бажаючих поцупити її. Але чи довго мені доведеться сидіти?!
Так.
На чому ми зупинилися?…
На тому, що життя може розпочатися з омріяного ремонту? Чи якихось покупок? Господи, який абсурд!
Та на цьому воно закінчується! На меблях, оббитих шкірою зебри, що їх «виписують» із-за кордону новітні багатії в країні, де заробити чесним шляхом просто НЕМОЖЛИВО (але всі роблять вигляд, що м-м-м… ну… чом би й ні… такі гарні люди… так посміхаються в телекамери…), на їхніх маєтках, напакованих барахлом і непотребом, на їхніх чадах, через яких вони трусяться вдень і вночі, аби ті не підсіли на голку… На всьому тому, що можна купити.
