Друге життя Брі Таннер - Майер Стефани Морган (книги без сокращений .txt) 📗
Хоча я не бачила його виразу обличчя, мені здалося, що Фред чекає на мою реакцію.
– Е-е-е… Не вибачайся, – видихнула я майже беззвучно. – Дякую.
Фред знизав плечима.
І раптом я усвідомила, що більше взагалі не можу на нього дивитися.
Години минали повільніше, ніж зазвичай, – я боялася, що от-от повернеться Рауль. Час від часу я пробувала зиркнути на Фреда – подолати захист, який він установив навколо себе, – але щоразу відчувала, як у мені закипає хвиля огиди. Якщо ж силкувалася занадто наполегливо, то врешті-решт починала задихатися.
Та краще вже думати про Фреда, ніж про Дієго, – я ж бо намагалася вдавати, що взагалі не помічаю його присутності в кімнаті. Я не підводила на нього очей, натомість зосередилася на звукові його подиху – на ритмі дихання, – щоб не втрачати його з поля зору. Він сидів у протилежному кутку кімнати, слухаючи музику на ноутбуці. Чи вдаючи, що слухає, так само як я вдавала, що переглядаю книжки з мого вологого наплічника. Сторінки я гортала зі своєю звичною частотою, проте зовсім не помічала тексту. Я чекала на Рауля.
На щастя, першим повернувся Райлі. Одразу за ним у будинок ввалився Рауль зі своєю зграєю, але цього разу вони поводилися не так галасливо й виклично, як завжди. Можливо, Фред бодай трошечки навчив їх чемності.
Хоча, швидше за все, ні. Фред радше їх розсердив. І я подумала: сподіваюся, Фред ні на мить не втрачатиме пильності.
Райлі одразу попрямував до Дієго; сидячи до них спиною, втупившись у книжку, я дослухалася до розмови. Краєм ока я бачила, як хлопці з банди Рауля блукають підвалом, шукаючи диски зі своїми улюбленими іграми, – чи що там вони робили до того, як Фред змусив їх тікати. Серед них був і Кевін, але його, здається, цікавило дещо суттєвіше за розваги. Кілька разів він намагався зосередити погляд на тому кутку, де я ховалася, але Фредів захист не давав йому наблизитись і до мене. Кілька марних спроб – і він здався; вигляд у нього при цьому був такий, наче його нудить.
– Чув, ти повернувся, – мовив Райлі з непідробною радістю в голосі. – Дієго, я знав, що на тебе можна покластися.
– Та без проблем, – відповів Дієго розслаблено. – Хоча затамувати під водою подих на цілісінький день – це все-таки проблема.
– Наступного разу не запізнюйся, – засміявся Райлі. – Бо який із тебе взірець для малюків?
Дієго також розсміявся. Краєм ока я зауважила, що Кевін трохи розпружився. Невже він і справді боявся, що Дієго на нього наклепає? Можливо, Райлі дослухається до слів Дієго значно більше, ніж я уявляла. Цікаво, чи не через це з’їхав із котушок Рауль?
Та чи добре, що в Дієго із Райлі такий тісний контакт? Може, Райлі – нормальний хлопець. Стосунки Дієго з Райлі не суперечать нашому із Дієго зв’язку, правда ж?
Після сходу сонця час не почав спливати швидше. У підвалі було занадто людно й неспокійно – як, власне, і щодня. Якби вампіри мали здатність хрипнути, в Райлі від постійного крику мав би зовсім зникнути голос. Пару хлопців тимчасово позбулися кількох кінцівок, але, на щастя, ніхто не згорів. Звідусіль гриміла музика та саундтреки до комп’ютерних ігор, і я тільки й могла радіти, що у вампірів ніколи не болить голова. Я спробувала заглибитися в читання, але натомість бездумно гортала книжку по книжці, навіть не зосереджуючи погляду на словах. Нарешті я поскладала книжки охайним стосиком на краю канапи – для Фреда. Я завжди йому залишала свої книжки, хоча не була певна, що він їх бодай колись читає. На нього важко було дивитися, тож здебільшого я й гадки не мала, як він проводить вільний час.
Ні Рауль, ні Кевін, взагалі ніхто з банди жодного разу не поглянув у мій бік. Сховок мій залишався надійним, як і завжди. Я гадки не мала, чи Дієго чинить так само мудро, як і я: ігнорує мою присутність, тому що сама старалася взагалі про нього забути. Ніхто не мав запідозрити, що між нами щось було, – хіба що, може, Фред. Чи звернув Фред увагу, що я була готова битися з бандою на боці Дієго? Навіть якщо так, я не вельми переймалась. Якби Фред замислив щось погане, йому б набагато легше було просто дати мені померти ще вночі. І жодних складнощів.
Коли сонце покотилося по небосхилу вниз, у кімнаті стало шумно. Тут, у підвалі, зважаючи на те, що нагорі всі вікна були про всяк випадок щільно запнуті фіранками, ми не могли бачити, як згасає день. Але ми вже стільки днів провели в очікуванні ночі, що неважко було відчути її наближення. «Дітлахи» почали дратуватися, набридати Райлі питаннями, чи можна їм уже вийти надвір.
– Крісті, вчора ти не виходила, – сказав Райлі, і з голосу його було ясно, що терпець йому от-от урветься. – Гетер, Джиме, Логане – вперед. Ворене, у тебе теж почорніли очі – давай із ними. Гей, Саро, я не сліпий – ану повернись!
Вампіри, яких він завернув, скорчилися по кутках; дехто з них чекав нагоди, щойно Райлі кудись вийде, потихеньку вислизнути надвір попри суворі правила.
– Фреде, здається, зараз твоя черга, – мовив Райлі, навіть і не глянувши у наш бік. Спинаючись на ноги, Фред зітхнув. Поки він перетинав кімнату, всі скулилися – навіть Райлі. Проте на відміну від інших, Райлі ледь помітно усміхнувся сам до себе. Йому подобалися вурдалаки, які мали дар.
Коли Фред пішов, я почулася мов гола. Зараз на мене міг витріщатися хто завгодно. Опустивши голову, я завмерла як мишка й намагалася якнайменше привертати до себе увагу.
На щастя, сьогодні Райлі поспішав. Він і не глянув на вампірів, які непомітно присувалися поближче до дверей, навіть і не думав їх сварити, а просто пішов собі у справах. Зазвичай він виголошував часто повторювану промову про те, що нам слід поводитись якнайтихіше, проте сьогодні оминув навіть її. Він був схвильований і занурений у роздуми. Я могла заприсягтися, що він квапиться на зустріч із нею. Від цього мені ще менше хотілося, аби на світанку він повертався додому.
Я дочекалася, поки Крісті та трійко її приятелів наблизяться до дверей, а потім непомітно прослизнула за ними, намагаючися вдавати із себе меблі, щоб нікого не дратувати. Я не глянула ні на Рауля, ні на Дієго. Просто старалася прикинутись незначною, непотрібною деталлю, на яку ніхто не звертає уваги. Якесь там собі дівчатко-вампірятко.
Щойно ми опинилися надворі, я миттю відкололася від гурту та стрибнула в ліс. Мала надію, що тільки Дієго здогадається шукати мене по запаху. На півдорозі до вершини найближчої гори я заховалася майже на самісінькій верхівці розлогої ялини, навколо якої на кілька метрів нічого не росло. Якби хтось захотів піти по моєму сліду, я б його помітила здалеку.
Та виявилося, що я занадто обережна. Може, і вдень не було потреби весь час бути насторожі. Дієго був єдиний, кому захотілося мене пошукати. Я зауважила його ще здалеку й рушила йому назустріч.
– Довгий був день! – сказав він, пригортаючи мене. – Важко дотримуватися твого плану.
Я теж обійняла його, дивуючись, як це було легко та приємно.
– Може, в мене вже параноя.
– Вибач за сцену з Раулем. Ми мало не зірвалися.
– Як добре, – кивнула я, – що Фред такий бридкий!
– Цікаво, чи усвідомлює Райлі, яку силу має цей хлопець.
– Сумніваюся. Ніколи не бачила, щоби Фред так чинив раніше, а я ж весь час кручуся поблизу нього.
– Ну, це справа Бридкого Фреда. А нам слід обміркувати, як розповісти Райлі свій секрет.
Я стенула плечима.
– Щось не хочеться мені нічого йому розповідати.
– Побачимо, як він зреагує.
– Бажано би прорахувати його реакцію наперед – і не тільки в цьому разі.
Очі Дієго задумливо звузилися.
– Пристанеш на невеличку авантюру?
– Залежно на яку.
– Ну, я тут подумав про першочергові задачі нашого клубу. Про те, що нам слід якомога більше дізнатись.
– І?
– І мені здається, ми б могли простежити за Райлі. З’ясувати, чим таким він займається.
Я витріщилася на нього.
– Але ж Райлі здогадається, що ми стежимо! Він уловить наші запахи!
– Знаю. Ось як я собі думаю. Я піду по сліду. А ти ітимеш за кількасот кроків збоку, орієнтуючись на звук мого руху. Райлі здогадається, що я йду назирці, і тоді я скажу йому, що маю поділитися з ним дуже важливим відкриттям. А далі розповім йому про те, як сонце відбивається від нашої шкіри. Побачимо, що він на це скаже, – очі Дієго звузилися, вивчаючи мене. – А ти… ти поки що не розкривай карт. Я потім тобі розповім, як Райлі сприйняв мої одкровення.
